Що саме зробив Томас Кворлі?
Багато років тому спокій острова Агакауітай порушило несподіване видіння. З безкрайнього морського обрію виросла сліпучо-біла яхта. Згодом її носова частина врізалася в піщаний беріг і з трапа зіскочив чоловік років за пʼятдесят. На ньому були вільні, потерті світлі шорти та лляна сорочка, що підкреслювала засмаглу шкіру його обличчя. Воно в свою чергу ховалося за великими, дзеркальними темними окулярами, які відбивали небо.
Томас Кворлі — так звали цього гостя, — поспіхом вибрався на сушу. Потім озирнувся довкола, оцінюючи кожен кущ, кожну тінь, що могла приховати сторонні очі. І, повернувшись до яхти, з помітним зусиллям почав тягнути за собою важку дерев'яну скриню.
Щойно дійшов до тіні розлогого, покрученого баньяна, відразу кинув скриню на землю і зітхнув. Скриня гулко вдарилася об коріння дерева, піднявши хмаринку піску. А Томас розігнув спину, хруснувши хребцями, і розім'яв плечі. Після чого мовчки сходив на яхту і повернувся з великою, металевою лопатою.
Він уже збирався встромити лезо в ґрунт і почати свою мовчазну роботу, як раптом із середини скрині почулися звуки. Глухі, наполегливі. Томас завмер. На мить його обличчя здавалося скамянілим. Він ще раз зітхнув, відкинув лопату вбік і рішуче скинув важку кришку.
З темного, задушливого нутра скрині на нього витріщився блідий,переляканий до нестями Михайло. Він був туго і професійно зв'язаний по руках і ногах, його обличчя було залите потом і слізьми, а рот — заклеєний широким скотчем. У його очах читався жах і повне нерозуміння того, що відбувається.
— Томасе, та ти з глузду зʼїхав! — заволав Михайло щойно Кворлі відірвав скотч. — Ти робиш фатальну помилку! Подумай, що ти робиш! Це ж божевілля!
Але Томас Кворлі не поспішав відповідати. Він акуратно зняв темні окуляри, відкривши очі, і повільно витер піт з лоба тильною стороною долоні, не відводячи погляду від свого колишнього партнера.
— Ніякої помилки, старий. Ти просто мені більше не потрібен. У мене є все, чого я хотів, і твоє існування більше не вписується в мій новий сценарій.
З цими словами він знову взяв лопату і почав розкидати пісок. Михайло вже відчував, як його затягує в липку безодню паніки. Він шалено смикався у тісному просторі, намагаючись розірвати пута, але кожен рух лише сильніше врізав мотузки в тіло. Страх душив його краще за будь-які лещата — повітря не вистачало, серце калатало десь у горлі, а на очах виступали сльози безсилля.
Перед тим як зв'язати його, Кворлі підготувався ґрунтовно: він замовив міцні мотузки у старої мольфарки, яка зналася на чарах і древніх істотах. Тому кожна петля впивалася в шкіру з потойбічною силою, Михайло спинним мозком відчував звірячу надійність кожного вузла.
— Томасе, — хрипко почав благати він, — якщо ти зараз же не випустиш мене, я прокляну весь твій рід. Усі твої нащадки вмиратимуть у страшних муках і за найдивніших обставин, а ти дивитимешся на це й страждатимеш. Мій дух переслідуватиме їх у кошмарах, зводячи з розуму такими моторошними ілюзіями, які ти навіть уявити собі не здатен!
— Не варто лякати мене, демоне! За ті гроші, що я тепер маю, я куплю своїм рідним найкращий захист.
— Твої гроші — пил, — процідив крізь зуби бранник. — Ти сам скоро згниєш у найдешевшому хоспісі, забутий усіма. Єдиний шанс врятуватися — це розв'язати мене зараз же! Я наказую тобі!
— Ага. Щоб ти розбовтав усім, чим я займався? Занадто багато ти знаєш про мене, старий.
Виривши глибоку яму, Кворлі із зусиллям зачинив скриню й звівши подих, опустив її на саме дно. Знову вхопившись за держак лопати, він працював із майже механічним завзяттям. Його рухи були вивіреними й незворотними. Він наче закладав фундамент свого нового, безхмарного життя, не зважаючи на приглушені, розпачливі крики з-під важкої кришки. У його крижаному погляді не залишилося нічого людського. Тоді самовпевнений чоловік ще й гадки не мав, яку темну пастку він власноруч викопав для власної душі, сподіваючись відкупитися від долі мішками грошей.
Коли потужний мотор яхти заревів, збуривши прибережну піну, судно стрімко полетіло в океан, танучи на обрії крихітною чорною точкою. Та щойно білий слід розчинився у воді, як самі глибини острова Агакауітай ніби затремтіли.
Із густих джунглів до свіжої могили рушили всі мешканці суші: від отруйних павуків, що овіювали землю тривожним шелестом, до велетенських диких кабанів із палаючими очима. Вони йшли суцільною мовчазною лавою, підкорені незримим, первісним зовом. Аж поки на березі не виросли постаті шести морських відьом. Їхні довгі сніжно-білі сукні стрімко шаленіли під поривами штормового вітру, а очі палали хижим вогнем у присмерку.
Коли найстарша з них ступила на пісок, то видала низький крик, від якого заніміло все навколо:
— Кожен, хто наважиться торкнутися цієї скрині, матиме справу зі мною! Віднині цей острів і все, що в ньому таїться, належить нам, морським відьмам!
— Але ж там наш справжній володар! — не витримала перелякана мавпа. — Ми маємо врятувати його!
Старша відьма не поворухнулася. Проте з її рук вихлюпнулися хижі, нестримні тіні. Невидима зашморга охопила звірятко й, немов іграшку, різко здерла його з землі.
Мавпа завила від жаху, кружляючи в повітрі у смертельній агонії. Її благальні, широко розплющені від звіриного жаху очі шукали порятунку в небесах, та магія безодні не прощала зухвалості. Одним недбалим рухом відьма відпустила невидиму руку, і тіло каменем полетяло в океан. Лише глухі бульки та розбіжні кола на воді нагадували про щойно скоєну розправу.
— Чи є серед вас ті, хто досі сміє заперечувати моєму слову? — пролунало над пляжем.
Уся зграя в жаху опустила голови, боячись дихнути. І зловісні жінки повільно розчинилися у прибої, залишаючи острів наодинці з тягарем мовчання. Звірі та плазуни тремтіли, а кожен подих вітру в гіллі здавався їм відлунням фатального вироку.
— Все одно володар рано чи пізно відродиться, — ледь чутно прошипіла стара змія, пересвідчившись, що відьми нарешті зникли в океані.
Її слова хутко підхопив старий папуга, ховаючи дзьоб у пір'я:
— Сподіваюсь, у новому житті він стане гострим клинком, здатним знищити цих потвор..
Звірі щиро любили його і воліли поклонятися лише йому. Їм здавалося, що Михайло — він же Сатурн — завжди жив серед них. Лише морські відьми знали правду. Вони зʼявились на світ того ж дня, коли народився сам океан, тому чудово памʼятали день, коли вперше зустріли Сатурна. Тоді він просто втомлено ліг на теплий прибережний пісок узбережжя і, глибоко зітхнувши, промовив:
— Нарешті, хмари розсіялися…
До того понад рік небо над половиною світу було сховане під щільною завісою сірих хмар, що стали наслідком виверження вулкана. Навіть на віддаленому Агакауітаї дихалося важко, а сонце ледь пробивалося крізь товщу попелу.
Проте морські відьми спокійно пережили цей темний, похмурий час. Вони відчували агонію земної тверді, але проблеми сухопутних істот їх абсолютно не хвилювали. Принаймні, так було до того переломного дня, коли атмосфера нарешті очистилася, і світ знову засяяв у своїй чистоті.
Того ранку, коли сонячне проміння вперше за довгий час торкнулося водної гладі, з хвиль вийшла Старша відьмою. Її вік, як завжди, було неможливо визначити. Адже вона завжди виглядала як щось вічне, що існувало задовго до народження континентів. Водночас нагадувала дівчину з блідим обличчям і довгим, розпущеним волоссям, майстерно переплетеним дрібними морськими черепашками, що тихо дзвеніли при кожному її русі.
Вона стояла на самій кромці бурхливого прибою, вдягнена в свою довгу мішкоподібну сукню. А її глибокі очі світилися м’яким світлом і з цікавістю дивилися на чужинця, що безпорадно лежав на піску. Саме в цей доленосний момент їхні погляди зустрілися, і вона пропищала:
— А ти ще хто такий? Звідки тут узагалі взявся?
— «Тут»? — спокійно перепитав чужинець.
— Так, тут — на острові Агакауітай.
Він спробував піднятися, а вона кинула в його голову важкий камінь:
— Забирайся звідси геть! Це місце ніколи не буде належати тобі!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!