Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Ранок був похмурим — не ззовні, там якраз сяяло сліпуче біле сонце, злегка заволочене пустельною млою, — а всередині. Усередині черепа Теодора, де ніби гупали пекельні кузні, намагаючись переплавити його мозок у щось м’яке. Повітря бару на «Буцефалі» було густим, в’язким, як старе пиво, і мало запах перегару, тютюну й чогось карамельно-солодкого.

Лицар розплющив очі. Трохи. Достатньо, щоб побачити світ у двох копіях. Він лежав обличчям на липкому столі, по поверхні якого розлилося щось темно-червоне — мабуть, вишневий шнапс. Поруч, зігнувшись хропів Себастьян. Один його чобіт був знятий, з кишені випав магічний гральний кубик. Стіл скрипнув, коли Теодор спробував підвестись, Петрулін з гобліном заворушились, заплутавшись у власних дредах і один в одному.

— Хто в біса ставив лавку мені на голову? — буркнув маг, не розплющуючи очей.

— Це не лавка, це я, — пролунав хриплий голос гобліна.

Теодор стогнучи встав. Голова розколювалась, але тіло, хоч і незграбно, дослухалось до команди. Він дійшов до бару, порився в холодильній камері, шукаючи щось, що не має градусів. Нарешті витягнув скляну пляшку густого соку з м’якоттю — на ній була наліпка з усміхненим кактусом і підписом «Свіжість у кожному ковтку, як ляпас від шльондри». Зробив ковток. Сік був кислим, холодним, з пісочком м’якоті. Ідеально. Теодор видихнув і притис пляшку до чола.

— Святий Менсоне, знову я перебрав, — прошепотів і повільно попрямував до виходу.

Двері скрипнули, в обличчя подув теплий вітер. На палубі було світло й просторо. Дирижабль летів над безкраїм ландшафтом пустелі Святих Моторів — нижче, мов застигле море, простягались піщані дюни з металевим відблиском. Місцями між ними виглядали кузови старих машин, — іржаві уламки давніх часів.

У небі висіли кілька далеких хмар. Повітря було сухе і тепле. На вежі майорів прапор Буцефала — синій, із золотим колесом і крилом.

Теодор сперся на поручні, зробив ще один ковток соку й заплющив очі. Було тихо. Двигуни гули рівно, металеве тіло дирижабля злегка тремтіло від напруги, але це навіть заспокоювало.

— Хороший ранок, — пробурмотів він собі.

Позаду, з бару, пролунало гучне «Блядь!», супроводжене дзвоном розбитого келиха.

Теодор лише посміхнувся і, не обертаючись, сказав:

— Отже потроху прокидаються.

Він допив сік, поставив пляшку на підлогу й залишився стояти на палубі — єдиному місці, де зараз можна було дихати, не відчуваючи запаху вчорашньої ночі.

«Полікувавши душі» — точніше, похмелившись міцним із запасів «Буцефала», компанія повернулася на верхню палубу. Тут, під відкритим небом, дихати було легше, ніж у барі, де ще витав дух учорашньої гулянки. Вітер освіжав, розвіюючи головний біль, а сонце сліпило золотом піщані простори під ними.

Під дирижаблем розгорталася безкрайня пустеля Святих Моторів. Згори вона скидалася на полотно, розфарбоване відтінками міді й іржі. Піски мерехтіли, грали світлом так, ніби десь під поверхнею текли струмки металу. Між кам’янистими горами в’юнились тонкі річечки, а по берегах часом стояли дивні викривлені рослини — схожі радше на уламки заліза, ніж на живе. Їхні темні стебла росли під дивними кутами, ніби намагалися втекти від сонця.

Теодор і Себастьян уже розклали карти на столі. Лицар зосереджено тасував колоду, примружившись так, ніби карти от-от могли вкусити його. Гоблін, затискаючи самокрутку в зубах, поглядав на суперника хитро й зухвало. Час від часу він постукував пальцем по карті, викликаючи короткий іскристий слід диму — щоб збити суперника з пантелику.

Петрулін, напівлежачи на лаві, прикрив очі. Поруч із ним в повітрі літало магічне перо, яке швидко шаруділо по сторінках товстої книги. Воно занотовувало кожне слово, коли маг диктував:

— …і тоді ми, втомлені й напівживі, вибралися з катакомб, несучи на собі половину здобичі й три прокляття, — пробурмотів він, поправивши свої дреди.

Перо слухняно писало, а маг втомлено махнув рукою, даючи перепочинок собі й перу.

Теодор кинув оком на Себастьяна й запитав, тасуючи карти:

— Як ти взагалі опинився на тому ринку? З тим… копитом єдинорога? — він зморщився. — Хіба ж вони не вимерли разом із драконами?

Себастьян розтягнув рота в хитрій усмішці, підсунув картку й пустив кільце диму.

— Ну, це доволі довга історія, брате. Але якщо вже цікаво — слухай.

Каратель клацнув пальцями. На столі тут же з’явилося кілька кухлів холодного пива, що вкрилися густим потом, і тарелі з закусками: копчене м’ясо, мариновані гриби й скибки чорного хліба. Пахло так, що навіть у найпохмурішого похмілля не було жодних шансів.

— Розповідай, — промовив маг, відкладаючи книгу й киваючи гобліну. — Часу в нас до вечора більш ніж досить.

Гоблін прикурив свіжу самокрутку від тліючої, кілька разів глибоко затягнувся, випустив у повітря фігуру — щось, схоже на слона — і, відкашлявшись, почав свою оповідь.

— Це було на півдні, в Пекучих Базарних землях…

Його голос потроху заглушив гул двигунів, і компанія зручно вмостилась слухати — бо коли Себастьян брався до розповіді, то навіть сонце над пустелею, здавалося, ставало менш яскравим, аби нічого не заважало...

...Це сталося на півдні, в моєму рідному краю. Народився я у Кам’яному Болті. Болт вирізаний у скелі, як ніша у велетенському хребті. Уявіть собі: глибокі ущелини, де тіні тримаються до полудня, а потім знову повертаються ще до вечора. Вітер там такий, що камінь ріже, мов ніж хліб.

Будинки — усе з чорного базальту, грубі, низькі, вкриті пласкими дахами, вулиці вузькі. У центрі стоїть стара вежа-дзвіниця, обросла мохом, там збирається рада старійшин. А трохи нижче — ринок: базарний майданчик, де зранку чути гамір, стук металу, запах смажених каштанів і дешевого самогону.

Мешканці… ну що вам сказати? Кам’яний Болт народжує людей і гоблінів міцних, як та порода, серед якої вони ростуть. Обличчя в більшості суворі, вітром і пилом обпечені, руки чорні від каменю чи руди. Працюють всі: чоловіки в шахтах, жінки — на шліфувальних жорнах, навіть діти допомагають, носять воду чи збирають крихти дорогоцінних камінців.

І, знаєте, там немає місця для ніжності. У Кам’яному Болті сила цінується більше за будь-які почуття. Якщо ти не можеш працювати киркою чи не вмієш обдурити торговця на ринку — ти ніхто. Там цінується витривалість, хитрість і вміння виживати.

Але серед тої чорної рутини був один острівець краси — ювелірні майстерні. Уявіть темні вулиці, закопчені обличчя, гул шахт… і раптом — вікно, за яким мерехтять іскри, сяє полірований камінь, звучить тонкий дзенькіт металу. Там творили майстри, котрі з бруду й крихт знаходили красу. І саме туди тягнуло мене з дитинства.

Я міг годинами дивитися, як старий ювелір обережно крутить у пальцях маленький камінчик, підносячи його до світла. Здавалося, що він витягує зі скелі саме серце і дає йому нове життя. Тоді я вперше подумав: ось чим я хочу жити. Не киркою махати, не горбатитися в шахті, а творити щось, що буде сяяти й залишаться після мене.

Тільки Кам’яний Болт не любить тих, хто «не такий». Усе місто стоїть на неписаних правилах: працюй, не висовуйся, будь як усі. А я вже тоді був інший. І це відчувалося кожного дня.

У Болті ювелірів було небагато. Не кожен мав око й руки, щоб працювати з каменем. Я прибивався до майстерні старого майстра на ім’я Клемент. Це був старий гоблін, худий, зморшкуватий, з вмілими руками. Говорив мало, завжди бурчав, але брав мене час від часу підмайстром — подавати інструменти, роздмухувати горно, терти камінці до блиску.

Там я вперше почув смак справжньої роботи: гарячого срібла, каменю, та приємний дотик інструментів. І коли вперше мені дозволили власноруч вставити камінь у оправу, серце билося так, ніби я крав щось у богів. Я тоді зрозумів — моє життя не в шахті, а тут.

А тепер — про інше. У кожному житті буває момент, коли ти вперше відчуваєш щось таке, що ламає тебе навпіл. У мене це сталося тоді, коли я закохався.

Його звали Доріан. Він був із сусіднього кварталу, син коваля. Високий як на гобліна, з гарними, чистими руками — не схожими на ті, що я бачив щодня у шахтарів. Я з ним уперше зустрівся на ринку, коли він продавав батькові цвяхи та залізні обручі. Ми заговорили, наче знали один одного давно.

Потім він приходив до майстерні під приводом купити срібний гвіздочок чи дрібницю. Ми говорили ночами на вузьких вуличках, дивилися на зірки, яких у Болті видно небагато через вічні тумани. І кожна така зустріч була для мене наче ковток повітря.

Але Кам’яний Болт — не місце для таких історій. Там кохання між двома хлопцями вважалося чимось, що ганьбить сім’ю. І коли чутки дійшли до його батька… Доріана побили. Мене теж. Його замкнули вдома, а мене старійшини покликали й сказали просто: «Ти або йдеш геть, або ми тобі зробимо життя таким, що сам підеш».

Я тоді вперше відчув, як це — коли серце виривають із грудей.

Тож одного ранку я просто зібрав невелику торбу — кілька інструментів, пару каменів, що зміг прихопити, та все. І пішов з Болта. Без прощань.

Мене прихистила дорога, і саме тоді я зустрів того, хто змінив моє ремесло — Ізю Кацмана.

Я йшов тоді без карти, без планів на майбутнє. Тиждень тинявся дорогами, ночував де доведеться, працював за їжу у шинках. Аж поки не натрапив на Кацмана.

Його крамниця стояла на роздоріжжі між Кам’яними болотами й шляхом до Мідного узгір’я. Маленька, вся обвішана дзвіночками та скляними намистинами, які дзеленчали від найменшого подиху вітру. На вивісці писало: «Ізя Кацман. Прикраси та інші дива».

Ізя був гоблін, але зовсім не такий, як наші в Болті. Сивий, лисуватий, з кумедними круглими окулярами, з посмішкою, ніби він завжди щось знає, а ти — ні.

— Ти ювелір? — запитав він мене тоді, коли я, захоплений, роздивлявся його вироби.

— Учень, — кажу. — Був. Тепер ні.

— То будеш знову. — І він навіть не чекав моєї відповіді, просто підсунув мені пилку, срібну пластину й кивнув на стіл.

Я вперше тоді відчув, що хтось дивиться не на мою провину, а на руки. Йому було байдуже, звідки я чи чому втік. Його цікавило, чи вмію я працювати.

А працював він… особливо. Бо Кацман не просто робив прикраси. Він умів вшивати в них силу. Не маг сам по собі — радше алхімік, але зі своїми секретами. У майстерні в нього було повно дивних коробок: у одній зберігалися зуби русалок, у другій — уламки старих чарівних артефактів, у третій — шматки шкіри драконів.

Він навчив мене, як інкрустувати прикрасу не просто каменем, а, скажімо, фрагментом рогу чи кістки, які мали свою енергію. Вставиш правильно — і перстень світиться в темряві, а кулон захищає від укусів змій.

Пам’ятаю, одного разу він показав мені справжній скарб: копито єдинорога, воно світилося м’яким блакитним сяйвом, і від нього пахло дощем і весняними квітами.

— Це не продається, — сказав він. — Але вчися, колись і тобі довірю такі речі.

Я вчився, жадібно, мов голодний. Удень — техніка, вночі — теорія. Пиляв, різьбив, паяв, вставляв камінці, намагався зрозуміти, як працює магія в дрібницях. Ізя ж не шкодував ані часу, ані лайки — сварив, коли щось псував, але ніколи не в серйоз.

Коли ж я створив свій перший серйозний виріб — срібний браслет із вставкою з кістки морського демона, який захищав від утоплення, — він урочисто сказав:

— Вітаю, реміснику. Тепер ти сам майстер.

І від того моменту я знав: дорога знову кличе. Ізя дав мені на прощання стару скриньку з інструментами, кілька власних каменів і… маленький уламок того самого копита.

— Подорожуй, — мовив. — Дивись на світ і пізнавай його. Кожна прикраса — це історія. А ти маєш їх всіх відчути.

Так я став мандрівним ювеліром.

— От цікава штука з тим копитом… — Себастьян затягнувся самокруткою, випустив дим і трохи примружився. — Бо Кацман тоді сказав мені на прощання: «Тримай, хлопче. Але пам’ятай — це не просто копито, воно саме себе відновлює, якщо з ним працювати правильно».

І таки правда — якось я відламав крихітний шматочок, щоб вставити в кулон для одного купця. Той хотів амулет проти отрут, бо торгував вином і постійно боявся, що його отруять конкуренти. Я інкрустував срібний диск тією крихіткою, і він справді працював. Копито ж на ранок знову виглядало цілим, без жодної подряпини.

Тобто, розумієте, воно було невичерпним. Наче жива річ. Ізя пояснював, що єдинороги — це не просто тварини, а чиста ідея життя, втілена в плоті. Тому їхні рештки не старіють і не вичерпуються, якщо їх використовує справжній майстер.

З того часу я завжди мав при собі маленький шматочок тієї сили. Робив прикраси для різних людей — і кожного разу, коли вставляв трошки того копита, річ оживала.

Для однієї співачки я зробив підвіску, щоб голос у неї ніколи не зривався на високих нотах. Вона плакала, коли вперше співала з ним. Для мисливця — кільце, що світилося в темряві, коли поблизу була нечисть. Для матері, яка боялася за свою дитину, — маленький срібний амулет, котрий відганяв кошмари.

Я вчився слухати людей, їхні історії, їхні страхи й мрії. І щоразу підбирав камінь чи уламок артефакту так, щоб прикраса не просто тішила око, а й берегла власника.

А копито завжди було зі мною, стало серцем мого ремесла. Я торкався його щоночі перед сном, і воно світилося блакитним відблиском, нагадуючи мені про ту крамницю на роздоріжжі й старого Кацмана.

В Холодне Сонце, я потрапив з караваном купців. Якийсь час робив амулети, доки до мене на прийшли знайомі вже вам маги. Енріко хотів щоб я зробив йому перстень контролю, але копито не можна використовувати для злих амулетів та прикрас. Я відмовив, а решту ви знаєте.

Себастьян ковтнув пива і подивився у далечінь.

— Знаєте, зустріч з вами хлопці, це точно найцікавіша моя...

Гоблін не встиг договорити, як повітря розітнув крик штурмана Тихи Лан.

— Гарпуни! В печерах гарпуни!

І дійсно, не встигла вона договорити останнє слово як над їхніми головами пролетів довгий загострений гарпун і врізався в стіну кают компанії.

— Плем’я Форсажу, кляті дикуни! Всі до зброї!

Маг скочив на ноги і кинувся на капітанський місток до корабельних магів.

Повітря загуло, гарпун ще кілька секунд тремтів у дереві, наче живий. Дошки обшивки заскрипіли, а під палубою залунали перелякані вигуки команди. Усі миттєво протверезіли.

З боків здіймалися кам’яні урвища, і саме в тих печерах та норах заворушився рух. Чорні постаті з металевими шоломами, прикрашеними рогами турбін, вибігали на виступи скель. Це й були воїни племені Форсажу. Їхні тіла були розмальовані чорною смолою й срібними блискавками, а в руках — гарпуномети, зібрані з уламків старих машин.

— Вони не просто дикуни, — буркнув капітан Ґайзермок Яструб, піднявши очі до скель. — Колись їхні предки вшановували двигуни як богів. Тепер вони ладні принести будь-якого мандрівника в жертву своїм Моторам.

Штурманка Тиха Лан уже стояла біля керма, вправно викручуючи важелі.

— Капітане! Вони перекривають нам шлях попереду! Якщо не наберемо висоту — засадять весь корпус, перетворять на їжака!

Грунк, механік, висунувся з люка нижньої палуби, у руках у нього була важка булава. Він ревів так, що заглушав навіть двигуни:

— Хай тільки залізуть на троси! Я їм змажу бороди мастилом і спалю живцем!

Дирижабль рвучко хитнувся вбік, ухиляючись від нового залпу. Два гарпуни просвистіли в небі, один зачепив поручень палуби і зупинився, розпоровши кілька дощок.

— Мої револьвери готові спробувати їхньої крові!, — сказав Теодор.

Себастьян прикурив самокрутку від власного пальця, затягнувся й криво посміхнувся:

— Чим більше пригод — тим товстіша моя автобіографія.

У цей момент з верхнього ілюмінатора виглянув корабельний маг Арґос, його очі світилися чорним вогнем. Він вигукнув:

— Тримайтеся! Я розжарю повітря під їхніми печерами!

І в небі спалахнув вогняний вихор, який почав змітати з урвищ темні постаті.

— Відсікти канати! — гаркнув Грунк, розмахуючи важелезним гайковим ключем. — Не пустіть їх на палубу!

«Буцефал» затремтів, двигуни заревіли, намагаючись набрати висоту. Але гарпуни тримали дирижабль, наче гігантські якорі. Повітряний велетень заскрипів, похилився, і вже було відчутно, як його починає тягнути вниз — до пазурів пустельних варварів.

Лебідки гарпунників загарчали, немов сталеві звірі, і величезний дирижабль повільно, але невблаганно почав схилятися до скель. Вітер у парусах намагався вирвати корабель угору, та мотузки тримали його, як павутина.

— Тримайтеся! — заволав капітан, впершись усім тілом у важелі. Але сила машин не могла перемогти натиск десятків лебідок унизу.

З урвищ на палубу зістрибнули перші нападники. Високі, виснажені сонцем тіла були вкриті чорним татуюванням, а груди захищали іржаві пластини від двигунів старих машин. У руках вони тримали важкі гаки на ланцюгах. Один, приземлившись біля Себастьяна, вдарив гаком по поручнях так, що тріски полетіли.

— Гості на борту! — вишкірився гоблін, і короткий арбалет вистрелив майже впритул. Варвар упав, навіть не встигнувши крикнути.

Зі сторони кают-компанії вискочили ще двоє. Один замахнувся кривим ножем на Грунка. Той підняв свою булаву. Удар розірвав нападника від плеча до пояса, і той упав, а разом із ним завалилася частина поручня, почорнілого від доторку булави.

— Вони ще лізуть! — закричала Тиха Лан, відстрілюючись з гвинтівки від тих, хто спускався по канатах. — Якщо не перерізати троси, вони потягнуть нас на землю!

Петрулін тим часом уже стояв на капітанському містку, піднявши руки до неба. Його голос став гучним і низьким, мов грім:

— Вітре, мій брате, розірви кайдани!

І раптом один з гарпунних канатів, що тягнув корабель, вибухнув, немов натягнута жила, й розлетівся у пилюку. Варварів, які тримали лебідку, кинуло вбік. Але інші троси все ще тримали судно.

— Добивайте їх! — ревів Грунк, луплячи найближчого нападника в шию й валячи його на палубу.

«Буцефал» здригнувся, палуба залунала від тупоту, бо десятки “форсажників” уже перестрибували через борт. Повітря наповнилося брязкотом металу, запахом поту, пороху й мастила. Справжній бій почався.

Форсажники, мов зграя голодних грифонів, вривалися з усіх боків. Їхні крики зливалися з ревом двигунів та тріском дерева.

Теодор, стискаючи в руках револьвери, стріляв короткими, точними чергами. Кулі відкидали нападників назад, лишаючи криваві плями на дошках. Лицар тримався біля поручнів, прикриваючи Себастьяна. Його обличчя було вкрите потом а руки, що тримали зброю тремтіли — не від страху, а від втоми.

— Перезаряджай, не зупиняйся! — гаркнув гоблін, встромлюючи арбалетний болт у груди черговому варвару.

Себастьян рухався швидко, навіть занадто. Його крихітна постать ковзала між нападниками, і кожен рух здавався відточеним. Ось він ударив у коліно ножем, ось уже скрутив руку й метнув ніж в іншого. Проте кожен новий труп замінювали двоє живих.

З містка гримів голос Петруліна. Його магія виривала шматки повітря, збивала нападників із ніг, проте сили явно танули. Форсажники були звиклі до магії — на їхніх грудях теліпали амулети з металобрухту, які гасили чари.

— Вони тягнуть нас донизу! — вигукнула Тиха Лан, зриваючи ще одного варвара з канату.

І справді, «Буцефал» хитався дедалі нижче. Гарпуни вп’ялися в корпус, наче кігті чудовиська, а лебідки тягнули дирижабль безжально. Машини гули на повну силу, але троси співали свій похмурий гімн перемоги.

Теодор вистрілив востаннє. Він сховав зброю і, втомлено впав на одне коліно, встиг прикрити Себастьяна щитом.

— Капітане! — закричав хтось із екіпажу, та було пізно.

Раптом троси смикнули одночасно. Небо захиталося. «Буцефал» рикнув усіма своїми двигунами, та марно. Дирижабль з гуркотом і скреготом упав на кам’янистий ґрунт пустелі. Удар кинув усіх на палубу, дерев’яні балки тріснули, скло розсипалося на друзки.

Коли дим і пил трохи розійшлися, над розбитим кораблем стояли воїни племені Форсажу. Вони сміялися, піднімаючи переможні крики. Поранених членів екіпажу відтягали вбік, а тих, хто ще міг стояти, били прикладами в живіт і валили на землю.

Себастьяна скрутили першого — його руки заламали за спину й накинули на шию важкий залізний обруч. Теодора вдарили по голові, і він, не встигнувши піднятися, впав у пил. Петруліна зв’язали мотузками, немов худобу, щоб той не міг рухати руками.

Зрештою всі опинилися на колінах серед уламків «Буцефала», під охороною десятків варварів. Над ними здіймався вождь племені — високий, вкритий татуюваннями чоловік у масці з радіатора БМВ. Він підняв спис, і плем’я загуло в єдиному, переможному крику.

— Перемога, — заревів він. — Полонені підуть із нами! Поранених добийте.

І під ударами списів героїв потягли до припаркованих в тіні машин.