100 днів на острові

Віктор повільно розплющив очі й побачив витончену фігуру морської відьми. Її погляд пронизував його. Він відчував, як її очі розглядали кожен сантиметр його тіла. Вона трохи нахилила голову вперед, і цей рух здався йому настільки природним, що він відчув себе беззахисним. І від цього по спині пробігли мурашки. Тільки тепер він усвідомив, що був повністю голий. Думка про це вдарила його зненацька, наче струм. Обличчя миттєво почервоніло від сорому.

Віктор різко пірнув під воду, залишивши над поверхнею лише свої збентежені очі. Його серце стукало сильніше, ніж будь-коли.

— Давно ти тут? — тихо запитав він, намагаючись приховати хвилювання.

Відьма замислилась. Її очі ковзали по його обличчю, немов досліджували його. Густі брови трохи піднялися, і вона на мить стала ще прекраснішою.

— З того часу, як ти намагався прати свої плавки, збовтуючи воду.

— Дідько… — прошепотів він і знову пірнув під воду, обхопивши коліна руками. На поверхні залишилися лише бульбашки.

Віктор прагнув сховатися від своїх почуттів, зануритися ще глибше, втекти від її погляду. Але відьма спустилася за ним. Її холодна рука торкнулася його долоні й потягнула вгору, до світла, що проникало крізь воду.

Сонце торкалося поверхні, створюючи чарівну гру світла й кольору. Океан здавався живим, дихаючим в унісон із природою. Її руки несподівано обвили шию Віктора, і він відчув, як світ навколо зник. Потягнувся до неї для поцілунку. Здавалося, ще мить і їхня губи доторкнуться один до одного. Але дівчина раптово пірнула назад.

Віктор кинувся за нею. Кожен рух рук розрізав прозору товщу, залишаючи за собою сріблясті сліди бульбашок. Його ноги працювали ритмічно, відштовхуючи його вперед, і він відчував, як течія то допомагає, то намагається стримати його.

Минаючи коралові рифи, чоловік відчув, як зграйки риб метушаться там. Вони лоскотали його шкіру. Поруч рухалися величні черепахи. Однак глибини не були лише мирними. Хижаки — акули й барракуди — патрулювали простір навколо. Їхні тіла ковзали вдалині, нагадуючи про небезпеку, яка завжди поруч.

Віктор намагався не думати про це і прагнув лише наздогнати відьму, але вона рухалася настільки легко й невимушено, наче сама була частиною води. Його ж рухи були грубіші, важчі, і це змушувало його старатися ще більше.

Руки вже не на жарт розтинали хвилі. Нарешті її ніжні ноги обережно ступили на берег. Вона озирнулася, в погляді наче зʼявилося запрошення йти за нею. Проте Віктор продовжував стояти по пояс у воді. Його груди підіймалися й опускалися від напруженого плавання, а руки нервово ковзали по поверхні, розбризкуючи краплі. Він відчував, як сором і трепет борються в ньому, не дозволяючи зробити крок уперед.

— Ти не йдеш? — посміхнулася вона.

— Спершу, будь ласка, відвернись.

Але вона не виконала його прохання. Замість цього різко підбігла до нього, і вода розступилася, немов чарівні двері, відкриваючи їй шлях. Її рухи були швидкі й граційні: стопи ледь торкалися поверхні, а руки розрізали хвилі так, ніби вона керувала ними. Віктор лише здивовано підняв брови, і ця реакція викликала в неї ще більше веселощів. Вона засміялася дзвінко, її очі блищали від збудження.

Варто було їй підняти руки, як риби з океану почали плавно підніматися в повітря. Її пальці рухалися легко, наче диригували невидимим оркестром. Віктор бачив, як кожен її жест змінює рухи риб: то вони кружляли над водою, то зупинялися в повітрі, немов застиглі.

Віктор зачаровано простягнув руку, намагаючись доторкнутися до них, але кожна з них вислизала з його пальців, ніби невидима сила оберігала їх. При цьому барвисті плавники сяяли під сонцем. Риби різних форм і розмірів кружляли у повітрі, їхні хвости розрізали простір, залишаючи за собою ледь помітні сліди.

Віктор дивився на це диво, роззявивши рота. Та раптом вона опустила руки, і риби посипалися додолу, немов дощ. Її рух був різким, але водночас витонченим: пальці зімкнулися, магія розсіялася.

— Як ти це зробила? — захоплено вигукнув Віктор, зробивши крок уперед і розкинувши руки, ніби хотів обійняти все навколо.

Відьма тільки загадково посміхнулась. Її губи ледь торкнула усмішка, а очі залишалися серйозними. Вона нахилилася, збираючи рибу. Потім наблизилася до паркану його домівки. Ще мить — і вона ступить на пастку біля входу.

— Обережно! — вигукнув Віктор, різко підбігши до неї. Його руки простягнулися вперед, і він м’яко схопив її за талію.

Вона притиснулася до нього, і він відчув, як ніжно вона рухається. Її шкіра була надзвичайно гладкою, тіло — гнучким, немов хвиля.

Їхні погляди зустрілися, і всередині Віктора вибухнуло несамовите бажання. Та він лише провів рукою по її волоссю, легенько поправив локон за вухо.

— Можна тебе поцілувати? — прошепотів, нахилившись ближче.

— Краще не потрібно, адже я не людина.

— Я знаю. Мені байдуже, — сказав Віктор, і його руки ще міцніше обійняли її, ніби він боявся втратити цей момент.

Їй теж в певній мірі було байдуже. Все, що їй було потрібно, — це бути поруч з ним і знати, що вона подобається йому. Та чи має таке кохання право на існування? Чи мають вони право бути разом? Як так вийшло, що він опинився на цьому острові? Чому вона постійно думає про нього? Чи думає він про неї? Чому так дивиться в її очі?

— Я набагато старша за тебе, — спробувала вона щось пояснити йому.

— Це я теж розумію.

— Я — створіння з глибин океану. Моє тіло зроблене з води.

— На це мені теж байдуже.

— У мене навіть імені немає!

— Я придумаю тобі гарне ім'я…

Після цих слів їхні губи нарешті зустрілися. Вона була холодна та солона на смак, наче сам океан. Віктор притиснув її до грудей, відчуваючи, як її тіло повільно відгукується на дотики. Її пальці ковзнули по його плечах, а легкий подих збуджено торкнувся обличчя.

Тим часом сонце повільно вже хилилося до обрію, розливаючи над океаном вогняні відтінки оранжевого та рожевого. Вода заіскрилася золотистими бліками. Кожна хвиля перетворилася на розсип дорогоцінних каменів.

На тлі вечірнього небосхилу контури острова Агакауітай здавалися витонченими тінями, наче малюнки на пастельній листівці. Птахи якраз поверталися до гнізд. Океан потроху заспокоювався, готуючись до ночі…

Вони зупинилися в затишному затінку паркану, плетеного з грубих гілок. Вітер грався з її білою, дещо обшарпаною сукнею. Дівчина стояла, упевнено дивлячись на Віктора й схрестивши руки на грудях.

Він також не міг відвести погляду. І зачаровано стежив за тим, як у сутінках мерехтять її очі і як дихання здіймає груди. Його руки нервово лежали на колінах, а сам хлопець мовчав. Проте вона вимагала відповіді!

— Якщо ти не проти, я називатиму тебе Рапунцель.

— Хто така Рапунцель? — здивувалася відьма. Її вологе волосся важкою хвилею скотилося на плечі, зловивши останній промінь вечора.

— Це героїня однієї казки, яку написали брати Грімм, — пояснив Віктор, згадуючи дитячі книжки. — Вона мала неймовірне довге золотисте волосся, як у тебе. Але зла відьма ув'язнила її у високій вежі без дверей, де дівчина жила до тих пір, поки її не врятував принц, який піднявся нагору просто по її волоссю.

Відьма задумливо провела рукою крізь пасма і з легким скепсисом у голосі зауважила:

— Звучить моторошно... Піднятися по волоссю? Хіба це взагалі можливо? Напевно, це дуже боляче.

Вона знову глянула на нього й підійшла ближче, ніби прагнучи дізнатися більше. Проте Віктор раптом відчув, як тривожні сумніви торкнулися його думок. Він повільно перевів погляд з її обличчя на темніючі хвилі океану, і глибоко вдихнув:

— Як тобі імʼя Білосніжка? Це ще одна героїня казки братів Грімм. Вона була королівською донькою, що народилася з білою, як сніг, шкірою, чорним, як смола, волоссям і яскраво-червоними губами. Звідси й її ім'я.

Відьма ледь помітно скривилася:

— Ні, червоний колір мені не до душі. Хай краще буде Рапунцель.