100 днів на острові

Життя поряд із морською перетворилося для Віктора на суцільну казку, що межувала з безумством. Хоча кожен день все ще приносив нові виклики, найскладнішим виявилося не виживання на острові, а спроба зрозуміти власне серце та закони нового світу.

Наступні два тижні Віктор те й робив, що щиро намагався влаштовувати для неї «побачення» за всіма канонами людської романтики. Він робив для неї вінки з диких тропічних квітів і зніяковіло дарував їх, коли вона з’являлася прямо з піни перед ним. Намагався майструвати примітивні прикраси з камінців та відшліфованого океаном дерева, хоча чудово розумів усю наївність цих жестів для тієї, кому і так підвладні всі багатства безодні.

Рапунцель приймала його дари завжди з якоюсь дитячою цікавістю, схиляючи голову й торкаючись пелюсток холодними пальцями, а її дзвінкий сміх лунав над хвилями, розганяючи тривогу. Це мотивувало Віктора старатися для неї ще більше. Він навіть намагався влаштовувати романтичні вечері на заході сонця, викладаючи на розігрітому гарячому піску запечену на вогнищі рибу.

Зазвичай вони сиділи біля паркану і Віктор розповідав їй про міста, про асфальт, що плавиться від спеки, про театри, книги та залізні машини, які гудуть на дорогах. Рапунцель слухала його, затамувавши подих.

Коли вечірні сутінки змінювалися глибокою ніччю, Рапунцель зникала в темних глибинах океану. Тоді до Віктора поверталися важкі думки. У ці хвилини перед очами поставала уявна скриня, схована десь неподалік під нагромадженням гілок та каміння. І в голові лунав голос Нетфліша, який стверджував, що він зобов’язаний розкрити цю таємницю до кінця. А потім — спробувати збудувати пліт, забравши знахідку з собою до цивілізованого світу. Адже залишатися тут означало кинути те, заради чого він сюди й прибув.

Віктор чітко пам’ятав свій страх перед океаном, самотність і відчуття покинутості, коли тільки опинився тут. І це при тому, що десь далеко все ще був великий світ, до якого можна було повернутися, якщо остаточно розібратися зі спадщиною покійного Кворлі. Питання було в іншому: чи це й досі потрібно йому? Адже щоразу, як дивився на сонячні відблиски на воді чи відчував дотик прохолодних рук Рапунцель, думки про спадщину і містера Кворлі втрачали будь-який сенс. Що таке скарби чи таємниці старого містера порівняно з цим диким, первісним щастям?

Там, у місті, чекали лише рутина і втома. Тут же він знайшов дещо набагато цінніше за будь-які міфічні багатства зі скрині. Рапунцель практично нічого не вимагала від нього.

Коли вона виходила з води, всі його роздуми про скарби й повернення здавалися блідими й безглуздими. Хіба можна проміняти це диво на примарні багатства? Та, що називала себе дитям води, приносила йому перлини з самого дна, сміялася над його незграбними спробами повторити її рухи у воді і дивилася так, що в грудях завмирало серце. Проте Віктор розумів, що час спливає, і якесь рішення йому все ж доведеться прийняти рано чи пізно.

Всі дні в мить перетворилися на нескінченний маятник між двома проваллями. З одного боку, людське суспільство, попри всю його складність і втому, гарантувало стабільність і безпеку. Там були будинки з дахами, що захищають від тропічних злив, там були люди, які розмовляють з ним однією мовою, і там не було незрозумілих істот.

Часом Віктору здавалося, що він просто зобов’язаний спробувати збудувати пліт або хоча б дочекатися на рятувальне судно. Проте з іншого боку, коли він дивився на сонячні відблиски на воді, усі аргументи розуму розсипалися на попіл.

Там, у місті, він був лише маленькою шестернею у величезному механізмі, людиною, яка біжить за примарними успіхами та постійно чогось боїться. Тут же, на цьому клаптику суші, омитому океаном, він відчув себе живим як ніколи. Хіба можна проміняти це відчуття свободи на сірі будні в цивілізації?

Його чергові роздуми перервала поява Рапунцель. Вона нечутно виросла з води, тримаючи в руках дивовижну знахідку — дивом ціле, яскраво-червоне яблуко, очевидно, знесене під воду під час шторму з якогось торгового судна.

Дівчина поклала яблуко на пісок, лукаво схиливши голову. Віктор зрозумів: вона вимагала розповісти ще щось про людський світ та його дивні закони.

Він посміхнувся, підняв яблуко, крутнув його в руках і, влаштувавшись зручніше біля багаття, сказав:

— Ну добре, якщо тобі так сподобалося слухати про казкових героїв, я розповім тобі ще одну історію. Вона називається «Білосніжка». Тож... В одному королівстві народилась маленька принцеса. Шкіра її була білою, як сніг. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Однак невдовзі після народження принцеси її мати померла. Через деякий час батько одружився з новою королевою, яка була зла і завидна. Коли дівчинці виповнилося сім років, вона стала дуже гарною. Тоді королева вирішила найняти мисливця, щоб той убив Білосніжку та приніс їй її серце. Однак мисливець не зміг вчинити такий злочин і відпустив дівчинку. Після цього вона зустріла сім гномів, які взяли її під свою опіку. Королеві це не сподобалося. Вона вирушила в ліс у вигляді старої відьми і дала Білосніжці отруєне яблуко. Та впала непритомною від отруєння, але принц оживив її своїм поцілунком. І жили вони довго та щасливо.

Проте відьма нервово поправляла метушливі локони за вухами, ніби намагалась звабити. В її очах світилися відблиски перших зірок. Вітер продовжував пестити її волосся, яке час від часу переливалося приємним свіченням. Але вона, здається, була засмучена.

— Чому у вашому світі відьми завжди мають бути погані? — тихо зітхнула вона.

«Все ж таки не варто було розповідати їй про Білосніжку...» — майнула гірка думка в голові Віктора. Він зовсім не хотів її ображати. Та вона вже образилась: відійшла трохи назад, закривши обличчя руками, і за кілька секунд він із жахом зрозумів, що по її щоках котяться сльози. Це пронизало його до самої глибини душі. Він міг лише розгублено сидіти на піску без жодного розуміння, як усе виправити.

Однак вона різко побігла у бік води. І ривком Віктор кинувся слідом, наздогнав її та обійняв за плечі. Її тендітне тіло тремтіло під його дотиком, змушуючи притиснути її до себе ще міцніше, хоча сльози продовжували нестримно текти.

— Ти зовсім не погана, — прошепотів він їй на вухо. — Ти мені подобаєшся.

Її сльози були для нього немов відкриті рани. Йому боліло так гостро, наче хтось по-справжньому встромив ніж у серце, змушуючи відчувати кожен її подих, кожен трепетний рух. Кожна міміка нагадувала про власне безсилля перед її незрозумілим світом. Як він міг припуститися такої помилки, коли все між ними складалося настільки ідеально? Тепер відьма відштовхнула його і стрімко зникла у темній воді.

Залишившись на самоті, Віктор підбіг до дерев’яного паркану і з усієї сили вдарив його ногою, намагаючись виплеснути всю свою лють. Огорожа лише трохи похитнулася, витримавши удар, а він безсило опустився на пісок. Серце здавалося розбитим на тисячі дрібних осколків, а десь у глибині душі наповзав паралізуючий страх: він більше ніколи не побачить її, не почує дзвінкого сміху і не відчує тепла її дотиків. Тому що просто облажався. Хоча зустріч із нею була єдиним світлим променем, що тримав його на цьому острові — тож чи залишався після цього хоч якийсь сенс продовжувати тут жити? У відчаї Віктор вирвав велику гілку з паркану і підпалив її кінець.

Потрібно продовжувати досліджувати печери. Прямо зараз. Якщо там є хоч щось цінне, він зробить собі пліт і вирушить на ньому до найближчого острова. Туди, де є хоч якісь поселення людей. Там здобуде собі одяг і міцний великий корабель. Потім повернеться за нею, посадить її силою на судно і попливе з нею подалі від цього проклятого місця. Якби вони жили у його рідному місті… Якби вона тільки бачила той світ, у якому виріс він… Вона б напевно краще змогла зрозуміти його слова і не образилась б на нього через якогось персонажа... Там вони б жили у гармонії… У них було б щасливе життя…

Але вона ніколи не сяде на корабель, а він ніколи не допливе на парі деревяшок до найближчого острова. Він так і далі житиме тут, харчуючись бананами і сподіваючись знову зустрітись із нею. Нічого ніколи не зміниться…

Усвідомивши всю безвихідь, Віктор кинув смолоскип у свій притулок і закричав так голосно, як тільки міг. Як же він ненавидів цей проклятий острів! Як же він ненавидів того Нетфліша, який відправив його сюди! Він уже давно зрозумів, що йому не потрібен той спадок. Йому потрібна вона. Він має її повернути! Навіть якщо йому доведеться до кінця свого життя харчуватись лише бананами, він хоче бути з нею! Тільки заради своєї Рапунцель він кинувся вперед і стрибнув у темні води, намагаючись більше не думати ні про пожежу, ні про Нетфліша.

Тим часом вогняні язики вже кружляли у вихорі, сміливо освітлюючи ніч. Запах гару почав просочувати повітря. Відблиски полум’я танцювали на поверхні океану, створюючи ілюзію, що весь світ охоплений вогнем. Дим піднімався вгору. Силуети дерев і каміння поступово потопали в густому серпанку…