100 днів на острові

У тиші маленької печери, схованої в самісінькому серці підводного міста, лежала морська відьма. Вона влаштувалася на гладкому великому камені, ніжно обіймаючи крихітного кальмара. Якоїсь миті молюск ледь помітно поворухнувся, ніби підтверджуючи, що чує і розуміє її потік думок, хоча більшу частину часу між ними панувала затишна, важка тиша.

«Гадаєш, Білосніжка сама винна в тому, що сталося?» — промайнуло у її свідомості.

Кольори шкіри кальмара миттєво змінилися, спалахнувши м'яким бежевим відтінком із хаотичними плямами.

«Я не знаю. Але, мабуть, він не винен, що інші люди у його світі не люблять відьом», — передала вона у відповідь, укладаючи в цей імпульс усю гіркоту роздумів.

Проте її слова викликали чергові зміни у забарвленні. Шкіра маленького молюска раптом стала сірою, а плями миттєво перетворилися на вузькі темні смуги, що свідчило про тривогу.

«Ні, — заперечила вона, щосили заплющивши очі у темряві безодні, — думаю, це я маю перед ним вибачитися. Я ще надто погано розумію людей».

Кальмар відреагував миттєво: його тіло стало зовсім білим, а всі плями та смуги зникли, розчинившись у блідому сяйві.

«А чого ти взагалі хотів від мене? — запитувала вона, продовжуючи свій внутрішній діалог. — Я ж ніколи раніше не спілкувалася з людьми. Звісно, мені важко збагнути його мотиви. Але я гадаю, що він хороша людина. Хоча б тому, що не намагався вбити мене, коли спіймав. Він мене просто відпустив! Хіба я не розповідала тобі про це?»

Кальмар здивовано стиснув свої тендітні щупальці, і вона знову поринула у спогади про той день. Раптом під впливом накопичених емоцій та приємної втоми відьма почала повільно втрачати пильність, піддаючись глибокому спокою. Той густим, прохолодним туманом наповнив її підводне сховище. Вона заплющила очі. Тиша поволі обволікала її своїми невидимими обіймами.

Останнє, що ледь чутно відлунило в її свідомості перед тим, як поринути у сон:

«Я обов'язково завтра вибачусь перед ним».

Тоді вона занурилась у глибини сну. Її свідомість поступово перетікала в інший світ, де час зупиняється. Вона пірнала туди все глибше й глибше. Однак щойно її думки нарешті стихли, крихкий спокій був раптово порушений. Хтось різко й нетерпляче затрусив Рапунцель за плечі. Вона неохоче розплющила очі й помітила, що крихітного кальмара вже немає поруч — замість нього над нею тривожно зависла русалка.

— Що трапилося? — сонно й роздратовано передала відьма.

— Людина! Біля нашого міста помітили людину! За ним уже влаштували погоню!

— Не кажи дурниць, у цих водах уже давним-давно не було…

Але в ту ж секунду в голові, наче постріл, пролунало ім'я: Віктор! Невже це він приплив за нею?

Ця думка вдарила сильніше за будь-який гідроудар. Відьма миттєво схопилася з каменя і рушила крізь темряву до виходу з печери.

Коли вона вилетіла назовні, перед нею розкинулося її рідне підводне місто. Воно не знало ані сонця, ані бурь верхнього світу, завжди живучи лише у прохолодному, вічному синінні. Вузькі вулиці вигадливо звивалися між титанічними палацами, вирощеними з велетенських перламутрових раковин, які переливалися мільйонами прихованих відтінків. Тут кожна колона була оплетена заростями прадавніх коралів, що служили нічними ліхтарями, а пишні, фосфоресцентні водорості м'яко коливалися під течіями, немов дихаючи в унісон із самою глибиною.

Проте зараз цей звичний, заколисаний століттями світ здавався розмитим і нашорошеним. Зграйки яскравих рибок панічно розліталися врізнобіч, натикаючись на холодні стіни будівель. Навіть величні морські змії тривожно піднімали важкі голови й дивилися кудись угору.

Позаду намагалася встигнути русалка, відчуваючи небезпеку глибини, але відьма навіть не збиралася гальмувати.

«Ні, — різко кинула вона через плече, не обертаючись ні на секунду, — чекай на мене тут!»

Вирвавшись на відкриті простори ближче до поверхневих течій, Рапунцель побачила вдалині чужорідний, безпорадний силует. Після чого зробила потужний пошшок у товщі води, стрімко прорізаючи синю безодню.

На місці вже розгорталася справжня бійня. Кілька могутніх тритонів щільним кільцем оточили Віктора й впивалися у нього залізними пальцями, тягнучи у темряву. Їхні тіла були обвиті коралами й отруйними водоростями. Розкішні білі бороди розвівалися у воді, мов стяги, а хижі очі палали несамовитою жорстокістю. Усі їхні рухи поєднували смертоносну грацію морських хижаків і нелюдську, первозданну міць. Протистояти цьому кошмару Віктор не міг — кожна секунда наближала його до неминучої загибелі.

Крик Рапунцель розірвав простір. Вода навколо тритонів закипіла. Первісна магія вирвалася з неї руйнівною хвилею, породжуючи колосальні, небаченої сили вири. Водяні воронки розросталися з дикою швидкістю, утворюючи гігантські підводні смерчі, здатні розтрощити скелі. Оглушливий гуркіт заповнив простір. Шалені вири почали втягувати тритонів усередину, жорстоко закрутивши їх у сліпому водяному хаосі.

Сама ж відьма пробилася крізь вир, вхопила Віктора за плечі і, здійснивши ривок нагору, потягла його до берега. Прибій гуркотів зовсім поруч. Але вологі піщані мілини прийняли їх.

Важкі хвилі почали відступати, оголюючи берег. Це принесло полегшення — за давніми законами безодні, тритони ніколи не ступали на сушу. Вони завжди залишилися у своїй стихії, люто б'ючись у прибережній піні. І Рапунцель м’яко опустила знепритомнілого Віктора на гарячий пісок. Потім впала поруч. І завмерла у жахливому очікуванні, відчуваючи, як власне серце шалено калатає в грудях. Емоції спліталися в єдиний тугий вузол, благаючи лише про одне — щоб він розплющив очі.

Тим часом небо почало світлішати. На горизонті спалахнув перший промінь сонця, і безкрайній океан ожив. Почали лунати перші крики птахів.

Віктор здригнувся. Його повіки повільно розплющилися, і перше, що він побачив, була морська відьма, яка схилилася над ним. Піддаючись раптовому потягу, він притиснув її до себе. І вони впали на теплий, вологий пісок. Так лежали довго. Просто вдихали солоний запах ранкового бризу і слухали рівний шепіт хвиль. Перші промені сонця зігрівали їх. У цій тиші весь світ навколо ніби зник, залишилися лише дотики й переповнені почуття.

Губи з’єдналися в повільному поцілунку, змішуючи смак океанської солі та людського тепла.

— Я не проти і далі слухати твої казки, — ледь чутно промовила відьма. — Тільки розкажи... як ти взагалі потрапив на цей острів? Я хочу знати про тебе все.

Віктор замислився. У грудях заворушився сором. Чи варто розкривати їй правду? Чи зможе вона зрозуміти його нікчемні людські мотиви? Чи знову розплачеться і зникне в темряві, як тоді після суперечки про Білосніжку?

Він повільно сів на пісок, підтягнувши коліна до грудей, і зазирнув у її очі.

— Я прибув сюди, щоб знайти стару скриню, яку тут сховав мій покійний дідусь. Хоча я за життя навіть не бачив його. Просто подумав, що там може бути щось важливе, коштовне…

Його слова болючим лезом прошкребли її зсередини. У підводному світі матеріальні скарби та жага наживи нічого не важили. Саме тому це було лякаючим доказом того, що він не належить її світові. І ніколи не буде належати. Але страх втратити Віктора назавжди, залишитися самотньою у своїй підводній печері, був настільки сильним, що по щокам знову потекли сльози.

— Отже, — промовила тремтячим голосом, — щойно ти знайдеш цю прокляту скриню... ти покинеш острів?

— Не все так просто. У мене немає ані корабля, ані вертольота, ані зв'язку з великою землею. Навіть якби я хотів, я не зможу звідси вибратися.

— А ти хочеш?

Вона затамувала подих, відчуваючи, як холодна тривога всередині змішується з дивною, забороненою надією. У голові була лише одна думка: скажи «ні»! Скажи, що ти хочеш залишитися! Кожне слово давалося Рапунцель із болем. Що їй робити, якщо він зникне?

Віктор гірко хитнув головою, дивлячись на те, як хвилі лижуть їхні ноги. Потім завалив її на пісок, накриваючи своїм тілом. Краплі води ще стікали з його неслухняного волосся, але встигали зникати в гарячому піску, залишаючи по собі лише блискучі сліди. У цьому раптовому русі було стільки нестримного власництва і відчайдушної ніжності, що в неї перехопило подих.

Віктор нахилив обличчя зовсім близько. Відьма гостро відчула на своїй шкірі його гаряче дихання — живе, людське, зовсім не схоже на прохолоду морських глибин.

— Думаю, я можу залишитися, — тихо прошепотів він їй на вухо.

Їй до болю хотілося податися назустріч, пригорнутися ще ближче, вбирати його губи, розчинитися в цьому дотику. Але Віктор ніби стримував себе, болісно боячись зробити крок за межу, налякати чи образити її. Його рука лише нерішуче, тремтячими пальцями засковзала по її волоссю, а потім губи торкнулися шиї. Вона тихо засміялася. Він знову поцілував її нижче вуха, затримався на мить, а тоді підняв голову і зазирнув просто в очі:

— Ти ж хочеш, аби я залишився з тобою тут?

Рапунцель повільно підняла руку і ніжно провела долонею по його щоці, відчуваючи шорсткість. В голові промайнуло безліч думок. Чи заслуговує вона на таке щастя? Чи зможе зробити його по-справжньому щасливим? Чи не прирече своєю любов'ю на повільні, страшні муки? Що з ними буде за місяць? А за рік? Хіба зможе чоловік із плоті і крові прожити тут, на самоті з морською відьмою, ще хоча б рік? Там, на великій землі, звідки він прийшов, у нього залишилося звичне життя. А вона? Вона навіть не зможе дати йому дитини. І не постаріє ні на день, поки він повільно тлітиме поруч.

Рапунцель вперше в житті до болю, до спазмів у грудях захотілося стати простою смертною жінкою.

— Ти не належиш моєму світові, — прошепотіла вона, намагаючись незграбно й поспіхом витерти сльози, — а я не належу до твого. Тому ти маєш покинути цей острів відразу ж, тільки-но в тебе з'явиться така можливість.

— А як же ти?

— Я ж Рапунцель. Я маю сидіти тут, у своїй вежі. Подалі від усіх. Так написано в правилах мого світу. І в твоїх казках.

Віктор повільно піднявся. На його обличчі застиг глибокий смуток. Але відьма продовжувала лежати на спині, вперто уникаючи його погляду.

— Не таку відповідь я сподівався почути, — вимовив Віктор ледь чутно.

Потім попрямував уздовж лінії води до місця, де ще тліли колоди, які нещодавно були його домом. Пам'ять про власний спалах люті обпалювала свідомість різкіше, ніж ранкове сонце. Тепер доведеться починати все наново.

Звести новий притулок? Чи все-таки спробувати зробити пліт? Ідея силоміць вивезти Рапунцель на корабель уже не здавалася такою божевільною, от тільки як її реалізувати? Заманити хитрістю? Вдати, що йому знову загрожує небезпека, аби вона кинулася рятувати? А як потім утримати на палубі? Що робити, коли вона знову стрибне в темну воду, щойно він засне?

У голові роїлося надто багато суперечливих сценаріїв, але чітким було одне: довго залишатися на острові Агакауітай не можна. Отже, настав час дізнатися, чи існує та скриня від містера Кворлі насправді.

Насамперед доведеться ще раз спуститися в печери. Але не зараз — тіло налилося свинцевою втомою після безсонної ночі. Йому необхідно перепочити.

Віктор йшов уперед, ледве перебираючи ногами гарячий пісок. Якби ж вона просто сказала, що хоче залишитися з ним, це дало б сили витримати все. Але Рапунцель мовчить. Хоча в її очах він бачить і зацікавленість, і потяг, і те дивне, майже тваринне задоволення від його дотиків та присутності. То чому не виголосить ці слова? Чи лякає її сам острів? Може, вона відкриється, якщо побачить інший світ? Його землю? Що Рапунцель скаже, коли зіткнеться з містом, з людським натовпом, зі звуками іншої реальності?

Поки Віктор у мріях майстрував їхнє спільне майбутнє, намагаючись заглушити параною, відьма залишалася лежати на піску. Постать чоловіка повільно танула в мареві далечини, залишаючи по собі неприємний холод. Груди стиснуло раптовим, гострим відчуттям втрати.

Вона сіла і подивилася на прибій. Вода біля берега важко дихала, піднімаючись і спадаючи від далеких вітрів. Шукати відповіді, сидячи на берегу, більше не було сил. Рятуючись від порожнечі, вона різко піднялася і безшумно пірнула у хвилі, повертаючись до холодного прихистку підводного міста.