Мій (не) ідеальний хлопець

Того вечора Настя сиділа за столом у зручній спідній білизні. Її довге русяве волосся спадало на плечі, а зелені очі були прикуті до екрана, де йшов романтичний фільм. Сюжет був доволі простий: головні герої то сварилися, то мирилися. Проте кожна сцена викликала у Насті сильні емоції і відволікала її від повсякденних турбот.

Вона сиділа в кімнаті орендованої квартири. Світлі стіни гармоніювали з теплим світлом лампи. Всюди висіли картини лісу восени та стояли букети квітів. У кутку знаходився дерев’яний стелаж зі старими книгами та альбомами з фотографіями, які Настя іноді переглядала.

Був тут і старий зелений диван. Трохи потертий, але зручний. Біля нього — кавовий стіл із кількома книгами й чашкою кави. На підлозі лежав м’який бежевий килим. Комп’ютерний стіл був старий, на ньому — горщики з рослинами.

Так виглядав звичайний вечір дівчини. Але несподівано на екрані з’явилося сповіщення:

— Вам надійшло повідомлення від користувача Black_tiger.

Настя тільки буркнула під ніс:

— Який оригінальний нік! Теж мені тигр знайшовся!

Подумавши про це, вона навіть не замислювалася відкривати повідомлення. Але користувач із ніком Black_tiger знову спробував привернути її увагу. Внизу екрана з'явилося нове сповіщення:

— Вам надійшло повідомлення від користувача Black_tiger.

Друге повідомлення вже викликало в Насті занепокоєння. Чому цей незнайомець так наполегливо намагається зв’язатися з нею?

Та навіть ці думки не змусили її одразу перевірити зміст. Лише коли телефон запищав, вона взяла його в руки, відчуваючи непевність. На екрані висвітлився текст, який змусив її серце завмерти:

— Я знаю, що ти вдома.

Настя скам'яніла. Як ця людина могла знати, де вона? Адресу вона нікому наче не розповідала. Можливо, це просто блеф? Вона відкинула телефон убік, намагаючись не думати про це. Але телефон знову привернув її увагу. На екрані з’явилося ще одне повідомлення:

— Чому ти не відповідаєш?

За ним прийшло ще одне. Відкривши його, Настя побачила фото свого будинку. На знімку виднілося її вікно, з якого лилося м’яке світло. Її охопив страх. Хтось стежив за нею, і цей хтось стояв десь поруч, щоб зробити цей знімок.

Щоб переконатися, що її думки вірні, вона підбігла до вікна і обсмикнула штору. На вулиці під її будинком справді стояв силует у чорній куртці, обличчя якого було повністю закрите каптуром. Побачивши його, вона почула, як телефон знову запищав.

— Познайомимся? — було написано у новому повідомленні.

Настя з жахом закрила штори й відійшла назад, схопивши ковдру, наче та могла хоч якось її захистити. Але комп’ютер на столі продовжував пищати — нові повідомлення приходили без упину.

А потім пролунав дзвінок. Настя, в паніці, вибігла з кімнати, закутавшись у ковдру, і залишилася в залі до самого ранку. Тієї ночі час ніби зупинився. Темрява залу здавалася чимось живим, густим і ворожим. Вона тиснула з усіх боків на дівчину. Настя сиділа на старому дивані, підігнувши під себе ноги й міцно загортаючись у вовняну ковдру. Проте крижаний холод пронизував її.

Кожна секунда тягнулася нестерпно довго, перетворюючись на вічність. На стіні старий годинник відбивав секунди так голосно, ніби це були удари молота. Тік-так, так-так, тік-так, так-так…

Цей ритм почав віддаватися болем у скронях. Насті ніби перетворилася на натягнуту струну. Будь-який сторонній шум за вікном — чи то гул проїжджаючого вдалині автомобіля, чи то скрип гілок дерева, що чіплялися за шибку, — миттєво інтерпретувався, як кроки того самого незнайомця в каптуром. Їй уявлялося, ніби він уже підіймається сходами, тихо ступає коридором і ось-ось торкнеться ручки вхідних дверей.

Вона не зводила очей із коридору, що велів у темну прихожу. У химерних тінях їй ввижалися моторошні силуети. Вони рухалися, наближалися, шепотіли щось нерозбірливе, змушуючи її втискатися спиною у спинку дивана. Час від часу дівчина все ж намагалася переконати себе, що все це — лише параноя.

«Я просто накручую себе, це розіграш, звичайний злий жарт», — повторювала вона про себе знову і знову, як мантру. Але варто було цій думці промайнути, як телефон у кишені халата знову ледь помітно вібрував. Екран спалахував від нових сповіщень, але Настя вже боялася навіть відкривати їх. Вона нервово згадувала кожну свою підозрілу зустріч за останній тиждень, кожного перехожого, на якого випадково звернула увагу на вулиці. Невже хтось справді стежив за нею вже давно, а вона нічого не помічала?

Коли ж на сході небо почало потроху фарбуватися у блідо-рожеві відтінки, Настя відчула лише глибоку, виснажливу втому. Тіло затерпло від нерухомості, очі пекли від безсоння. Вона б і вранці, можливо, залишилась отак сидіти, однак їй необхідно було йти на пари. Тож вона почала збиратися…

Щойно місто наповнилося ранковим світлом, Настя вже йшла вулицею. Сонячні промені грали на її волоссі. Свіже повітря наповнювало легені. Тільки коли вона підходила до перехрестя і готувалася перейти дорогу на світлофорі, до неї підійшов трохи товстенький хлопець із громіздким рюкзаком на спині і взяв її за руку. Її серце застукотіло сильніше. Вона злякано підняла на нього свої очі.

— Нарешті, ти мене помітила! — радісно вигукнув хлопець. — А то кличу-кличу — ніякої реакції! Ти не виспалася, чи що?

— Діма? — здивувалась Настя.

— Ти когось іншого чекала побачити? Ми ж з тобою щоранку разом ходимо на лекції!

— Так, дійсно, вибач….

Опустивши голову і стискаючи сумочку, Настя пішла вперед. Діма з великим рюкзаком поспішив за нею.

— Щось трапилося, — глянув він на неї, але вона не відповідала.

Він намагався з'ясувати, в чому справа. Хотів допомогти. Ще раз м'яко зазирнув їй в очі, намагаючись зловити її погляд, адже за роки дружби звик бачити Настю зовсім іншою — енергійною та усміхненою.

— Насть, ти бліда як стіна, — не вгамовувався він, перекладаючи лямку важкого рюкзака на інше плече. — У тебе зуби стукотять. Може, ти захворіла? Давай візьмемо каву, до пари ще є час.

Та Настя лише відмахувалася від його запитань, намагаючись сховати тремтіння в пальцях. Її серце прискорено билося, згадуючи минулу ніч. Вона боялась про це розповідати. Гадала, що може накликати біду ще й на Діму. Аби уникнути розмови, вирішила спробувати поговорити про якісь банальні речі, розпитуючи про домашнє завдання з лекцій. Але саме тоді телефон знову запищав. Цей знайомий звук прорізав ранкову тишу вулиці.

Настя, сповнена тривоги, дістала смартфон. Повідомлення змусило її серце на мить завмерти:

— Це твій хлопець? Тобі подобаються вгодовані?

Від прочитаного в неї перехопило подих. Значить, він не просто стежив за її вікном уночі — він і зараз був десь зовсім поруч, спостерігаючи за кожним їхнім рухом через об'єктив камери чи бінокль!

Настя почала нервово озиратися. Діма, побачивши її реакцію та те, як різко змінилося обличчя подруги, спробував жартівливо посміхнутися:

— Це ж треба! Нас вперше назвали парою! — підбадьорливо мовив він. — Може, і справді щось спробуємо?

Але Насті було не до жартів. Засунувши телефон назад у сумку, вона знову озирнулася навколо, намагаючись вихопити серед перехожих підозрілу постать. Та нікого схожого не було видно, і від цього ставало ще моторошніше, адже невідомий міг бути абсолютно ким завгодно.

Охоплена панікою, вона прискорила крок. Діма знову пішов за нею, тепер уже мовчки. Розумів, що коїться щось дійсно серйозне.

Університетський день тягнувся для них нестерпно повільно. Вони постійно змінювали місця: то сиділи разом на першій парті, намагаючись зосередитися на лекції з вищої математики, то пересідали кудись у самий кінець аудиторії, ближче до виходу, щоб Настя почувалася безпечніше.

Коридори, заповнені галасливими студентами, нескінченні бетонні сходи, нудні лекції — усе навколо здавалося безликим, сірим і якимось віддаленим, наче крізь товщу води.

Професори монотонно щось зачитували, виводячи крейдою на дошці. Але для Насті всі ці знаки перетворилися на беззмістовні каракулі. Кожен рух біля дошки викликав у неї легке тремтіння. Силует упівоберта нагадував їй той самий моторошний образ із нічної вулиці. На щастя, Діма завжди погоджувався на всі переміщення, хоч і помітно тривожився через таку поведінку.

У перервах між парами штовханина в університетських коридорах здавалася Насті особливо загрозливою. Сотні студентів кудись поспішали, сміялися, голосно розмовляли, і в цьому натовпі міг ховатися будь-хто. Їй здавалося, що кожен другий перехожий кидає на неї дивні погляди або тримає телефон нагоготові, щоб зробити чергове приховане фото. Вона інстинктивно тулилася ближче до Діми, шукаючи в його міцній постаті хоч якийсь захист.

Діма час від часу намагався відволікти її, потайки показував кумедні меми в телефоні чи підсовував аркуш із смішними малюнками-шаржами на викладача, але Настя лише блідо й награно посміхалася куточками губ. За секунду її погляд знову ставав скляним і відстороненим. Вона механічно конспектувала слова, а сама кожні кілька хвилин кидала тривожні погляди на двері аудиторії, очікуючи, що ось-ось на порозі з'явиться той самий чоловік у каптурі.

Навіть у студентській їдальні Настя не змогла розслабитися. Вона перебирала виделкою салат у тарілці, не з'ївши практично нічого за весь день. Апетит пропав настільки ж остаточно, як і відчуття безпеки. Будь-який різкий звук — дзвін розбитої чашки десь біля роздачі чи гучний сміх за сусіднім столом — змушував її здригатися і різко обертатися.

Діма намагався підтримати її, розповідав про якісь кумедні випадки. Ділився планами на вихідні, згадував їхні спільні поїздки за місто. Але його веселий тон також поступово згасав, поступаючись місцем глибокій стурбованості.

Коли фінальний дзвінок зрештою сповістив про закінчення останньої лекції, студенти масово кинулися до виходу. Аудиторія почала швидко порожніти, а гул голосів стихати в коридорах. Діма зібрав свої речі, закинув важкий рюкзак на плече і обережно торкнувся Настиного ліктя, запитуючи, чи готова вона рушати додому. Проте вона не була готова. Її внутрішній голос підказував, що повернення додому не принесе полегшення. Той, хто надсилав повідомлення, знав про неї все — де вона живе, у якій кімнаті сидить і коли лягає спати. Ця думка отруювала кожну секунду і не давала розслабитися ані на мить.

— Ну, все! — раптом вигукнув друг. — З мене досить! Ми йдемо до мене!