100 днів на острові

Дзвіночок над дверима дзенькнув. Тишу крамниці було порушено. Віктор, власник цього скромного закладу, якраз стояв за прилавком. До цього він був повністю поглинутий черговим рівнем мобільної гри на екрані смартфона. Але зараз він здригнувся і, поспіхом сховавши гаджет у кишеню темних джинсів, підняв очі.

Інстинктивно Віктор готувався зустріти чергового туриста чи якогось випадкового покупця сувенірів. Проте замість звичної легковажної метушні він побачив високого літнього чоловіка. Простір довкола був щедро заповнений різноманітними дрібничками, глиняними фігурками та купою блискучого непотребу. Але незнайомець тримав у своїх руках чорну парасольку із загнутою ручкою, майже не дивлячись ні на що конкретне. Ця поведінка геть не в'язалася ні з теплою погодою, ні з загальною розслабленою атмосферою крамниці. Її власник кинув тривожний погляд у широкий проріз вітрини і зробив кілька кроків вперед.

За склом розливалося сліпуче сонце. Синяви вересневого неба не псувала жодна хмаринка. Тим не менше, незнайомець продовжував наполегливо стискати ручку парасольки до білих кісточок на пальцях. І стояв у важкому, застібнутому на всі ґудзики, плащі. Відчайдушно натягав темний капелюх майже до самих очей.

— Вам щось підказати? Може, шукаєте щось особливе для подарунка чи колекції? — запитав Віктор.

Він намагався зберегти привітну, дещо награну усмішку, яка б розрядила обстановку. Але чоловік натомість навіть не глянув на полиці.

— Ні, я не покупець, — пролунав голос з дивним акцентом. — Я до вас прийшов зовсім з іншого приводу. Ми можемо десь поговорити так, щоб нас ніхто не почув і не перервав?

Його довгі сухі пальці знову ледь помітно ковзнули по потертій ручці парасольки. Цей предмет явно служив йому чимось більшим, ніж просто захистом від негоди.

Віктор спробував відмахнутися від цієї думки, повертаючи на обличчя маску колишньої впевненості:

— Ну, ми можемо поговорити прямо тут. Адже відвідувачів усе одно зараз немає, тож нам ніхто абсолютно не завадить.

Тільки після цього незнайомець нарешті оглянув приміщення. Він затримав погляд на темних кутках і тінях біля стелі, ніби ретельно перевіряв територію на наявність прихованих пасток чи загрози. Потім його плечі трохи розслабилися. Важким рухом чоловік вказав на самотній дерев'яний стілець, що стояв у кутку біля каси.

— Я можу присісти? — запитав він уже дещо м’якше.

Віктор відразу поставив стілець ближче. Атмосфера в крамниці стала напруженою. Чоловік сів, зняв капелюх і поклав його на стійку біля каси. Він простяг одну руку в бік Віктора. Другою — продовжував міцно стискати парасольку.

— Мене звуть Томас Нетфліш, — почав він серйозно та авторитетно. — Я був особистим адвокатом містера Кворлі, вашого троюрідного дідуся по материнській лінії.

Так він представився. Погляд його очей був пронизливим. Віктор невпевнено потиснув протягнуту руку, намагаючись швидко осмислити почуте.

Його власне життя до цього дня здавалося цілком розміреним і передбачуваним. Спочатку школа. Потім університет, на якому наполягли батьки. Тільки два роки нудної праці за фахом переконали його змінити шлях: Віктор зрозумів, що офісне рабство — не те, чому він хоче присвятити життя й відкрив невелику сувенірну крамницю.

Часом бізнес ледь зводив кінці з кінцями. Проте йому вдалося назбирати потрібну суму й придбати власну «однушку». Після цього рідні завели звичну платівку про онуків. Мовляв, на ноги ти вже встав міцно, час подумати про сім'ю. Але Віктор навіть не думав поспішати. Голова була забита ідеями, які хотілося ще втілити. Та й дівчину, з якою він час від часу бачився, важко було уявити в ролі дружини.

Вони зустрічалися виключно в нього вдома двічі на тиждень. Можливо, вона мала й іншого кавалера або взагалі була заміжньою. Віктора це абсолютно не хвилювало. Він одразу встановив правила: їхні стосунки триватимуть рівно доти, доки він не зустріне когось кращого. Вона погодилася. Жодних нічних дзвінків, зайвих запитань чи сцен ревнощів. Такий формат його повністю влаштовував. Їхні стосунки він часто називав «форматом для підтримки фізичної форми», а фізична форма в нього дійсно була відмінною. Дитячі вилазки з батьком у ліс далися взнаки: підтягнутий живіт, міцні ноги та сильні руки робили його помітним хлопцем.

Тепер же навпроти нього в тісній лавці сидів низькорослий старий чоловік, який нервово перебирав пальцями ручку парасольки. Безглуздий важкий плащ так і висів на його плечах мішком. Іноді гість кидав стурбований погляд на власний капелюх, а потім нервово протирав лисину паперовою хусткою.

Йому явно було некомфортно. Можливо, через цей масивний одяг у поєднанні зі старим вовняним светром. Можливо, через те, що сонце все ще продовжувало вперто палити за вітриною, а погода зовсім не віщувала прохолоди. Певний внесок у загальний дискомфорт зробив і виснажливий переліт. Усе-таки вік брав своє, і тривалі подорожі давалися важко. З його тиском і хворим серцем літати в такі роки — сумнівне задоволення. Але вибору не залишалося.

Старий укотре витер краплі поту з чола і пильно подивився на молодого власника крамниці. Колись у роки молодості він теж міг похвалитися привабливою зовнішністю, але час неухильно міняв кожного. Така доля рано чи пізно чекає на кожного.

— Що саме вас привело до мене, містере Нетфліш? — перервав мовчанку Віктор.

— Уся справа у заповіті вашого покійного родича. Ваш троюрідний дідусь, Томас Кворлі, заповів вам чималу спадщину та скриню з деякими цінними речами.

— Певно, там повно старого мотлоху та запилюженого антикваріату, від якого мені мало зиску.

— Зовсім ні. Покійний Томас Кворлі, який був моїм тезкою і добрим товаришем, за життя володів серйозними статками. Щоправда, помер він уже давно, п'ятнадцять років тому.

У цей момент Віктор вже наливав у скляну чашку воду з диспенсера, щоб запропонувати гостю хоча б ковток прохолоди. Проте щойно пролунала цифра про час, його руки завмерли. Він застиг, лише погляд перемістився на Томаса Нетфліша.

— П'ятнадцять років тому? — ледь чутно перепитав хлопець.

— Абсолютно вірно, — спокійно та врівноважено підтвердив Нетфліш.

Його обличчя виражавало повну непохитність і внутрішню стійкість. Адвокат був абсолютно впевнений у кожному слові, чого не скажеш про самого Віктора.

Хлопець відійшов від кулера, збентежено відставивши наповнену чашку на край прилавка, бо пропонувати її гостю вже не було сил. Його пальці відчутно тремтіли від хвилювання, а в голові виникала шалена плутанина від почутого.

— Справа в тому, що першою в черзі на цей спадок стояла дружина Томаса, але жінка категорично відмовилася забирати скриню, — продовжив адвокат. — Вона заявила, що їй цілком достатньо спільної нерухомості. Тоді право розпоряджатися скринею перейшло до його прямих дітей. Старша дочка вирішила замість важкої реліквії забрати готівку з банківського рахунку, а молодший син захотів на згадку про батька залишити собі його автопарк. Тоді я навідався до онуків. Ліззі обрала собі сімейну колекцію дорогоцінного каміння. Джон зажадав отримати у повне розпорядження акції покійного, а наймолодша, Матільда, гордо заявила, що їй зовсім нічого не потрібно, бо вона й так забезпечена. І це була чиста правда. За життя Томас подбав про те, щоб його родина ніколи й ні в чому не потребувала. Він був винятковою людиною з масштабним мисленням.

— Ким же він усе-таки був і чим займався? — не втримався від запитання Віктор.

— О, ви не повірите, — легка, ледь помітна усмішка торкнулася губ досвідченого юриста. — Усім, чим тільки можна було уявити. І, зізнаюся відверто, чималою кількістю речей, якими займатися все ж не варто.

Віктор також засміявся і привітно поплескав старого по плечу, намагаючись розвіяти напружену атмосферу.

— Тепер я розумію, навіщо йому знадобився особистий адвокат! Мабуть, вам довелося чимало попотіти, рятуючи його від лап правосуддя?

— Та що ви, боже упаси, — м'яко посміхнувся у відповідь Нетфліш і впевненим рухом узяв зі столу чашку, зробивши невеликий ковток.

Нав'язлива тупа біль у скронях ущухла, серце більше не тріпотіло в грудях, а проклята парасолька, яку він досі судомно стискав, здавалося, втратила свою вагу. Усе тому, що Нетфліш нарешті відчув: перед ним сидить саме той, хто потрібен. Йому більше не доведеться борознити океани у пошуках розгадок і марнувати дні в архівах. Завдання ось-ось наблизиться до фіналу.

В той же час адвокат бачив розгубленість у погляді Віктора і гадав, як краще підступитися до хлопця. Попереду на них чекала довга розмова: Нетфліш збирався сидіти на цьому дерев'яному стільці, неквапливо плести мереживо історій із минулого Кворлі та навмисно тягнути час. Молодик і сам не помітить, як думки про загадкову скриню повністю поглинуть його. Аби підтримати цю гру, старий лукаво примружився і витримав паузу, перш ніж відповісти:

— Здебільшого містер Кворлі намагався не залишати слідів. Усі справи він вів надзвичайно чисто. Жодних речових доказів чи зачіпок. А свідків чомусь ніколи не залишалося. Словом, працював як ідеальний злочинець.

Але щойно пролунули ці слова, обличчя Віктора різко змінилося. Він замовк, схилив голову й суворо поглянув на власні черевики, немов раптом усвідомив усю недоречність свого нещодавнього сміху.

Хлопець винувато відвів очі, різко розвернувся і квапливо вийшов до підсобки. Коли ж повернувся, то тримав в руках дві чашки гарячого чаю та тарілку зі свіжими сендвічами. Один із них він мовчки простягнув старому.

Нетфліш охоче прийняв частування, адже поспішати йому справді було нікуди.

— Я правильно розумію ситуацію? — заговорив Віктор. — Мій далекий предок, якого я за життя ніколи не бачив, залишив по собі заповіт зі скринею, якої чомусь ніхто з близьких не захотів торкатися? І на це ж є якісь причини?

— Не зовсім так, — жуючи, заперечив Нетфліш і запив сендвіч ковтком ароматного чаю. — У вашого, як висловилися, предка водилося чимало майна. За заповітом я мав поділити все порівну між його прямими нащадками. Проте забирати саму скриню ніхто з них категорично не захотів. Це факт. Тоді я пішов далі у своїх пошуках — згадав про далеких родичів і, о диво, дехто з них навіть виявив бажання вирушити за цим таємничим скарбом. От тільки… жоден із них так і не повернувся назад.