Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Теодор залишився гостювати в Кривій Вежі ще на три дні, і ці дні були схожі на сон, написаний шаленим алхіміком у стані пророчого припадку. Петрулін Каратель взявся за технічний огляд обладунків з тією ретельністю, з якою пластичний хірург десь під Парижем ліпить нового олігарха. Він розібрав обладунки Теодора на деталі, замінив бойові коліна на модель з турбонаддувом, вмонтував аптечку в ліве плече та встановив у нагрудник амулет «від дурнів», викований з освяченого каменю друїдів. На шоломі з’явився новий козирок — він не тільки затемнював сонце, а ще й транслював думки птахів поруч.

Ночі проходили в дивних тестах нових еліксирів та заклять, частина яких була заборонена у більшості реальностей . Коли б на це подивився хоч один бюрократ з Королівства Регламенту — він би або осліп, або збожеволів. Тут було все :ЛСД, мескалін, МДМА, псилоцибін та аяуаска, остання для обов’язкового божественного просвітлення.

Подорожуючи дивними світами ілюзій — від пустель із м’яса до океанів сміху та формул, які плавають у повітрі — друзі отримували знання. Частина з них була корисна, інша — заборонена, а решта — просто дуже смішна.

На світанку четвертого дня, після ситного сніданку з вогняної яєчні, маринованої медузи та кави, настояної на сльозах гномів, Петрулін замкнув Криву Вежу:

— Замок на вісімдесят чортів і один відбиток думки, — пробурмотів маг і активував печатку.

На всяк випадок він ще спустив загін Церберів, які гавкали у ритмі дабстепу, і підлив кущі небесного моху свіжим пивом. Мох зашелестів від задоволення і заспівав стару пісню растаманів з планети Ґанджа.

На галявині, у променях двох обійнятих сонць, Помідор — знову в образі коня — зробив урочисте коло. Його грива розпушилася від вітру, а хвіст був заплетений в бойові косички.

Петрулін осідлав свій повітряний велосипед.

— До боліт Альтушок, мій друже, — сказав Каратель і вказав на обрій, де земля диміла, небо пульсувало рожевим, а десь далеко, в ритмі реггі, виростали гігантські руки з піску й апельсинів.

Шлях до боліт Альтушок пролягав крізь стару імперську трасу, колись величну, а нині — вкриту тріщинами, бур’янами і дитячими спогадами. Вітер співав у дірках дорожніх знаках, де написи давно втратили сенс і перетворилися на анекдоти про смерть.

Раптом повітря загусло — немов щось невидиме почало давити на груди. Птахи зникли з неба. А сонце... одне з них нервово заховалося за хмару, хоча його брат-близнюк лишився — тремтячи від страху.

— Робити не хочу, а красти боюся, поїду я в місто, в поліцію наймуся!

На дорогу, співаючи пісень вийшла банда Дементяр — людиноподібних істот з масивними тілами й свинячими головами. Одягнені вони були в форму старої поліції, з нагрудними камерами, які постійно передавали в нікуди кадри знущань над радістю.

— Зупинися! — заревів головний Дементяр, піднявши руку. Його очі-відеокамери зблиснули червоним.

— Ми патруль з департаменту «Щастя й Готівки»! — гаркнув інший, — Ваша посмішка не ліцензована, а кінь виглядає надто життєрадісно.

Помідор пирхнув так, що у повітрі зависло три грами зневаги.

Головний Дементяр підійшов ближче. На його жетоні блищав напис:

"КАПІТАН Гальмо. Служу системі, бо люблю гроші."

— Що у ваших сумках шановні?

Петрулін виїхав уперед, колесо його повітряного велосипеда видало короткий звук «піу», немов привітало смерть. Він акуратно витяг паличку з пальця. Зупинившись навпроти капітана Гальма, маг поважно промовив:

— Ми звичайні подорожні, мандруємо до боліт Альтушок. У нас із собою дві сумки трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять аркушів потужного ЛСД, солонка, наполовину повна кокаїну, і ціла галактика різнокольорових стимуляторів, депресантів, трансцендентів, коматогенів і філософічного гелію. Також — кварта текіли, кварта рому, ящик «Будвайзера», пінта сирого ефіру і два десятки амілів. Не те щоб усе це було потрібно для подорожі, але ж, як бачиш, наш тріп тільки почався. Я — Петрулін Маг. Більш відомий як Каратель. А це — Теодор Перший, хоробрий лицар королівства КольоровихЛюдей.

Капітан Гальмо, коротко хрюкнув, підняв руку в жесті «віддай все». В його очах засвітилася жадоба до легких грошей.

— Згідно з Законом Статті Мого Его, параграф «Ось зараз я так вирішив», ми конфіскуємо ваші еліксири, коня та велосипед. Ви — затримані. За що? За емоційну незалежність, химерність та надмірну кількість галюцинацій у багажнику. Вирок: сто років у в’язниці Розбитих Мрій. Рішення остаточне. Дементяри! Вперед!

— Один три, один два — хай горить під вами земля! — пролунав голос Петруліна.

Одразу ж двоє найближчих Дементярів почали кричати. Земля під ними розверзлася, нападників охопило полум’я. Їхні свинячі рила перекосило від болю, а самі вони засмажилися до стану святкового бекону.

Бум!

У цей момент Теодор вихопив револьвер, подарований Інгрід, принцесою Байкерів — масивний, блискучий, інкрустований пірсингом і хромованим металом. Одним точним пострілом він розніс голову капітану Гальма. Її шматки розлетілися по бруківці, малюючи графіті з написом: «Доброго дня, вас звільнено!»

І тут почалося справжнє м’ясо.

Петрулін різко зробив пас руками, і з його очей — тих самих, вирваних у Мінотавра, — вирвались промені Чистого Хаосу, які розірвали одного з Дементяр. Той розтанув, немов желе під звуковою хвилею тостера.

Теодор натиснув на спусковий гачок — револьвер принцеси Байкерів загримів, випускаючи кулі з чорного кварцу й святого срібла. Вони прошивали бронежилети Дементяр, викликаючи короткі флешбеки їхнього дитинства: одна мить — і свиноголовий охоронець регоче, наступна — вже лежить із діркою у грудях.

Помідор, перейшов у бойовий режим звіра Зодіаку, очі його налились жовтогарячим варивом люті, він з усієї сили копитом вдарив одного з Дементярів у тулуб — той з тріском склався і впав у позі йоги смерті. Іншого ж Помідор розірвав зубами: грубо, немов чистив кокос. Він схопив свиняче обличчя Дементяра, і рвонув так, що поруч луснули дзеркала реальності, розірвав шию з неймовірною ніжністю, як справжній естетичний маніяк.

В цей час лютувала магія. Петрулін підкинув угору кістку Птеродактиля, яка, прокрутившись у повітрі, стала арканом бурі — торнадо з диму, листя та лайливих слів поглинуло одразу трьох Дементярів і винесло їх у верхні шари атмосфери, де, ймовірно, вони ще довго будуть кружляти як метеорологічна анома.

— Ей, свині! Ловіть «Деморалізатор Честі»! — крикнув Теодор, кинувши гранату, котру начаклував маг. Вона вибухнула фіолетовим полум’ям, і кілька ворогів раптово зрозуміли, що живуть марно, впали навколішки й почали розбирати себе на дрібні емоції.

Зрештою, залишився тільки один Дементяр.

— Здаюся! — крикнув він і жбурнув у повітря свій значок.

— Занадто пізно, брате, — сказав Петрулін і вистрілив йому в голову блискавкою .

Загін Дементярів було знищено. Аромат смаженого бекону змішувався з озоном, а небо над ними на хвильку стало червоним — як би натякаючи: «Ого, хлопці, ви тільки почали...»

Теодор утер піт із чола, дивлячись на Помідора, що обгризав кістки.

Після сутички та славетної перемоги, решту дня вони їхали мовчки, передаючи зрідка один одному люльку, набиту небесним мохом. Повітряний велосипед мага працював на енергії сонця, бо місячні батареї були надто громіздкими, а крутити педалі Петрулін не міг — після бійки, був трохи виснажений.

Вони розбили табір під гілками древнього дуба, що за словами мага мав ауру до нічного захисту та бонус до магічної тиші. Смачно повечерявши консервованим борщем у капсулах, друзі грілися біля багаття, граючи в доміно під холодне пиво, яке Каратель тримав у зачарованій сумці зі стабільним холодильним закляттям. Помідор мирно спав поруч, час від часу бурмочучи щось собі під ніс.

— Я завжди знав, що ти не просто кінь, — лагідно сказав Теодор, чухаючи його за вухом.

Помідор схвально заіржав, перевернувся на спину й видихнув кільце диму.

Тиша огорнула табір. Здалеку було чутно співи трав'яних жаб та шерехи нічного вітру, що ніс із собою пилок забутих спогадів. Теодор нахилився ближче до багаття.

— А чому в тебе таке прізвисько, Каратель? — спитав він нарешті. — З того, що розповідав мій брат, Теодор Маг, я можу судити, що ти хоч і трохи дивний, але гідний чоловік.

Петрулін підкурив цигарку від вогню, зробив глибоку затяжку, подивився у ніч — і тільки потім відповів:

— Ця історія, цей період мого життя — це те, що я хотів би забути. Але воно як тінь — буде завжди зі мною. Ти впевнений, що хочеш її почути? Твоя думка про мене може змінитись.

— Впевнений, — кивнув Теодор і дістав із сумки ще дві пляшки пива. Відкрив їх об камінь і подав одну магу. — Брат завжди казав, що ти дивак, але справедливий.

— Тоді слухай, Теодоре, сину Теодора…

Маг відпив, зітхнув і заговорив, підкидаючи вогню:

— Це сталося 1488 року. Я був тоді молодим і дурним, практикував у Рівненській Бурсі Відьмаків...