100 днів на острові

— А ти, виявляється, досить популярний серед жінок, — пролунав прямо над вухом знайомий, вкрадливий голос.

Від несподіванки Віктор різко розплющив очі й випростався під ковдрою, мов від удару струмом. Михайло стояв прямо посеред його тісної кімнати, ніби господар. Недбалим рухом скинувши рештки Вікторового одягу зі стільця на підлогу, він вальяжно вмостився на ньому, закинувши ногу на ногу так, ніби чекав цього з самого ранку. У його очах не було й тіні вибачення за порушення кордонів.

— Як ти взагалі сюди заходиш? — з відвертим роздратуванням пробурмотів Віктор, намагаючись натягнути ковдру вище під самий ніс, наче це могло захистити його. — Двері зачинені!

— Бачиш, а ти вже й не кидаєшся на мене з кулаками, — знизав плечима Михайло. — Поступово звикаєш. Ще тиждень-два — і ми точно станемо найкращими друзями.

— Йди до біса!

Більше за все дратувало Віктора те, що він не міг нічого вдіяти. Цей чоловік у бездоганному костюмі знову вдерся в його життя, ламаючи будь-які звичні правила і перетворюючи реальність на абсурд. Думки знову болісно скотилися до тієї злощасної ночі на острові.

Михайло спостерігав за всім мовчки, не зводячи з хлопця важкого погляду. У його темних очах читалася дивна суміш холодної зневаги та глибокого, майже болісного розуміння — ніби він бачив Віктора наскрізь, знаючи кожен його страх і кожен майбутній крок наперед.

Секунди тяглися повільно. У погляді того, хто називав себе вищою істотою, на секунду майнула мимовільна тінь давньої, нестерпної туги, але він тут же прикрив її звичною маскою крижаної байдужості. Наступного дня з'явився знову. І з'явився саме тоді, коли Віктор намагався розрубати вузол складних стосунків з рідними.

Дзвінок у двері застав його зненацька. Поки Віктор намагався отямитися, мати сама відімкнула замок своїм дублікатом ключів і тепер тривожно гомоніла в передпокої:

— Ти вже кілька днів не виходиш з квартири, — говорила вона без упину, заходячи до кімнати, — не займаєшся своїм магазином, ні з ким не спілкуєшся. Я і батько... ми просто місця собі не знаходимо. Ми хвилюємось за тебе.

— Не варто за мене хвилюватися, зі мною все гаразд… — буркнув він, відводячи вбік погляд.

— Ну, матері хоча б не бреши! Я ж бачу, я серцем відчуваю, що з тобою щось відбувається! Якщо не хочеш розповідати мені — поговори бодай з батьком! Він теж чоловік, він зрозуміє.

— Навряд чи, — кинув Віктор і важко, без сил упав назад на своє ліжко, дивлячись у стелю.

Саме у цей момент двері до кімнати беззвучно розчинилися. Михайло увійшов усередину і повільно окинув кімнату холодним поглядом, після чого зупинив його на Вікторі.

Мати стояла поруч, тривожно стискаючи в руках зім’яту носову хустку. Її обличчя було з легким, благородним макіяжем, який проте не міг приховати блідості. Руки тремтіли майже непомітно. Вона з усіх сил напружувалася, намагаючись стримати хвилювання, але в кожному її жесті читався глибокий, майже материнський відчай.

Аж раптом, піднявши очі, вона помітила на порозі незнайомого чоловіка і від несподіванки зніяковіла:

— Ой... Ти не казав, що в тебе гості. Якби ж ти тільки попередив, то я б... я б інакше зібралася… чи прийшла пізніше.

— Він не гість, — хрипко відповів Віктор, навіть не намагаючись підвестися.

— Тоді хто ж він? — розгублено перепитала мати.

У цю саму мить Михайло зробив крок уперед. З витонченістю та такою спокійною впевненістю, які не залишали простору для заперечень, він підійшов до переляканої жінки. Його рухи були плавними, майже хижими, але водночас бездоганно ввічливими. Він узяв її за руку і, нахилившись, торкнувся губами її зап'ястка у швидкому, бездоганно старомодному поклоні.

— Михайло... Зубенко, — спокійно вимовив, піднімаючи погляд і легко посміхаючись. — Новий діловий партнер вашого сина.

Мати застигла, шокована таким прийомом.

— Діловий партнер? — здивовано перепитала вона, ошелешено дивлячись на чоловіка.

Її голос прозвучав невпевнено, ніби вона намагалася наосліп намацати ґрунт під ногами й зрозуміти, що тут відбувається насправді. Проте Віктор здавався напрочуд тихим, а бездоганна посмішка Михайла випромінювала таку впевненість, що тривога в материнському серці почала потроху розсіюватися. То виходить, що їй більше нема чого хвилюватися? Все ж гаразд, чи не так?

І тут вона зненацька згадала власні слова про те, що хлопець кілька днів сидить зачинившись і ні з ким не спілкується, які щойно випалила з порога. Їй стало неймовірно соромно перед цим вишуканим гостем.

— Ой, як незручно вийшло… Я, мабуть, краще піду. Не буду вам заважати.

Після швидких вибачень вона квапливо вийшла з квартири, залишаючись глибоко збентеженою.

Щойно за нею зачинилися двері, Віктор різко піднявся з ліжка, стискаючи кулаки так, що побіліли суглоби. Вся накопичена втома, безсилля і лють вибухнули назовні.

— Коли це ми стали діловими партнерами?!Коли ти викрав мене з того бісового острова чи коли почав щодня вламуватися в мою квартиру? А, може, тоді, коли ти підпалив океан і знищив усе, що там було?!

Віктор кипів. Його очі налилися кров'ю, а в душі диким клубком переплелися крижаний страх і незборне бажання кинутися на цього монстра з кулаками. Хоча що могло бути гіршим за те, що вже сталося?

— Не зациклюйся на минулому, — спокійно кинув Михайло, ледь торкнувшись пальцями доглянутої бороди. — Ну вбив твою дівчину — з ким не буває? Ти ж молодий, знайдеш іншу.

Після цих слів він неквапливо опустився на стілець. Його обличчя залишалося абсолютно незворушним. Чорні очі були порожніми й непроникними. Кожний його рух дихав повною, абсолютною владою над ситуацією.

Віктору ж від цього цинізму буквально зривало дах. З криком відчаю він підскочив до Михайла й мертвою хваткою впився пальцями в його плечі, нависаючи зверху. Його обличчя спотворилося від люті, вени на шиї напружилися, а погляд став диким і пронизливим.

— Забирайся геть! — заревів він у самісіньке обличчя давньої істоти. — І не смій більше сюди приходити!

Та Михайло навіть не здригнувся. Одним зневажливим, ледачим рухом він просто скинув руки Віктора зі своїх плечей, ніби струшуючи пилину.

— Ти знову за своє? Ми ж це вже проходили. Не поводься, як дитина.

Проте цього разу все було інакше. Михайло помилився. Замість звичного буденного опору, Віктор різким, відчайдушним рухом метнувся вперед, намагаючись схопити його за горло. Але той лише легко, майже граційно ухилився і рушив до виходу.

Тільки-но його рука лягла на дверну ручку, як він завмер, ніби згадавши щось важливе. Повернувся — і в ту саму мить зустрівся поглядом із Віктором, який із шаленими, налитими кров'ю очима вже летів на нього з гострим лезом у руках. Світ на секунду вивернувся навиворіт. Час зламався, втративши звичний ритм, і розтягнувся у в'язку, липку вічність.

Перші темні бризки гарячої крові спалахнули на паркеті, фарбуючи його в багрянець. Глуха, оглушлива тиша навалилася на квартиру, тиснучи на перетинки. Віктор повільно опустив погляд — і очі його дико розширилися від несамовитого жаху. Лезо ножа стирчало з його власних грудей. Удар, який він робив із таким відчаєм, якимось викривленим законом фізики та реальності припав на нього самого. А Михайла... поряд більше не було. Він зник, ніби його ніколи й не існувало. Віктор залишився абсолютно один у порожній квартирі, де нависала моторошна тиша.

І тоді реальність тріснула остаточно. Немов від удару блискавки, стіни квартири почали пливти, танути й опадати сірим попелом, зливаючись із повітрям. Відчуття простору розпливалося, перетворюючись на сліпий туман. Предмети втрачали форму, межі реальності стиралися й перетворювалися в якусь абстракцію...

Щойно навколо не залишилося нічого, окрім марева, Віктор різко відчув під собою зовсім іншу поверхню. Повітря змінилося — воно тепер пахло солоною вологою і розпеченим піском. Навколо зазвучав знайомий, пульсуючий гул. Містичні снопи золотавого світла проривалися крізь невидимі простори, креслячи в повітрі складні ілюзії. Пісок під ним ожив. На обрії виросли знайомі тропічні контури пальм, що хиталися під поривами вітру.

За кілька кроків від нього виросла порожня дерев'яна скриня, а поруч — напівзруйнований пліт, який він побудував. Океан ревів неподалік, зустрічаючи його знайомим розлюченим прибоєм. Та ледь Віктор звів важкий погляд, як над ним схилилося обличчя Рапунцель. Її локони спускалися донизу, а в очах стояли сльози непідробного відчаю. Вона тримала його на руках, намагаючись затиснути рану, хоча його тіло здавалося неймовірно, непосильно важким із кожною секундою.

Серце кричало від болю, реальність пливла перед очима. Він лежав на розпеченому піску острову, намагаючись зібрати докупи уламки свідомості. А Рапунцель, тремтячи від дикого страху, закинула голову до темніючого неба і закричала в саму його серцевину:

— На допомогу! Хто-небудь! Благаю, допоможіть йому!

Віктор ледь помітно криво посміхнувся, відчуваючи дикий смак заліза в роті:

— Ти... жива... — прохрипів він, намагаючись зловити її погляд. — Я... я такий радий...

— Прошу тебе, мовчи, не кажи нічого! — вона гарячково погладила його по голові. — Просто лежи, благаю!

Потім, різко піднявшись на ноги, кинулася до стіни джунглів. Її обличчя було смертельно блідим, а погляд метався в паніці.

— Хоч хтось! Почуйте нас! Допоможіть! Благаю!

Тоді із густої тіні дерев почали виринати ті, хто довгий час спостерігав за всім збоку, вичікуючи потрібної хвилини. Першими безшумно виступили дивні, яскраво-мерехтливі істоти, за ними заплелися фігури лісових мешканців. Проте, коли на гілки над самою головою Віктора опустилися двоє папуг, повітря наче згустилося. Вони дивилися на те, що відбувається, зовсім не так, як інші лісові зеваки — у їхніх чорних очах читався нерозумний глум. Коли один із них раптом заговорив людським голосом, Рапунцель аж заніміла.

— Все-таки не треба було йому показувати, де була захована скриня...

— То це все через вас?! — люто, крізь сльози закричала вона на птахів.

Вона вже хотіла кинутися на них, змахнувши рукою, як раптом за спиною пролунав чийсь холодно-насмішкуватий голос:

— Та вгамуйся вже, сестро. Ти ж так палала бажанням стати людиною? Ну так дивись, як люди помирають!