Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

У вухах стояв дзвін — глухий, металевий, схожий на звук, коли лупиш по старому глушнику. Все тіло нило, пульсуючи від болю і адреналіну. Петрулін стискав кермо так, що кісточки пальців побіліли. Кожен подих різав легені, кожен рух здавався останнім. Повітря в салоні було важке: щедро наповнене запахом крові, розпеченого металу й бензину.

Крістіна, понівечена проте досі жива, застигла посеред арени, готова до будь якого розвитку подій. Її мотор перетворився в серце живої істоти. Під капотом щось хрипіло, шипіло, а потім знову вибухало низьким риком. На кузові — сліди куль, вм’ятини від зіткнень, вирвані частини після удару гарпунів та криваві відбитки рук. Вітрове скло стало суцільною павутиною тріщин, через яку світ арени виглядав спотвореним, немов страшному сні.

— Тримаєтеся? — прохрипів Теодор, перезаряджаючи кулемет.

— Та наче, — ледве видихнув Себастьян.

Вибух десь поруч здійняв у повітря стовп піску та диму. Ударна хвиля накрила Крістіну, обсипаючи її іскрами та уламками. Уламок з Mini Біна врізався у землю біля переднього колеса, а за мить просто перед машиною впала з неба обгоріла м’яка іграшка — ведмедик із вирваним оком.

— Символічно, — пробурмотів Себастьян і витер сажу з обличчя.

Петрулін важко дихаючи натиснув на педаль газу. Крістіна загарчала, і пекельне світло фар прорізало дим. Вона рушила вперед, повільно, але невідворотно, наче розлючений звір, що піднявся після падіння.

Попереду, серед уламків і обгорілих машин, стояв чорний Dodge Charger, обвитий ланцюгами з металевими черепами. Його кузов був укритий ритуальними символами, що світилися криваво-червоним. Поруч — Верховний жрець, на грудях котрого блищав срібний хрест бога Торрето.

— Я тебе, сука, розітру в порох, — просичав Петрулін, на його губах виступила кривава піна. — Ти бля покійник.

Крістіна з ревом рвонула вперед, шини загорілися, залишаючи за собою струмені вогню. В салоні все затремтіло, прибори блимнули, попереду— чорний Charger, мов демон, — насувався все ближче.

— Вперед, Крістіно, — прошепотів маг, — покажи йому.

І машина відповіла риком, у якому було більше ненависті, ніж у серцях тисячі рабів. Арену знову огорнуло полум’я, коли дві легенди — Крістіна і Charger — рушили одна на одну, залишаючи позаду дим, кров і ревіння моторів, гідні самого пекла.

Сто ударів механічного серця тому.

Світанок над Газтауном світився кривавим світлом — сонце ледь пробивалося крізь сизий дим із нафтових веж, змішуючись із парами бензину та кіптявою від двигунів. Над усім містом стояв рев моторів, наче саме небо готувалося до гонки богів.

Коли варвари прийшли забирати учасників із камер, повітря ще пахло нічною прохолодою, але в гаражі вже вирувала гаряча, електрична напруга. Раби стояли біля своїх металевих монстрів — живих машин.

Над рядами авто висіли сталеві прапори з символом Торрето — палаючим поршнем, обвитим ланцюгом. Зі стелі капала мастило, змішуючись із кров’ю на бетонній підлозі. Деякі з рабів молилися— хтось до богів, інші до двигунів Диких Авто.

Коли ворота відчинилися, всередину ввійшов Верховний жрець. Його шкіра світилася від мастила, а очі горіли фанатичним вогнем. У руках він тримав чашу — зварений карбюратор, наповнений сумішшю крові й бензину.

Позаду нього йшов маг варварів, з обличчям, розмальованим слідами іржі, і з тілом, оповитим дротами, що потріскували статичною енергією. Його погляд пік, а голос, коли він заговорив, змусив навіть двигуни замовкнути.

— Сьогодні, — прогарчав жрець, здіймаючи чашу догори, — Бог Торрето дивиться на вас. Він хоче бачити, як сталь розриває плоть, як мотор пожирає серця. Хай ваші душі перетворяться на паливо, для його священного двигуна!

Він розбризкав кров’ю та бензином рабів. Вогонь, що горів на вівтарі в кутку, спалахнув яскравіше. Маг варварів вийшов уперед, провів поглядом по учасниках.

— Ну що, виродки, — крикнув він, — готові спробувати вирвати свої нікчемні життя з рук смерті? Ви блять думаєте, що участь у Дербі зробить із вас героїв? Що вас чекає свобода? Хуй вам! — пролунав його рев. — Ви всі лайно, і тільки один екіпаж сьогодні поїде з арени живим. Решта залишиться там — як жертва для нашого Бога Моторів!

Гонщики стояли мовчки. Хтось перехрестився знаком свічки запалювання, хтось поцілував ключ від свого Авто. У декого на обличчях блищали сльози, змішані з пилом.

Маг почав ходити взад-вперед, розсипаючи з долонь іскри. Його губи рухались, нашіптуючи закляття — навколо кожної машини спалахували короткі спалахи магічного полум’я.

— А тепер! — ревнув він, здіймаючи руки. — Сіли, поїхали — і влаштували найкращу забаву для Бога Торрето! Слава Дизелю!

— Хай його мотор ніколи не скидає оберти! — хором відповіли раби, б’ючи кулаками по капотах своїх машин.

Двигуни загуркотіли. Ворота повільно почали відкриватися, і один за одним Дикі Автомобілі виїжджали з гаража, немов демонічна процесія з пекла. Крістіна замкнула колону. Її мотор гарчав хижо, а фари блиснули, відбиваючи вогонь з арени.

Попереду їх чекав пил, смерть і слава — Дербі Торрето починалося.

«Газуй — вбий! Газуй — вбий!»

Натовп ревів, мов мільйон циліндрів, що ось-ось вибухнуть. Із сотень горлянок виривався крик — єдиний гімн божевілля, що зливався з гарчанням моторів. Повітря арени гуло, мов натягнутий ланцюг перед розривом. Пил, кров і бензин злилися в густу імлу, через яку ледь пробивалися промені сонця.

Дикі Автомобілі один за одним з'являлися з утроби гаража, мов демони зі сталевими щелепами. Кожен ревів, як звір, що відчув запах крові. Їхні кузови, сяяли у променях полуденного пекла. Раби за кермом уже не були людьми — лише частинами своїх машин. Метал, плоть і воля до виживання злилися воєдино.

Крістіна виринула останньою — її кузов пульсував, мов живий, червона фарба світилася жаром, а хромована решітка, мов хижі зуби, чекала м’яса.

Авто роз’їхалися по арені, утворивши нерівне коло. У пилу навпроти Крістіни стояв DeLorean, окутаний спалахами синіх блискавок — його корпус тріщав від напруги.

Гонг!

Звук, гучніший за грім, рознісся ареною і всі Авто одночасно зірвалися з місця. Земля затремтіла, пісок здійнявся хмарою, і битва почалася.

Першим рвонув Batmobile — чорний клинок смерті, озброєний кулеметами на капоті. Він виплюнув у повітря чергу з тисячі свинцевих куль, які наче сталевий дощ посікли Mini Біна. Але той — на гусеницях замість коліс, наче мутований танк, лише гаркнув своїм дизелем і продовжив лізти вперед, перемелюючи уламки машин і людські кістки під гусеницями.

Кулі лише сипали іскри з його броньованого боку. Коли Batmobile підскочив на уламках і втратив рівновагу, Mini рвонув вперед і вдавив його у стіну арени. Метал зігнувся, зім’явся, і чорний корпус Batmobile тріснув, як шкаралупа. Вибух — і вогняний стовп піднявся до неба.

Натовп заревів.

Паралельно Torino Брудного Гарі гнався за Interceptor Макса. Їхні кузови зіткнулися — полетіли іскри, і з-під капотів бризнуло мастило, немов чорна кров. Вони обмінювалися чергами з кулеметів, що розривали повітря. Раби кричали, сипали прокльони, а варвари на трибунах шаленіли, кидаючи у пил свої шоломи.

І тут DeLorean зробив те, що ніхто не очікував: навколо нього вибухнули блискавки — авто спалахнуло. На мить він розчинився, залишивши лише запах озону.

Крістіна не чекала. Її фари спалахнули, і гарпунна гармата загриміла, випльовуючи сталеві стріли туди, де DeLorean мав з’явитися. І не помилилася — машина часу виникла просто на траєкторії смерті. Один гарпун пробив бокову панель, другий — ввігнався прямо в скло, розірвавши водія навпіл.

DeLorean випустив блискавку, яка вдарила в Крістіну. Себастьян відчув, як усі його зуби починають свербіти, а вуха наповнилися дзвоном. Петрулін, вкритий іскрами, як трансформатор, втиснув газ.

— Ти бля покійник! — проревів він, і Крістіна врізалася в DeLorean з усією люттю пекла.

Зіткнення було таким, що земля під ареною здригнулася. Кузов DeLorean зігнувся, немов консервна банка. Машина часу перетворилася на купу обвуглених деталей. Крістіна шаленіла, наче п’яна від крові.

Mini Біна тепер рухався просто через поле уламків, несучи смерть на своїх гусеницях. З його бічних гармат били кулемети. Interceptor і Torino кружляли неподалік, немов хижаки, чекаючи нагоди.

— Тео! — крикнув Себастьян. — Зліва!

Лицар розвернув кулемет і розрядив кулемет в DeLorean, що ще димів — для впевненості. Електричний торнадо вирвався з його рештків, спаливши стіну арени й обпаливши зад Крістіни. Машина загарчала від задоволення.

І тоді Torino врізався їм у багажник.

Крістіна підстрибнула, а ззаду посипалися уламки скла. Теодор розвернув «Браунінг» і почав стріляти через розбите заднє вікно. Кулі прошивали корпус Torino, розриваючи метал. Але й Брудний Гаррі не залишився в боргу — кулі калібру .50 розривали червоне тіло Plymouth.

Петрулін кричав — двигун ревів, колеса ковзали по пилу.

Interceptor Макса пішов у бік, намагаючись ударити зліва. Себастьян підняв гарпунну гармату, вирахував кут і натиснув на спуск. Гарпун пробив мотор Interceptor, але той, немов скажений звір, ще зробив останній ривок і вгатив у Крістіну в бік.

Салон вибухнув полум’ям і димом. Гобліна кинуло вперед — він врізався у мага, а Петрулін головою у кермо. Кров потекла з його носа, але руки не відпустили кермо.

— Тримай! — рикнув він, схопивши ще один гарпун. Наклав на нього закляття, і віддав зброю Себастьяну.

Постріл.

Гарпун з магічним вибухом пробив мотор Interceptor. Вогняна хвиля розірвала авто на шматки. Зсередини долинув крик — і все стихло. Майже відразу Mini Біна підкотив до місця вибуху й переїхав рештки екіпажу своїми гусеницями. Вибух крові, пилу, металу.

— Ще двоє, — прохрипів Петрулін, втираючи кров із підборіддя.

— Зробимо, — відповів Теодор заряджаючи нову стрічку в кулемет.

Крістіна маневрувала між уламками машин. З боків сипались іскри, мотор працював на межі вибуху. Mini Біна підповз непоміченим, відкривши вогонь. Його кулі рвали повітря, вгризаючись в тіло Torino, заганяючи того в глухий кут, добиваючи його снарядами з ракетниці. Крістіна не відступала. Петрулін натиснув на газ, і машина пролетіла крізь вогонь, мов куля.

— Тео, давай!

Теодор натиснув на курок. «Браунінг» ревів, вириваючи шматки з броні Mini. Гарпуни Себастьяна розривали корпус на шматки, мастило й кров летіли фонтанами. Крістіна з розгону врізалася в нього, вдавлюючи Mini в стіну арени, перетворюючи команду на криваве желе.

Коли пил розвіявся, на арені залишилася лише Крістіна.

Палаюча, побита, але жива. Її мотор бився, як серце демона. А над ареною ревів натовп — божевільний у своїй нестямі та захваті.

Дербі Торрето отримало свого переможця.

Натовп на трибунах остаточно оскаженів. Здавалося, що сама Арена гуде від дикого реву сотень горлянок. У повітря летіли коктейлі Молотова, пляшки з-під пива, шматки металу, навіть відрубані кінцівки. Це був справжній шабаш. І жителі Газтауна, обдерті, пошрамовані варвари — святкували криваві жнива з лютим, ритуальним фанатизмом. Кожен удар металу об метал, кожен вибух, кожен передсмертний крик лише підігрівав їхнє безумство.

У ложі Верховного жреця раптом здійнялася фігура. Усі погляди одразу впали на нього: масивний з хрестом Торрето на грудях. Не вагаючись, він ступив уперед і одним стрибком зістрибнув з ложі вниз на закіптюжений асфальт. Жрець рушив неспішно, упевнено в сторону Крістіни, що стояла серед поля битви, мов червона демониця, що тільки-но повернулася з кривавого свята.

За його спиною піднялися масивні ворота. Земля завібрувала, коли з темряви виїхав Charger — вкритий рунічними написами і знаками Торрето. Його штовхали раби — виснажені створіння в залізних нашийниках. Обабіч авто гордо йшов маг варварів, обличчя якого вимазане кров’ю та вугільним пилом.

Коли вони зупинилися, маг підняв долоні до двох рабів ближче всіх — і вмить обидва бідолахи впали на землю, захлинавшись власною кров’ю. Горлянки просто розірвало, наче їх перерізала невидима бритва. Маг нахилився, зібрав ще теплу кров у долоні й окропив нею капот Dodge. На його поверхні вона зашипіла, ніби потрапила на розпечений метал.

— Це було гідне змагання, — промовив жрець, коли маг став поруч. — Ми вітаємо переможців… і у винагороду їхні душі послужать пробудженню Торрето.

Він зняв зі своєї шиї хрест — той самий, що гоблін дав йому раніше — і з показовою урочистістю торкнувся передньої панелі Charger’а. Завівся блок, клацнули замки, і двері відчинилися. Двигун заревів, мов звір, якого розбудили. Маг і жрець одночасно сіли в салон.

Петрулін поблід.

— Нам пизда… — сказав він тихо, дивлячись, як Charger здригається, наче хижак, що готується до стрибка. — Теодоре, Себастьяне… скільки в нас набоїв?

Теодор заметушився на задньому сидінні перевіряючи стрічки кулемета. Гоблін же, навпаки, сидів спокійно — наче був у барі, а не посеред Арени смерті. Він дістав три самокрутки і підкурив відразу всі три.

— Маємо дві повних стрічки, — нарешті повідомив Теодор.

— Себастьяне? — запитав Петрулін, не відриваючи погляду від чорно-сталевого монстра, що набирав швидкість.

Гоблін видихнув хмару диму, повільно, з насолодою. Потім передав кожному цигарку і… ще один хрест Торрето.

Петрулін здивовано насупив брови.

— Той, що я дав цим вилупкам, — спокійно промовив гоблін, — цяцька. Чистий прикол. Не дарма я ночами читав древні сувої. Charger може підкорити тільки рука Торрето — і ключі в ній. Магія їхнього хреста слабка, як дешеве вино.

Він кивнув на лобове скло, де тріщини повільно затягувалися, немов рани на шкірі.

— Крім того… наша дівчинка має свої сюрпризи.

Перед очима друзів кузов Крістіни почав самовідновлюватися. Метал, ніби живий, змикався, витягуючи вм’ятини, нарощував нові панелі. Капот піднявся і став на місце. Вікна проросли чистим, прозорим склом. Пошкоджені елементи народжувалися просто на очах.

— Це не просто Дике Авто, — буркнув Себастьян, — це демон на колесах. І з цим хрестом ми прокладемо шлях на волю. Візьми його, — і віддай їй. Це буде наша… ну, типу… жертва подяки.

Петрулін приклав хрест Торрето до керма. Метал хреста почав плавитися просто в його руках. Хрест злився з кермом, і по всьому салону пройшла вібрація — глибока, тваринна. Мотор завив ще голосніше, викинувши з вихлопних труб потоки живого полум’я.

— Тепер руки на кермо! — швидко сказав гоблін. — Вона зніме кайдани повністю!

Петрулін поклав долоні на гарячу шкіру керма. Кайдани на його зап’ястках завібрували, здулися, затріщали — і перетворилися в порох, що відразу ж підхопив вітер з вікон.

Маг аж видихнув від полегшення.

— Тепер так значно краще, — прошепотів він і ніжно погладив кермо. — Люблю тебе, красуне.

Крістіна відповіла диким, переможним сигналом клаксону.

Charger наближався — його мотор ревів так, що земля тремтіла. Він уже був на відстані пострілу.

— Тоді… шоу маст гоу он!!! — гаркнув Петрулін і втопив педаль газу.

Крістіна рвонула вперед. Асфальт вибухнув під колесами. Вона кинулася на Dodge, що мчав на них. Його передня частина світилася рунічними знаками, що пульсували немов живі на металі авто. Двигун ревів так, що повітря вібрувало, і навіть земля під Крістіною ледь відчутно тремтіла. Лінзи фар Charger’а спалахнули божевільним білим світлом.

Петрулін не зменшив швидкості. Він тільки стискував кермо все міцніше, аж пальці побіліли.

Тримайтеся!— крикнув він.

А потім…

Сила зіткнення була такою, ніби авто вдарили гігантським молотом. Вітер із вибуховою хвилею вирвався з-під капотів обох машин. Асфальт під ними тріснув, розходячись сіро-чорними павутинками. Повітря наповнилося свистом, немов тисяча лез одночасно зітнулися в смертельному танці.

Крістіна врізалася під таким кутом, що її хромована решітка буквально в’їлася в передню частину Dodge як щелепи чудовиська. Червоний метал прогнувся, скрегочучи, а потім… Крістіна рикнула — двигун видав звук, схожий на рев розлюченого звіра.

Charger відповів грізним ударним імпульсом — ритуальною магією, що вибухнула з глибин його двигуна. Потік полум’я та темної енергії врізався в корпус Крістіни, намагаючись відштовхнути її назад. Але червона демониця лише глибше врізалась у ворога, штовхаючи його проти сили закляття. Руни на Dodge почали гаснути одна за одною.

Метал Charger’а повільно, але неминуче почав плавитися. Спершу тріснула решітка радіатора. Потім — капот, який піднявся й відірвався, злітаючи в повітря. Двигун затремтів, випльовуючи чорний дим і розпечені клапани, що летіли навсібіч.

— Вона його жере! — заволав Теодор, прикриваючи рукою очі.

Під тиском Крістини передок Charger’а почав сплющуватися, стискаючись, ніби під пресом. Усередині почувся хрип жерця — останній крик, що обірвався, коли багатотонний тиск втиснув мотор в салон. Маг закляк із закривленими губами, намагаючись викликати ще одне закляття, але Крістіна не дала йому часу. Її корпус спалахнув криваво-червоним відблиском — демониця розкрила пащу, і...

Передня частина Dodge просто розірвалася навпіл. Тріск металу пролунав так голосно, що навіть натовп на мить стих. Мотор Charger’а, розірваний на шматки вибухнув. Салон Dodge перетворився на палаючу пастку. Маг з жрецем зникли в цій вогняній могилі.

Крістіна, вся вкрита полум’ям прорвалася крізь уламки, немов справді жива. Її корпус облизали язики вогню, але вона продовжувала рух, тільки збільшуючи тиск. Останнім ударом вона розкидала рештки Dodge , жерця та мага. За кілька секунд там лишилося тільки обгоріле залізо, шматки м’яса і клуби чорного диму.

Теодор натиснув на курок кулемета — кулі розірвали ворота. Не гаючи часу, вони кинулися крізь них, вперед, до свободи.

Коли дим осів, на Арені залишився лише розірваний Charger, обпалений асфальт і понівечені тіла жерця та мага.

Крістіна, відчувши смак волі, мчала вулицями Газтауна, мов червона блискавка. Вона не просто їхала — вона летіла, вибухами вириваючись із вузьких провулків, зриваючи черепицю з дахів, розкидаючи шматки стін. У її русі відчувалась не втеча — полювання.

Її хромовані дзеркала шкрябали по бетонних стовпах, вириваючи шматки каменю, іскри сипалися, ніби з під ковальських молотів. Декілька варварів, що стояли на розі з пивними пляшками, навіть не встигли обернутися — їх просто втягнуло під колеса, і Крістіна, радісно газонувши, залишила на асфальті дві криваві смуги.

Патруль з двох пікапів спробував перегородити їй шлях. Один відкрив вогонь із кулемета, другий протягнув залізний трос із гарпуном. Відповідь Крістини була миттєвою: удар корпусом у бік першого пікапу, перекинув того в повітрі, другий вона протягла по вулиці ще метрів тридцять, як розлючений бик, аж поки машина не вибухнула.

Все швидко зникало позаду — вежі, бараки, брудні тунелі, запилені площі, пагорби сміття. Газтаун залишався позаду, наче поганий сон.

Петрулін нарешті зрозумів: Крістіна керує сама. Її колеса рвалися вперед, машина входила в круті повороти так, ніби читала думки.

— Ох і машина, — пробурмотів маг, відкидаючись на сидіння.

Турелі на баштах навіть не встигли взяти їх на приціл, коли вона ковзнула змією між їхніми дулами й вирвалась у широкий палаючий горизонт Пустелі Святих Моторів.

Пісок здіймався за ними золотими хвостами, немов авто не їхало — летіло над землею.

І тут Теодор, дивлячись назад, зблід.

— А це ще що за хуйня?!

Петрулін і Себастьян розвернулися… і теж завмерли.

В далині, серед пекучого марева пустелі, рухалась крихітна світла цятка. Ніби зірка впала на землю й тепер женеться за ними. Простір навколо неї викривлювався, тремтів, і сам пісок піднімався, мов кипів.

— Примарний Вершник, — хрипло сказав Петрулін. — Душа байкера, служить тому, хто володіє контрактом. Йому не треба паливо. Не треба сон. І не треба тіло.

Світла цятка наближалась, і нарешті вони розгледіли силует Harley-Davidson, увесь у полум’ї. І байкер — скелет, у якого череп сяяв жаром, нібито кузня світилася зсередини.

— У вилупка мої обладунки,— водночас здивовано і ображено сказав лицар.

— Що? — перепитав гоблін.

— Я кажу, у вилупка мої обладунки. Сука, я маю їх повернути. Петруліне, як можна перемогти цю тварюку.

Маг дістав з глибини дредів шматочок небесного моху, скрутив косяк, і затягнувся.

— Ну якщо в тебе є револьвери народу байкерів, ти можеш підстрелити засранця. Так ми його знерухомимо, а далі я створю перемичку.

— Трясця! Револьвери залишилися в Газтауні!

— А тут ти помиляєшся, все в нас з собою.

Лице Себастьяна світилося від радості.

— Я про все подбав. Після подарунку у вигляді хреста, жрець трохи попустився тримати мене в камері. Тут і стали в нагоді вміння мого народу. Ми не лише вміємо створювати гарні предмети, ми, гобліни ще й майстерні злодії. Все вже в багажнику.

Петрулін зареготав на весь салон, передав косяк гобліну, різко крутнув кермо і помчав на таран до Вершника.

— Зараз потанцюємо, — сказав маг.

Крістіна підстрибнула на бархані і на повній швидкості врізалась у Harley.

Удар був таким потужним, що з полум’я вирвався крик, а Вершника підкинуло в повітря разом з мотоциклом. Байк перекинуло кілька разів у повітрі, і Примарний Вершник врізався в пісок. Мотор байка стих, захлинувшись жаром власного пекла.

Петрулін різко вдарив по гальмах — Крістіну важко зупинилася, шини вирили в піску двометровий слід.

Теодор кинувся до багажника. Руки в нього трохи тремтіли — від передчуття бійки. Він відкинув кришку, й всередині засвітилося срібло револьверів. Лицар благоговійно притулив пальці до холодних руків’їв, вітаючись зі старими друзями. В голові автоматично, без пауз, без зусиль пройшли слова кодексу стрільців якому його навчив Роланд:

«Я цілюся не рукою. Бо той, хто цілиться рукою, забув обличчя свого батька. Я цілюся оком. Я стріляю не рукою. Бо той, хто стріляє рукою, забув обличчя свого батька. Я стріляю розумом. Я вбиваю не з револьвера. Бо той, хто вбиває з револьвера, забув обличчя свого батька. Я вбиваю серцем»

У хвилях спекотного марева, Вершник повільно підвівся. Горіла земля, горів пісок, горіло навіть повітря — і все це здавалося продовженням його справжнього тіла. Полум’я пробігло по скелету, немов кров. Коли він випростався, стало зрозуміло: удар Крістіни не завдав йому жодної шкоди. Ланцюг, розпечений до білого, звивався навколо нього, наче живий.

— Здається, йому похуй, — сказав Себастьян.

Петрулін лише кивнув — він це знав. Він бачив таких проклятих, душі, які давно вже не відчували болю.

Теодор підняв револьвер.

Час, здавалося, впав у тягуче болото.

Перша куля з револьвера Принцеси Байкерів зірвалася з таким дзвоном, наче вдарили в храмовий дзвін. Вона залишила за собою золотистий шлейф і, вцілила у Вершника, розірвавши його ліву руку на шматки — палаючі кісточки розсипались по піску, наче жарини з ковальського горна.

Але той не уповільнився навіть на крок.

Гарячий вітер, що супроводжував його, пахнув смертю і розплавленим залізом.

Він вдарив ланцюгом — удар пролетів за кілька сантиметрів від Теодора. Пісок під ногами лицаря розплавився.

Теодор прицілився знову.

Друга куля влучила в ланцюг, перебивши його навпіл.

Третя — роздробила коліно Вершника, він впав але продовжував рухатися вперед.

Четверта — рівно поміж очей. Полум’я всередині черепа спалахнуло яскравіше.

— Мій вихід, — сказав Петрулін.

Він створив закляття — й між кістками Вершника почали виростати нитки магії. Невидима перемичка стягувала кістяк докупи.

А Теодор знову відкрив вогонь. І кожен його постріл був ідеальний. Кістки рвалися, плавилися, перетворювалися на дрібний кришталевий пісок. Вогонь згасав і знову спалахував. Полум’я кидалося, мов розлючений звір.

І знов — Петрулін з’єднував.

І знов — Теодор руйнував.

Нарешті, коли перемичка склала Вершника востаннє — на ньому уже не було броні. Лише кістки, вогонь і нескінченна лють.

Теодор ступив уперед.

Револьвери у руках спалахнули — і обладунки виринули з повітря, огортаючи його тіло спалахом срібла й червоного світла. Мідні пластини, сталеві шипи, чорна шкіра з візерунками Кольорових Людей.

— Тепер усе по-чесному, — видихнув він.

Петрулін різко обірвав перемичку. Невидима рука мага зібрала обвуглені кістки, схопила їх у повітрі й кинула в багажник Крістіни, і відразу зсередини вибухнув такий крик болю, що друзів затулили вуха. Крістіна смакувала свою жертву.

Сонце висіло над пустелею, мов око розлюченого бога, спостерігаючи за ними.

Петрулін витер піт з чола.

— Ну от і все, — сказав маг, видихаючи з полегшенням. — Поїхали. Ми й так надто довго засмагали в цьому проклятому місці.

Крістіна, задоволена жертвою, сама відчинила їм дверцята.