Розділ 8.
Вогонь у каміні танцював, ніби намагався наслідувати музику, яку сумно бринькали гноми на сцені. Балади гномів завжди звучали так, ніби їх співали одразу на двох похоронах: одному — реальному, другому — емоційному. У повітрі витав запах кориці, диму та втомлених слів.
За столом біля вікна Беладонна і Петрулін спершу сміялися, потім цілувалися, а тепер говорили одне одному щось інтимне та непристойне мовами, які Теодор погано розумів. Його келих був порожній, як і його роль у цій сцені. Він підвівся, попрощався кивком, що лиш частково був помічений закоханими, і вийшов у ніч.
Місто спало, але не зовсім. У деяких вікнах ще горіло світло — то або відьми, або рахівники, або коханці, або все разом. Бруківка блищала під різнокольоровими ліхтарями, мов покрита склом. Цигарка в зубах Теодора тріщала в тиші, як крихітний феєрверк для одного.
Храм Ранкової Зорі стояв на пагорбі, мов сплячий велетень, вкритий срібною росою з очима вітражних вікон. Ворота були відчинені, жриці у чорних шатах несли свічки до внутрішнього двору. Вони мовчки кивнули Теодору.
Спускаючись у підземні покої, він уже подумки переварював день, аж поки не відчув — запах. Легкий, ледь вловимий аромат малини, мускусу і чогось… солодко-пекучого, як зміїна шкіра після дощу. Потім — силует.
Жінка. Висока, струнка, вона рухалася плавно, мов по воді. На мить він подумав, що вона не йде, а ковзає. Вона не помітила його. Дійшовши до кінця коридору, жінка потягнулася до підсвічника, повернула його — і стіна, важка, прикрашена фрескою Ранкової Зорі, посунулась убік. Темрява дихнула на неї пилюкою і піснями.
Керуючись не логікою, а якимсь новим інстинктом, Теодор зробив те саме. Стіна ковзнула назад, відчиняючись, і світ змінився.
Темрява.
Та не цілковита. Вона дихала фіолетовим світлом. Десь унизу — гітара. Струни, що звучали не як музика, а як м’які порізи на шкірі світу. Голоси — не спів, молитва, злагоджене жертвопринесення вокальних звуків.
Він побачив сходи. Сходи вели вниз — у залиту рожевим серпанком підземну крипту, де під стелею плавали... величезні прозорі медузи, вони шепотіли в унісон із гітарами.
Світло, що текло крізь щілини в плитці, почало пульсувати. Воно змінювало колір із ртутного на червоний, із червоного — на фіолетовий. Теодор кліпнув і зрозумів, що не спускається до святилища, а вже давно всередині нього. Тепер усе виглядало зовсім інакше.
Крипта виявилася величезною залою, стіни якої було вкриті дзеркалами. Але в них не відбивалося ні його обличчя, ні обличчя інших присутніх. Лише Мерелін Менсон кожного разу в іншому образі.
Ось він — оголений, із чорними крилами, зі зміїним язиком і очима як у мармурової статуї.
Ось — із черепом в руці, з якого проростають рожеві квіти.
Ось — у весільній сукні, з рабом на повідку.
Між цими дзеркалами ходили служниці — жриці Менсона, частина з яких носила на собі шкіряні нашийники, а частина — маски тварин та демонів. Їхні тіла були прикрашені пір’ям, латексом, металом і... сексом.
По залі були підвищення на яких танцювали жриці. Танцівниці хіті. Кожна з них мала по два обличчя: одне усміхалося, інше плакало. Їхні рухи були священнодійством, що одночасно викликало сором і збудження.
Відвідувачі цього храму стриптиз клубу, здавалося геть не зважали на закутого в обладунки лицаря. Багато хто був як і жриці в масках. Дехто мав чудернацькі малюнки на тілі, магічними фарбами котрі постійно змінювали зображення. Проте більшість цих людей були голими, хіба якщо не рахувати ошийник як предмет гардеробу. Всюди диміли аромапалички, мерехтіли смолоскипи. Теодор пройшов до вівтаря, в королівстві Кольорових Людей теж були віряни Менсона, він кинув пожертву, прошепотів молитву і причастився жертовним екстазі.
Раптом смолоскипів стало більше, всі вони горіли біля великої сцени, прихожани сміючись рушили до неї. Теодор взяв пива і пішов слідом за людьми.
— Віруючі!,— пролунав голос, хоча самого оратора видно не було,— Сьогодні ми знову зібралися для того щоб прославити великого і жахливого Менсона!
Сцена освітлювалася полум’ям десятків смолоскипів, і лицар побачив її.
Жрицю Менсона. Жінка, що здавалася зітканою з спокуси й бажання грішити вічно. Вона була в шовкових шатах, шкіряна маска — обтягувала голову, залишаючи відкритими тільки очі, повні іронії й розпусти. З шиї до талії звивався пітон, чорний, як гріх, а його язик, здавалось, тремтів у такт серцям усіх, хто на неї дивився.
Перші гітарні акорди прорізали тишу, і її тіло — плавне, гармонійне, наче створене для цього ритуалу — ожило. Вона не просто танцювала — вона молилася, використовуючи кожен свій рух, кожне коливання стегон, кожен вигин хребта як маніфест плоті.
Живіт її рухався як окрема істота — хвилями, що йшли знизу вгору, потім навпаки, змушуючи змія на ній знову й знову піднімати голову і ховати її в її волосся. Вона провела пальцями по грудях, залишивши після себе слід світла, що повільно зникав.
Теодор стояв і не міг відірвати очей. Він тримав кухоль пива, але вже давно його не пив. Рідина пінно стікала по краю, капала на підлогу — але світ зупинився. Присутні поряд, жадібно ковтали повітря, кусали губи, хтось ридав, сміявся і все це було частиною ритуалу.
Вона встала на коліна. І пітон з її плеча сповз до сцени, повільно, обвиваючись навколо її тіла, наче захищаючи. Гітара вибухнула звуком, барабани били як серце самого Менсона, і жінка почала цілувати змія — не вульгарно, а так, ніби той був сакральним інструментом, як келих з кров’ю божества.
Натовп скандував:
— Слава Менсону! Слава сексу! Слава тілу!
Під звуки гітари вона ступила вперед. Один крок — і від її ноги на дерев’яній сцені залишився відбиток, ніби її ступня була охоплена жаром. Люди не дихали. Теодор не дихав.
Жінка повільно провела руками по своєму тілі — знизу вгору, ковзаючи пальцями вздовж стегон, талії, грудей. Її нігті виблискували, і здавалось, ніби вони залишають сліди світла на шкірі. Вона доторкнулася до застібок на стегнах — крихітних срібних пряжок, що тримали напівпрозорий шовковий одяг. Один ривок — і тканина сповзла на підлогу, ковзаючи, наче водоспад крові.
Груди її були прикрашені золотими кільцями, які пульсували в такт музиці, мов живі. Тіло вкривали витончені татуювання змій, котрі щось шепотіли, і язиків полум’я, що час від часу змінювали форму, мов справжні.
І тоді — з розворотом танцівниці з іншого виміру — вона ступила зі сцени, просто у натовп.
Гомін, шепоти, ридання. Люди відступали, мов перед пророком. Вона йшла крізь них босоніж, легко, мов у трансі. Її пальці ковзали по чужих грудях, плечах, обличчях. Хтось впав на коліна, хтось тремтів від одного її дотику.
І ось — вона зупинилася. Перед Теодором.
Обладунки не захищали його від дотику її погляду. Вона простягла руку — і він, не розуміючи чому, поставив перед нею кухоль пива, мов жертву. Вона легенько торкнулася його шолома, потім — плеча, потім — піднялася на стіл перед ним.
Люди навколо розступилися. Вона йшла по столу, повільно, мов по жертовному вівтарю. Її ноги були вкриті сріблястим пилом, що залишав слід на темному дереві.
Жриця повільно сіла навпочіпки просто перед Теодором. Глянула на нього крізь прорізи для очей у масці, притулилася лобом до його лоба, і прошепотіла слова що проникли йому прямо в мозок:
— Я знаю, хто ти. І ти тепер — мій.
І тоді вона зникла — просто розчинилась у світлі, диму і музиці. Стіл був порожній. Пітон знову обвивав вівтар. А Теодор сидів, мов після удару блискавки.
Поряд якийсь чоловік у масці собаки сказав:
— Якщо вона торкнулася тебе — ти вже не належиш сам собі.
Світ розтанув. Теодор сидів за столом, але вже не розумів, де саме. Сцена щезла, стіни дихали, смолоскипи перетікали один в одного, наче тіні вогняних істот. Голос у його голові — ніжний, шовковий, пронизаний глибоким, майже материнським теплом — кликав його:
— Іди за мною, мій лицарю…Я тут.
Він підвівся, забувши про меч, прокляття , про обладунки, про все. Сходи, коридори — немов ілюзія. Люди в масках, демонічні силуети, химерні пози — всі вони розходилися, даючи йому дорогу.
— Ще трохи. Сходи вниз.
І справді, за однією з колон була темна щілина в підлозі, в якій мерехтіли фіолетові свічки. Він ступив туди — і відчув, як підлога під ним стала м’якою, ніби з оксамиту. Сходи вели вниз, але не до пекла — до серця нічної істини. І на кожному кроці він чув, як голос стає ближчим.
— Не бійся. Я вже поряд.
Він відкрив двері з чорного дерева, на яких було вигравірувано око, що плаче кров’ю. За ними — кімната, повна диму і тиші. На стінах — гобелени з зображенням Менсона в різних образах.
Посеред кімнати — ліжко, величне, низьке, застелене чорним шовком, на якому в напівтемряві лежала вона. Її тіло мерехтіло, мов зроблене з нічної роси. Маска була все ще на обличчі.
— Я знала, що ти прийдеш. Я бачила це в зорях і в кавовій гущі, і в твоєму погляді.
Вона повільно сіла. Її руки торкнулися зав’язок маски. Теодор зробив крок вперед. Він не міг нічого сказати, лише дивився.
Маска впала на шовкову постіль. І Теодор упізнав її.
Ліліт.
Жриця Ранкової Зорі.
Її обличчя було таким же прекрасним, яким він його бачив раніше — але іншим. Тепер воно було не обличчям жриці, а лицем богині, жінки-вогню. Волосся її спадало на плечі, очі світилися в напівтемряві, як вогні маяків у світі, що давно потонув.
— Чому ти тут? — прошепотів Теодор.
— Бо ти покликав. Бо я відчуваю, що скоро все зміниться.
Вона простягнула руку. Його пальці тремтіли, коли доторкнулися до її долоні. Все навколо — звук, світло, час — згорнулося, мов пергамент, кинутий у вогонь.
Він сів на край ліжка. Її погляд пронизував його зсередини. Шепотіння молитв Менсону ще лунало з глибини храму, але вже не було гучним — воно стало ритмом крові.
— Я знала, що ти не зможеш втриматися.
— Я не хочу стримуватись, — прошепотів він.
І тоді вона поцілувала його так, як вогонь цілує порох.
Її губи були гарячими, як ранкове сонце над храмом, і водночас холодними, як дзеркало перед розп’яттям. Їхній поцілунок тривав вічність або мить — Теодор перестав розуміти час. Вона обійняла його за шию, ковзнула пальцями по застібках на його обладунку. Її руки роздягли його впевнено.
Він відчув, як метал падає на підлогу, гуркіт тихий і глухий, заглушений тканинами. І тепер він був перед нею — не як воїн, а як чоловік. І вона — не як жриця, а як втілення самого Менсона: жіноча плоть, що шепоче мантри зсередини.
Ліліт відкинула чорний халат. Її тіло було зіткане з символів, написаних на шкірі рунічними шрамами, що мерехтіли слабким світлом. На животі — око, що моргнуло. На лівому стегні — стилізований пентаграмний візерунок, що змінював форму, ніби дихав.
Вона потягнула його до себе, і вони впали на чорний шовк, що за мить перетворився на нічне небо — чи здавалося це лише під дією екстазі? Її стегна були пасткою, губи — наказом, шкіра — химерним писанням. Лицар увійшов в неї, відчуваючи її гаряче лоно. Вони єдналися так, як єднаються два прокляття, коли зливаються у пісні.
Все тіло Теодора горіло. І в цьому горінні було очищення. Її нігті залишали криваві лінії на спині, як якщо б на нього писали закляття.
— Слава Менсону, — прошепотіла вона йому в саме серце, — хай буде воля тіл і солодкий гріх.
Кожен рух тіл ставав частиною ритуалу. Над ними мерехтіли ілюзорні зорі, на підлозі виникали кола магічного світла, повітря пульсувало в такт ударам їхніх тіл.
Коли вона кінчила, її очі світилися сліпучо-білим, і Теодор на мить побачив себе згори — маленьку істоту, загублену у вирі бажань і енергій.
Поки Петрулін мирився з Беладонною, а Теодор досліджував глибини найсолодшого з гріхів, місто занурювалося в темряву. Схоже, навіть ліхтарі стомилися — їхнє світло гасло одне за одним, немов свічки в руках жреців.
Себастьян, гоблін у сірому плащі, перехилив останню чарку текіли й ковтнув її, не відчувши навіть смаку. Він підійшов до вікна храму Ранкової Зорі, де під вітражами ночували святі та збочення, і одягнув пристрій Леві Аккермана.
Пристрій ожив, зашипів — і гоблін злетів угору, ставши тінню серед інших тіней. Він пересувався, наче привид — ковзав уздовж дахів, обминав балкони, залишаючи за собою лише ледь помітний слід розриву повітря.
Місто не помітило його. Гоблін промчав над борделями, де трахалися розпусники в масках, над в’язницею, де спали голими в’язні та таргани, і навіть над Собором Солодкої Кари, з якого линув запах ладану й сперми. Коли він наблизився до маєтку Феї — гігантської будівлі з червоною покрівлею, обвитою біолюмінесцентними ліанами — жоден з охоронців не повів бровою.
Навіть дракон-гібрид, що спав біля брами мов велетенський сфінкс, не ворухнувся. Його лапа нервово сіпалася уві сні, а з пащі капала зелена слина.
Себастьян м’яко приземлився на дах, немов осіннє листя. Темрява навколо розчинилася — стіни стали прозорими, а скелети в середині будинку — видимими. Гоблін обрав вікно над східним крилом, де, згідно з планом, мали бути особисті покої господині.
Мить — і він уже всередині.
Стіни першого поверху були завішані гобеленами, що зображали битви з вовкулаками, статеві акти з тролями і саму Фею в золотій короні з черепів. Коридори ламалися під неможливими кутами, а вікна відбивали не вулицю, а наче інші світи.
Себастьян прослизав з кімнати в кімнату. На стінах — портрети Беладонни у різних обличчях: в юності, в шрамах, у сльозах, у крові, на троні. Одна з картин наче стежила за ним, очі її миготіли червоним. Гоблін зиркнув, знизав плечима і пішов далі.
У наступному залі на нього чекала підлога з люстерок, з яких виростали рослини, що шепотіли щось незрозумілим шипінням. Він зістрибнув з колони, прокотився на тросах повз люстри з живих воронів і заскочив на другий рівень. Там кімнати ставали все більш особистими.
У шафі він знайшов колекцію бойових бюстгалтерів Феї — кожен, судячи з бирки, мав назву, дату й кличку переможеного супротивника. В шухляді біля ліжка — списки гостей, списки ворогів, списки тих, хто має заплатити. Він обережно витяг пергамент, запам’ятав три імена, і залишив усе як було, і увійшов до бібліотеки Феї.
Себастьян зачинив масивні двері, оббиті зеленою шкірою дракона, і завмер. Він стояв з широко відкритим ротом, дивлячись угору — і вниз — і по боках. Простір, у який він потрапив, був більшим зсередини, ніж на кресленнях.
— Святі кістки… — прошепотів гоблін.
Маг казав, що Фея має фетиш на книги. Але це було щось інше. Це була нав’язлива одержимість, помножена на безсмертя. Шафи під стелю. Стеля, яку не видно. Сходи, що вели вгору, вниз, вбік, і знову вниз. Книги валялися на підлозі, лежали на полицях, висіли на ланцюгах зі стелі, злітали у повітря, щоб уникнути пилу. Люстра з кісток тримала в пазурах замість свічок старовинні фоліанти — на шкіряних палітурках горіли руни, що освітлювали простір магічним світлом.
— А най тебе шляк трафив… — Себастьян почухав підборіддя. — Та я тут вмру, перш ніж знайду потрібну. Хоча, з іншого боку… — він витяг люльку, ретельно всипав у неї дрібного небесного моху. Легені заповнив дим, що пахнув м’ятою й молоком. Погляд став уважнішим
Він подивився на книгу на найближчому столику:
„De Vermis Mysteriis” — з людської шкіри, приємно вібрує, якщо до неї доторкнутись. Поруч — „Liber Ivonis”, далі — „Некрономікон“ . Обережно обійшов мініатюрного голема, що перекладав „Сатанинські вірші богині Іштар“.
На полицях миготіли назви:
«Горизонтальні прорізи: анатомія безтілесного» — авторство невідоме, але обкладинка мала очі.
«101 спосіб зв’язати демонів і коханців» — явно часто перечитувана, вся в губній помаді й плямах від вина.
«Листи Розіп’ятого Архангела»
«Алхімія кольорових звуків: вчення Хаосу»
«Щоденники Відьми Без Очей», том IV, з закладинкою у формі засушеного серця всередині.
«Татуйований Час: руни шкіри й м’язів»
Він торкнувся книги під назвою „Посібник некрогеографа“ — та вкусила його за палець. Гоблін лайнувся й скинув її з полиці, а та почала кричати людським голосом і зникла за стелажем.
— Твою ж… — прошипів він і рушив далі. Його очі світилися. Небесний мох відкривав глибше — книги ставали живими, шепотіли, пульсували, зверталися до нього:
— «Візьми мене...»
— «Я покажу, як перетворити тінь на ніж...»
— «Твоя мати читала мене в підземеллях Ланорії…»
— Замовкніть! Мені потрібна одна — тільки одна!
Він перебирав пальцями палітурки, ковзав долонею по черепах і механізмах, заглядав до індексів, де тексти змінювалися просто на очах. І раптом зупинився.
Перед ним — тонка, непримітна книжка. Обгорнута в чорний вельвет, без назви. Лише на звороті дрібним срібним шрифтом: Щоденник
Його очі звузились. Він узяв її, відкрив — і там, посеред списаних рукописом сторінок, мерехтів потрібний символ. Таємна мітка, яку лишала Фея на своїх нотатках. Запрошення до іншої частини бібліотеки, яку навіть маги не бачили.
— Ну що, сучко, я тебе знайшов… — сказав Себастьян і втягнув залишки моху з люльки.
У стіні задзижчали механізми, підлога під ним нахилилася, і книжкова полиця змістилася вбік, відкриваючи прохід униз — у ще темніші архіви.
Він хруснув шиєю й зробив крок у невідоме.
Книги в цій частині бібліотеки не просто «оживали» — вони жили, кожна по-своєму. Себастьян чув спів, шепіт, лемент, крик, загробне хихотіння і щось, що звучало як латинська версія ґанґста-репу. Він пройшов повз книгу з тисячами маленьких ніг, яка бігала по полицях, намагаючись вкусити себе за палітурку, й іншу, що молилася богині Синтаксису, ридаючи над власними граматичними помилками.
І тоді він побачив…
Дві масивні книги — одна в обкладинці зі слизу, інша з волосся, — розтягнули свої ланцюги, зірвали захисні печаті і тепер шалено й пристрасно займались книжковим сексом. Їхні сторінки билися об сторінки, обкладинки гнулися, вилітали обривки літер, крапки, знаки оклику, слина шрифтів. У повітрі витав запах пергаменту, чорнила і сорому. Десь поруч дитяча енциклопедія затулила очі власними сторінками.
— Невже пора зав'язувати? — пробурмотів Себастьян, дивлячись на руку, що тримала ще теплу люльку.
— Хочеш приєднатися? — прохрипіла одна з книг, не відриваючись від процесу. Її шрифт змінювався прямо на ходу — з готики в курсив.
— Не сьогодні, дякую, — криво усміхнувся гоблін і пішов далі, намагаючись не торкатися нічого живого.
Він дістав із кишені папірець, вкритий жирними плямами. На ньому, гоблінською мовою, чорнилом, що світилося в темряві, було написано:
«Магія у електричних снах»
Саме цю книгу йому наказав знайти маг. Її копії були втрачені. Вона була заборонена, тому що описувала способи підключення людської свідомості до стародавніх механізмів, збудованих богами-архітекторами ще до падіння Квантового Світу.
Його ніздрі втягли запах… металу. Старого, залізного пилу. І ще — сну. Пахощі сну, холодні й солодкі. Себастьян пішов за цим запахом, ніби хижак на слід.
Навколо нього миготіли інші книги:
«Цифрове Вуду: Як створити навігаційну карту власного Я»
«Кодекс Мерця: Бойова некроніка тіл без тіл»
«Канібалізм симуляцій: поїдай себе, щоб відродитися»
«Сон 404 як шлях до Реальності»
Нарешті, в самісінькому кінці похмурої зали, за скляною вітриною, захищеною пентаграмою з оптоволокна й вічним обертом електромагнітного вітру, вона стояла.
«Магія у електричних снах»
Палітурка — чорний хітиновий щит зі вставками кварцу. На обкладинці – електронний дисплей, який пульсував синім світлом і спалахував випадковими словами: «підключення… оновлення… завантажено… смерть».
Себастьян вдихнув.
— Нарешті, я знайшов.
Тепер залишалось лише викрасти її.
Себастьян обережно поклав руку на вітрину. Скло було холодне, ніби зроблене з замороженого часу. Його пальці шукали механізм, але магічний замок тримав усе міцніше, ніж дівоча честь у монастирі Ранкової Зорі. Гоблін зашипів, зняв рукавицю, і торкнувся самої пентаграми з оптоволокна.
І тут…
Вітрина розчинилася мов дим. Книга, що щойно лежала спокійно, відкрилася сама по собі. Її сторінки закрутилися, втягуючи повітря. Ілюмінації заблимали, як попередження. Звук сирени зітнув тишу — пронизливо, несамовито, як крик страждання електричної душі.
«Магія уелектричних снах» прокинулася.
— НЕ ДОЗВОЛЕНО, — пролунав металевий голос книги. — НЕ ДОЗВОЛЕНО. НЕ ДОЗВОЛЕНО.
З її корінця вискочили тонкі дроти. Один різко вп’явся Себастьяну в шию.
— Ай, йоб твою ж... — скрикнув гоблін і смикнувся, але даремно. Дроти обвили його тіло, оповили ноги, груди, щиколотки. Світ навколо перетворився на сітку червоного світла. Його мозок почав бачити… архітектуру власних думок.
Голос книги став жіночим, спокусливим:
— Ти хочеш знання? Заплати тілом. Розчинись у мені.
У повітрі з’явилася напівпрозора постать — жіноча, з обличчям, яке постійно змінювалося: тепер молоде, тепер старе, тепер у масці з ієрогліфами, тепер з лицем самого Себастьяна. Вона нахилилася до нього.
— Я покажу тобі електричні сни.
Гоблін завмер. Не страх сковував його — а магія. Електрична, гаряча, глибока. Його свідомість почала потопати в рядках коду, які текли по сторінках книги.
І тут…
Зі стелі впала бананова шкірка. Просто впала — з нічого, з повітря, з іншого виміру, невідомо. Вона слизько ковзнула під книгу, і та… підсковзнулася.
Так.
Книга. Підсковзнулася.
Вона відлетіла на кілька метрів і зіштовхнулася з книгою мертвих пісень, яка моментально зреагувала на агресію. Обидві почали битися. Дроти розслабилися.
Себастьян захекав. Звільнившись, він схопив «Магію», яка тепер почала пищати, як зламана іграшка, і кинув її в торбу, що автоматично замкнулась антимагічним замком.
— Мабуть, треба подякувати... бананові? — пробурмотів він, дивлячись на шкірку, що диміла на підлозі.
Себастьян стояв на краю даху, притискаючи до грудей торбу з книгою. Його пальці досі трохи тремтіли, а серце билося глухо й важко, ніби старий барабан.
Місяць висів високо в небі, повний, круглий і до непристойності яскравий. Його бліде світло лягало на обличчя гобліна, малюючи на щоках зморшки, яких там іще не було, й кидаючи тінь від вух, мов дві криві вежі. Вітер грався обірваними нитками на його каптурі. У цьому мовчанні було щось священне, щось приречене.
— Дивишся, наче суддя, — буркнув Себастьян, піднявши погляд до місяця. — Та що тобі, каменю, знати про те, чого шукає гоблін у чужих бібліотеках?
Він вийняв самокрутку, зроблену ще до походу, встромив її між зубів і клацнув пальцями — язичок зеленого полум’я спалахнув у повітрі. Дим мав запах кедру, солі та вугілля. Глибокий, заспокійливий.
Кілька секунд Себастьян мовчки курив, спостерігаючи, як дим підіймається до зірок. Навколо нього було місто — величезне, пульсуюче, сонне. Далекі вежі виблискували мов ікла. Десь внизу бурмотіли механізми. У вікнах ще де-не-де блимало світло. Хтось кохався, хтось помирав, хтось співав гімни, хтось забивав цвях у домовину. Місто жило навіть в ночі своїм життям.
Він кинув недопалок — той пролетів і згас ще в повітрі. Себастьян вдихнув на повні груди, вдягнув шкіряні рукавички, поправив ремені на грудях і активував пристрій Аккермана.
— Тепер можна і хильнути, — сказав сам до себе.
Пружини, леза, троси і магнітні схеми ожили в один момент — і гоблін зірвався з даху. Розчинився в повітрі, мов чорнильна пляма у воді. Його тінь сковзнула по шпилях дахів, лягла на дзвониці, ковзнула по сплячому драконові-гібриду, що навіть не заворушився.
Він летів.
Над морем світла, над лабіринтами вулиць, над плетивом гріхів і молитов. Скрізь — лише ніч, магія й тиша. Книга в його торбі тихо гуділа, немов теж бачила сни.
І тільки місяць мовчки проводжав його поглядом, холодним і вічним.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!