Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Сонце пекло немилосердно. Здавалося, що в небесного світила є давня образа на цю землю, і тепер воно хоче розплавити все довкола. Повітря дерло легені гарячим пилом, що змішувався зі смородом дизелю, іржі й потом.

У тісний кузов павукохода — потворної машини, іржавого фургону на восьми сталевих лапах, — дикуни з племені Форсажу запхали всіх тих, хто вижив після падіння «Буцефала». Стіни фургона палали жаром, ніби це був пекельний казан.

Найважче було Теодорові: його обладунки, гордість лицаря, не піддалися примітивним інструментам дикунів. І тепер ті ж самі обладунки перетворилися на власну пекельну пастку — під кожною пластиною шкіра смажилася, наче бекон на сковороді.

Петрулін, після удару в голову, лежав зв’язаний магічними ланцюгами з чорного титану. Ланцюги жили своїм життям: їхні ланки ворушилися, наче хробаки, тихо подзенькували й шепотіли закляття забороненим голосом. Кожен раз, коли маг намагався ворухнути пальцем, ланцюги кусали його електричними іскрами, як сердиті змії.

Єдиним рухомим серед трійці був Себастьян. Він час від часу поливав друзів водою з фляги — вода пахла залізом і мастилом, але навіть така здавалась солодшою за мед. Варвари цінували живий товар, тому принаймні підтримували їх напівживими.

Павукохід рухався спритно, долаючи дюни, ніби вони були лише маленькими хвилями у розпеченому морі піску. Кожен стрибок машини супроводжувався іскрами з під його лап — і на мить здавалося, що внизу народжуються нові сузір’я.

З кабіни водія лунали дикі крики, матюки й співи. Варвари гули хором пісні про мотори, про серця, що замінені поршнями, і про кохання до свого джипа. Їхні голоси були хрипкі, але в них була якась страшна сила: від цих співів навіть пісок навколо вібрував.

А над усім цим — велетенське, пекуче сонце, що катувало, випалюючи обрії. Йшли вони вглиб пустелі Святих Моторів, у серце землі, де кожна тінь мала зуби, а кожна пісня пахла кров’ю й мастилом.

Поселення племені Форсажу займало майже всю центральну площу міста Газтаун, яке притулилося в тіні щербатих гір, мов гнійник на обличчі пустелі. Саме тут, у землі, що здавалась мертвою, зяяли глибокі нафтяні свердловини — чорні виразки, з яких безперервно текла темна, густа рідина. Газтаун жив цією чорною кров’ю пустелі: нафтова скважина і комплекс підземних джерел робили його найбільшим поселенням Святих Моторів.

Павукохід загримів лапами по залізних плитах дороги, проминув пропускний пункт, де варвари у шоломах перевіряли прибулих. Пропускна вежа була складена з уламків літаків та вантажівок, а зверху крутився вентилятор, що працював не від вітру, а від прикутого до нього раба, котрий кричав бігаючи у колесі, як щур.

Вулиці Газтауна були вузькі й задушливі, забудовані хаотично, так, наче місто виросло з купи брухту. Скелети автомобілів слугували стінами, двері були зроблені з капотів, а вітрини — із тріснутого скла. У повітрі висів важкий сморід: суміш нафти, гару, паленого м’яса й людського поту.

На центральній площі вирувала юрба: оголені до пояса варвари з татуюваннями у вигляді поршнів і полум’я кидали у вогонь написані на клаптях шкіри молитви, під акомпанемент барабанів із бензобаків і криків жінок, що змагалися, хто голосніше завиє. Поруч двоє виродків бились у п’яній сварці за шматок м’яса, третього вже тягнули до клітки, де сиділи голодні гончі з металевими щелепами.

А над усім цим здіймався палац Повелителя Форсажу — масивна башта, складена з дизельних двигунів та турбін.

— Агов, міські пацюки! — голос ватажка дикунів гримнув у кузові павукохода, як удар по барабану. — Годі спати, ми прибули! Єєєєхаа!

Двері розчахнулися, і в очі полоненим ударило гаряче, задушливе повітря Газтауна. Вони виходили по одному, сліпнучи від сонця, оточені варварами зі списами.

— Оцих трьох, що найбільше шкоди наробили, в карцер! — гаркнув ватажок, спльовуючи на землю чорну слину. — Решту на кухню, буде чим поживитися! І дивіться мені — не пересмажте м’ясо, як минулого разу, йолопи!

Юрба зареготала. Декотрі жінки, прикрашені намистами з людських зубів, почали співати ритмічну пісню. Діти бігали за полоненими, жбурляючи у них кістки й шматки іржавого металу.

Себастьян із Петруліном підтримували Теодора, що ледве тримався на ногах у своїй розпеченій броні. Вони йшли повільно, під пильним конвоєм варварів та їхнього мага — сухорлявої істоти з обличчям, розмальованим чорною сажею. Його очі світилися зеленим, а з рота стікала густа слина.

Дорогою вони проходили повз скелети автомобілів, що стояли в ряд, стародавні ідоли племені. На капотах висіли вирізані серця жертв, з яких ще капала кров, і все це видавалося настільки сюрреалістичним, що навіть найтемніші сни не зрівнялися б із реальністю Газтауна.

Карцер племені Форсажу був виритий глибоко під Газтауном, і хоч це місце призначалося для катувань і смерті, для в’язнів воно стало несподіваним порятунком від нещадного сонця. Прохолода сирих стін огортала немов ковдрою, запах мастила і іржі забивав ніздрі, а десь далеко, немов у грудях велетенського звіра, гули двигуни — серце міста.

Камери розташовувалися в колі навколо центральної шахти, схожої на колодязь. Вгору крізь грати пробивалося тьмяне світло смолоскипів, відкидаючи на стіни плямисте полум’я. Двері кожної камери були зроблені з переплавлених бамперів і решіток радіаторів, скріплених ланцюгами.

— Окремо, — гаркнув охоронець, штовхаючи Себастьяна у вузький прохід. Його шолом був зроблений з двох половин бензобака, а замість очей світилися червоні лінзи від фар.

Теодора впхнули до найтемнішої камери. Його обладунки глухо дзенькнули об кам’яну підлогу. Лицар важко опустився на коліна — броня розжарена на сонці тепер різко холола, від чого він відчув гострий біль у кістках. Проте в цій темряві й холоді було легше дихати.

Петруліна, все ще закутого в титанові ланцюги, залишили в сусідній камері. Магічні браслети світилися блідо-блакитним вогнем, приглушаючи будь-які його спроби навіть подумати про закляття. Він зітхнув і сперся спиною об стіну, його сині дреди прилипли до лиця.

Себастьян, отримав найменшу камеру. Стеля тут була низькою, він мусив сидіти скорчившись. У кутку валялася миска з якимось липким м’ясом, яке пахло бензином і псувалося прямо на очах. Гоблін відсунув її ногою й похмуро присів, намагаючись прикурити недопалок від шматка палаючого факела, що стирчав зі стіни.

Зверху, на рівні площі, гуркотіли варварські барабани — починалося святкування прибуття нових полонених. Крики, ревіння моторів і звук пляшок, що билися, долинали донизу, сплітаючись із гулом двигунів.

Та найбільше всіх трьох непокоїло не це. У кожній камері на стіні був металевий ідол — шматок автомобіля, прибитий як святиня. На кожному — чорним мастилом були намальовані слова: “В ім’я Торрето. Їдь швидше, живи яскравіше, помри гучніше.”

А десь високо, над ними, на центральному постаменті стояв легендарний чорний Dodge Charger який належав Торрето — божеству племені. Його кузов був полірований до блиску, але капот так і не зміг підняти жоден варвар. Двигун його мовчав уже сотні років.

Про жорстокість Торрето ходили легенди: казали, що він примушував полонених бігати по круговій арені, доки їх не розмазували колеса броньованих баггі. Він вірив, що душі полеглих додають кінських сил священному двигуну, і одного дня Торрето повернеться, заведе свій Charger, щоб врізатися в саму смерть і перемогти.

У темряві камер друзі мовчки сиділи, кожен наодинці зі своїми думками. І хоч зараз прохолода давала їм короткий перепочинок, усі вони розуміли: зустріч із верховним жрецем буде кошмаром, із якого не вийде ніхто неушкодженим.

Ніхто не знав, які плани мав на них Верховний жрець. В його погляді завжди світилася фанатична пристрасть — очі, наче два розжарені до червоного поршні, завжди горіли однаковим вогнем: палити, крутити, ламати, допоки двигун світу не зареве на повну потужність.

Так почалися їхні дні в ролі ув’язнених.

Теодор боровся до останнього. Він намагався тримати гордо підняту голову навіть тоді, коли його, закутого в броню, припинали до обертового колеса і крутили на палаючому сонці. Від кожного оберту його тіло обпікали розпечені залізні пластини, а натовп навколо вигукував молитви до Торрето, сипав пісок на рани й виливав мастило.

Через три дні такого «богослужіння» Теодор нарешті впав на коліна. Його чарівна броня, яка раніше жила власним життям, зітхнула глухо, наче від болю, і розчинилася в повітрі, залишивши лицаря голим під пекучим сонцем. Дикуни святкували — “залізо покинуло його тіло, значить, бог прийняв жертву”.

Його відправили працювати на нафтові скважини, качати чорне золото. Тепер він стояв біля насосів, що нагадували велетенських механічних жуків, і день у день слухав, як ті шиплять і смокчуть з-під землі нутрощі світу. Його руки, колись вправні в бою, тепер були обплутані ланцюгами й мазутом.

Себастьянові спершу дісталося менше фізичних тортур, але його душу ламали інакше. Коли варвари дізналися, що він ювелір, його витягли з карцеру, прив’язали до столу і довго “вмовляли” працювати.

— Маленький гоблін з великим талантом, — реготав майстер кузні, б’ючи його по пальцях залізним молотом. — Давай, зроби деталь для серця бога!

Себастьян спробував пояснити, що магічні матеріали не можна змішувати зі злом, але варвари не слухали. Вони погрожували відрубати кожен палець, поки той не погодиться. Зрештою, він здався і його поселили в кузню.

Тут Себастьян майстрував дрібні деталі, прикрашав шестерні, клапани, болти — все це мало стати частинами двигуна священного Dodge Charger, бога Торрето. Вночі, коли варвари засинали, він нишком торкався деталей і шепотів старі гоблінські закляття, щоб метал не підкорявся злу.

А от Петрулін став для них справжнім викликом. У кайданах він був безсилий, але варварський шаман не збирався відмовлятися від такого цінного трофею. Щоночі він обкурював мага густим зеленим димом з дурманної смоли, і той дим вивертав душу навиворіт. Спершу Петрулін лише хрипів і сміявся, потім почав говорити з невидимими істотами, а згодом — слухатися голоси з-за стін.

Через тиждень він уже не відрізняв сновидіння від реальності. Шаман оголосив, що “чужий дух приборканий”, і відправив його в крипту під Газтауном — місце, де зберігалася рука самого Торрето.

Ця величезна, чорна від мастила скелетоподібна лапа стискала у кулаці ключі від Dodge священні артефакти, які ніхто не зміг вирвати. Петрулін мав стерегти їх, а іноді — “спілкуватися” з богом через сни, що їх викликав дурман.

З кожною добою його очі тьмяніли, а голос ставав схожим на рев моторів.

Дні минали, друзі бачилися лише краєм ока — коли колони рабів тягнули з нафтопомп до кузні або вниз у крипту на служіння.

Але над Газтауном уже зріла буря. Повелитель племені Форсажу оголосив день великого поєдинку рабів, священне Дербі.

Полонені мали зійтися на арені серед реву моторів і полум’я, аби довести свою вартість — або померти під колесами машин.

Теодор саме відправив нову партію нафти самохідною платформою і чекав повернення порожніх бочок, коли почув, як хтось тихо гукає з-за каменя. Голос був тихий і до болю знайомий.

Він озирнувся. З-за валуна силует, з’явився знайомий профіль — Себастьян, весь у мазуті, з фартухом повним інструментів. Гоблін підкрався, дивився, чи не видно нікого з варварів, а потім вийшов назовні.

— Радий бачити тебе, друже, — промовив Теодор, і в його голосі прозвучала така сумна посмішка, що навіть вітер ніби притих.

— Навзаєм, — прошелестів Себастьян, підходячи ближче. Він обхопив фартух двома руками, з його кишень стирчали пилки, викрутки і якась крихітна пилка для ювелірних робіт. — Чув про поєдинок рабів на арені? Дербі.

— Хто ж не чув? — відповів лицар, — Мені здається ти маєш ідею? Хочеш викрасти бойову машину? Довкола силове поле, і...

— Ні-ні-ні, — гоблін крутнув головою, смішно хитнувши вухами. — Це дурня. Ми маємо потрапити туди і виграти бій, щоб нас запросили до жреця. Сам розумієш, перемога — прямий шлях до палацу.

Теодор затягнувся недопалком, видихнув дим, і в його очах з’явився той самий холодний блиск, що буває в людей, які звикли розв’язувати проблеми руками, а не словами.

— Продовжуй, — буркнув лицар.

Гоблін витягнув руку. На його долоні лежав маленький срібний хрест, з тонким швом світла по краю. Коли світло полум’я падало на метал, хрест блиснув блакитним відблиском.

— Що це? — запитав Теодор.

— Хрест Торрето, — промовив Себастьян, — Їхній бог виявився не богом зовсім, а людиною. Я знайшов кресленя , коли робив частини для Dodge. Зробив два таких хрести, — і тут він трохи нахилився, наче відкривав таємницю, — в одному лише трошки копита єдинорога, магія така слабка, що розвіється як дим від сигарет. Інший — сильніший. Коли прийде час — ми візьмемо Charger вшивемося звідси.

Теодор придивився до хреста. Він був тонко вигравіруваний, навколо нього — дрібні штрихи, ніби схемка. Раніше в кузні він бачив схожі символи, але ніколи — у такому контексті.

— Ти думаєш, потвори дозволять доторкнутися до їх реліквії? — запитав лицар.

— І доторкнутися, і сісти, і завести, — відповів Себастьян з тією самою впертістю в очах, — Але є проблема.

Теодор відчув, як у грудях знову загула стара тривога.

— Ну як без цього. Яка?

— Нам потрібна магія Петруліна . — Слова пролунали вироком. — Без неї Charger просто шматок металу.

Теодор кивнув.

— Дійсно проблема, — промовив він повільно. — Але все по порядку. Розкажи, в чому полягає твій план.

Себастьян присів навпочіпки біля каменю й почав креслити пальцем у піску схеми. Теодор стояв поруч, крутив довгий вус. Вогонь смолоскипів кидав стрибучі тіні, і кожен рух гобліна здавався частиною якоїсь театральної хитросплетеної механіки.

Теодор слухав мовчки; у нього в голові складалися часові проміжки й ризики — коли діяти, коли відступити, хто має відволікти увагу. Він уявляв арену Дербі: як ревуть мотори, як рветься метал машин разом з тілами рабів. План був божевільний.

Себастьян стер свої малюнки рукою і підвівся. Він поглянув на Теодора, усміхнувся тією своєю кривою гоблінською усмішкою, поклав хрест глибше в рукав і прошепотів:

— Мені пора, друже. Поєдинок рабів через тиждень.

У світлі смолоскипів маленький гоблін зник у плетиві коридорів, його фігура зливалася з купою металу й тіней. Теодор залишився сам на біля порожніх бочок. Він глибоко вдихнув і відчув холодну рішучість.