Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Коли Петрулін закінчив розповідь, перше з двох сонць уже повільно підіймалося над горизонтом. Його мідне світло ковзало поверхнею трав, фарбуючи їх у блакитно-золотий. Теодор сидів мовчки, втупившись у полум’я вогнища, що догорало. Весь цей час він слухав мага, не зімкнувши очей, але не відчував ані втоми, ані тяжкості. Навпаки — почувався так, ніби щойно прокинувся після глибокого, цілющого сну.

— Я підкинув сон-трав у багаття, — мовив Петрулін, помітивши здивування лицаря. — Моя історія увійшла в тебе разом із димом. Не хвилюйся, це нешкідливо.

— Вибач, що змусив тебе згадувати це, — тихо сказав Теодор. — Мені жаль, що довелося повертатися в ті часи.

Петрулін лише знизав плечима.

— Та байдуже. Це було... століття тому. Я прийняв це як частину себе. Деякі рани гояться, інші — просто перестають кровоточити.

Поки вони говорили, з однієї з сумок мага сам собою з’явився сніданок: декілька яблук, підсмажені скибки хліба з запашною пастою, згорнута сушена риба, пара фляг із холодним молоком їжака. Їжа була простою, але несподівано смачною.

— А перемичка… — почав Теодор, розгризаючи яблуко, — як вона працює?

Петрулін мовчки дожував свій шматок, а потім, не змінюючи тону, прошепотів кілька слів. Теодор мало не впустив недоїдене яблуко — в ту ж мить воно повернулося в руку лицаря цілим. І запах, і блиск — ніби його щойно зірвали.

— Перемичка не повертає час, — пояснив Каратель, — вона повертає саму дію. Суть. Відмотує подію, як нитку. Це не подорож у часі — це щось інше. Глибше. Складніше.

— Але… ціна?

— Ті істоти, яких ти бачив. Вони всі колись теж створили перемичку. Бог Лез, Пінгед, Пеннівайз... І кожен з них віддав за це себе. Перемичка дарує безсмертя, але забирає душу. Кожен, хто вивчає її, стає... частиною цієї мережі. Після смерті ми знову з’являємося. Чекаємо. Хтось має заплатити далі. Пора в дорогу, до вечора ми побачимо мури Холодного Сонця.

Вони мовчки закурили люльки. Тютюн був солодкий, із нотами лаванди та кори вічного дерева. Дим підіймався в небо повільно, як думки після великої правди.

— А що нас чекає в Холодному Сонці? — спитав Теодор, коли вони вже пакували речі на Помідора і велосипед.

— Та багато чого, — посміхнувся Петрулін. — Спершу храм Лотоса — там поповнимо запаси магії, але не забудь: дивитись у вічі настоятельці не можна. Може перетворити тебе на свічку, якщо злякаєшся. Храм Лотоса — єдине місце, де залишився справжній «запас» — необроблена енергія світу. Ти стоїш, а вона сама тече крізь тебе. Як хороший коньяк. Потім — ринок арканів. Там знайдемо потрібне для подорожі до боліт. У мене там друг живе, старий майстер револьверів. Навчить тебе деяким речам.

Теодор кивнув. Їхня дорога лежала вздовж засохлого русла річки Ріліум, де каміння мало форму сплюснутих черепів, а бурі лишайники світилися жовтою іскрою в затінках.

— Його звати Роданд, — продовжив маг,— Колись створив револьвер, що стріляє словами. Промовляєш щось різке — і постріл розносить півстіни. У нього один із таких зберігається — «Насмішка Богів». Каже, що на кожен жарт треба мати дозвіл богині Риторики.

— Може знайдемо борделі?

— Ну а як же без них? — підморгнув Каратель. — У «Домі Гріха» працює одна знайома, з чотирма руками. Її дотики зцілюють навіть ті рани, які не видно. — маг театрально зітхнув, — а ще там співають жінки з Четвертого Рівня. Їхні пісні — це справжня магія. Вони можуть або зламати твій розум, або зробити тебе сильнішим за долю.

Теодор і Петрулін рушили вперед, пліч-о-пліч, у напрямку сріблястого обрію. Дорога до Холодного Сонця розкривалася повільно, обіцяючи нові випробування, нові знання і, можливо, нове прощення.

І поки Теодор оглядав яблуко, яке й досі тримав, у тіні старого дерева, хтось у чорному капелюсі злегка схилив голову і зник у повітрі… Бездоганно гостра бритва в його руці відбивала ранкове світло.

Весь день вони провели в дорозі. Дорога стомлювала, але відчувалась приємна напруга — як перед великою подією. Надвечір, коли перше сонце спускалось до горизонту і світ набував жовтогарячих тонів, друзі піднялися на пагорб. І побачили мури Холодного Сонця.

Височенні, мов самі хмари спиралися на них. Мури з чорного граніту не просто сягали неба — вони його немовби поглинали. Під променями вечірнього сонця граніт здавався рідким, як розтоплений обсидіан, виблискуючи диким полиском. Але ще до того, як мури з’явились у полі зору, дорога змінилася. Кам’яні плити стали рівними, межі шляху — прикрашені мозаїкою, що зображувала сцени з міфів.

Вони минали карети, мотоцикли і піших подорожніх, одягнених у найабсурдніші шати: людей з грибами замість капелюхів, дам одягнених в шкіру ящерів, чоловіків з ліхтарями замість очей.

А ще були «м’ясні груші». Їх було багато. Обабіч дороги, на шибеницях, гойдались злочинці. Ті хто помер недавно, все ще тхнули і привертали мух розміром з долоню. Старі тіла висохли й стали скелетами, кожен прикрашений табличкою з вироком: «за торгівлю сном», «за читання заборонених кольорів», тощо.

Черга до пропускного пункту в місті рухалась швидко. Стражники в масках розпізнавали магію з першого погляду. Теодора і Петруліна оглянули швидко: побачивши мага, один зі стражів приклав руку до серця і кивнув. Їм дозволили пройти.

Всередині місто зустріло вулицями з желейного каменю — слизького, пружного, злегка тремтливого під ногами. На перехрестях м’яко хлюпала кислотна слина, яку випльовували вуличні очисні голови — такі собі біо-ліхтарі на шиях бронзових статуй, що вітали перехожих і раз на годину лаялись на богів. Місто гуділо. Вулиці світилися, мов удень. Ліхтарі — створіння з крилами метеликів кружляли, сідаючи на стіни, дахівки, людей.

Торговці були ще чудернацькіші за товари. Один продавав амулети зі сну, але сам не спав вже 60 років і через це постійно здригався і говорив навпаки. Його сусід — товстий жаболюд — торгував дзеркалами, які показували людину такою, якою її бачать демони. Далі був вагометрик, який міряв емоції і продавав їх у банках. «Ось вам 200 грамів меланхолії! І бонус — чайна ложка рішучості!»

Теодор ішов і не встигав оглядати всього. Люди, звірі, істоти — в одному натовпі. Ось жінка з прозорою шкірою, в якій видно як б’ється її серце. Ось чоловік, в якого замість голови виріс скляний глобус з мініатюрним світом всередині, в якому бушує буря. Діти з мідними руками, пес зі щелепою акули, механічні ворони, що голосно рекламували «найкращі прокляття в місті!»

А ще — борделі. Вони розташувалися в кольорових палацах. Один пахнув корицею, інший — свіжим сексом, а ще один — страхом. Жриці й жерці кохання стояли на балконах і спокусливо танцювали.

— Час трохи розслабитися, — сказав Петрулін, струшуючи пил зі своєї мантії. — Але спершу — до храму Лотоса.

— А потім? — спитав Теодор.

Маг усміхнувся.

— А потім підемо до майстра револьверів. І побачимо, чи ти швидкий на курок так само, як на язик.

Вони рушили в бік центру, крізь натовп, вулицями, де життя не зупинялося ніколи, навіть коли помирало.

Друзі саме проходили головну площу, спритно маневруючи в натовпі, немов двоє крапель живої ртуті серед виру кольорового пилу, голосів і криків. Теодор помітив, що кілька перехожих — його земляки. Високі, кремезні, покриті татуюваннями із традиційними рунописами. Їхня шкіра була майже чорною від фарби, що світилася м’яким синім сяйвом під світлом магічних ліхтарів.

Головна площа міста скидалася на живу істоту — щось між мурашником і карнавалом. З неба спадали довгі тіні величезних дирижаблів, пришвартованих до кам’яних шпилів прямо над головами перехожих. Кожен дирижабль мав свій герб: грифо що поїдає сонце; очі які плачуть блискавками; корабель із крилами кажана. Їхні мотузки рипіли, металеві балони скреготали від вітру, а з люків постійно лунали голоси — команди, лайка, дзвін сталі, брязкіт вантажів.

З іншого боку площі тягнулась дорога, що вела до морського порту. Вдалині виднілися щогли, вітрила, павутиння такелажу, й повільні судна гойдалися на хвилях, ніби заснули, чекаючи свого часу. Морські вовки та повітряні капітани перемішувались у натовпі: одні в потертих плащах, із шкіряними масками від сонця, інші — з автоматичними очима, які час від часу змінювали колір. Вони не розмовляли — обмінювались лише короткими поглядами та нервовими кивками.

І тут — крик.

Він розітнув повітря, як тріснута струна. Теодор і Петрулін, не зронивши й слова, одночасно рушили у бік звуку. Люди розступалися неохоче, але щойно побачили Петруліна — самі дали дорогу.

На кам’яній плиті лежав гоблін. Маленький, худий, з тілом, яке скоріше скидалося на скручений мотузок нервів. Але що було справді дивно — його шкіра. Вона була білою, як свіже молоко, з ніжним блакитним відтінком на щоках і лобі, немовби він складався із застиглого молочного скла. Ці гобліни — сніжні гобліни, рідкісна каста торгівців, що народжувались лише раз на кілька поколінь. Кажуть, вони мали здатність розпізнавати правду, навіть коли її ховали за чарами чи клятвами.

Навколо нього валялися його товари — баночки з вітром, жмутки шерсті, які змінювали колір залежно від емоцій, коробочки зі сном, що пахли мандаринами. Одна з баночок розбилась, і звідти почав вириватися плач дитини, такий реальний, що кілька жінок озирнулися навколо з тривогою.

А самого гобліна в той час лупцювали троє чоловіків у сірих мантіях, з вишитими візерунками касти магів. Це були учні Школи Магів «Гогвартс» — гордості Холодного Сонця. І хоча сама школа давно не була зв’язана зі стародавньою магією Оксбрітена, її випускники вважали себе вищими за простий люд. Вони були пихаті, жорстокі й переконані в тому, що світ має лежати біля їхніх ніг.

Один із них тримав гобліна за вухо, натягуючи його так, що шкіра тріщала. Інший — бив ногами в живіт, а третій малював попелом на плитці перед ним магічне коло, бурмочучи формули.

— Ти клятий покруч! — кричав один. — Хіба це схоже на копито єдинорога?!

Натовп спостерігав мовчки, не втручаючись. Хтось відвертався, хтось діставав фрукти, аби перекусити. Теодор напружився. Він уже збирався ступити вперед, коли відчув, як Петрулін поклав йому руку на плече.

— Дивись і вчися, — сказав маг спокійно.

Він підійшов до місця сутички, спокійно ніби гуляв в саду в компанії приємної дами. Теодор крає ока помітив паличку в його рукаві.

— Агов,— гукнув він,— невже не можна вирішити конфлікт мирним шляхом?

Той, що лупцював нещасного зупинився і глянув на мага. Він кивнув посіпакам і втрьох вони підійшли до Карателя.

— Тобі яке діло? Іди куди йшов, а не то,— він дістав паличку і направив її в обличчя Петруліна, на кінчику палички спалахнуло маленьке полум’я,— спалю нах!

Петрулін не змигнувши оком, дістав з-за вуха самокрутку з небесним мохом, і прикурив від вогню.

— Так, значить ти – місцевий хуй, а ці поруч – твої яйця. Знаєш, буває два типи яєць: здоровенні хоробрі яйця і маленькі підарастичні яєчка.

— Це твої останні слова, ти краще молись!,— нападник зробив крок вперед.

Петрулін спокійно видихнув йому в обличчя дим, і дістав свою паличку електрошокер.

— Зрозуміло... Кожен хуй стоїть і пильно озирається. Тільки мізків у нього немає. І щойно хуй відчує пиздятину, він одразу оживає. І ось ти вирішив, що тут пахне старою доброю пиздятиною, і притягнув із собою свої підарастичні яєчка, щоб повеселитися. Але ти трохи переплутав. Ніякою пиздою тут навіть не пахне. І зараз ти пошкодуєш про те, що не народився жінкою. Як і належить безмозкому хую, ти не розбираєшся в ситуації. Але тепер ти починаєш зморщуватися і твої маленькі яйця зморщуються разом із тобою. Це тому, що на твоїй паличці гравірування «учнівська», а на боці моєї написано «Для особливо впертих демонів. калібру 50». Ловити тут тобі нічого. Разом зі своїми яйцями. А тепер... з’їбали звідси!

Ті переглянулись і зникли в натовпі.

Гоблін лежав, задихаючись, обіймаючи баночку з кольоровим пилом. Теодор допоміг йому підвестись.

— Дякую... — прошепотів гоблін. — Я... я запам’ятаю це...

Очі гобліна закотилися, і він знепритомнів, м’яко сповзаючи назад на бруківку.

— Медика! — гримнув Петрулін, підводячись на повен зріст і обводячи поглядом площу. Та натовп уже почав розходитись. Цікаве видовище завершилося, а хтось навіть пирхнув у бік непритомного:

— Та їх тут, нелюдів, як мух! Одним менше — повітря чистіше...

Кілька перехожих зупинилися лише щоб підібрати розкидані артефакти й порошки, потім знову зникли в юрбі.

— От тупе бидло, — просичав Петрулін, обличчя його налилось люттю. Він описав паличкою у повітрі складну дугу. Пісок на землі заворушився, здійнявся у вихор, і з нього постала фігура — двометровий піщаний голем.

— Візьми його і віднеси в найближчий храм, — мовив маг, не відводячи погляду від істоти. — Потім знайди мене.

— Так, господарю, — відповів голем.

Він обережно нахилився, підняв гобліна ніби ляльку, і рушив крізь натовп, що поспішно розступався перед ним, втупившись у землю. Піщана істота залишала по собі сліди, схожі на відбитки гігантських лап.

— Ходімо, Теодоре, — тихо мовив Петрулін. — З ним усе буде гаразд. Тепер настав час зайнятися тобою... і твоїми револьверами.

Теодор поглянув услід голему, що віддалявся на фоні застиглих у небі дирижаблів. Він ніколи раніше не бачив, щоб хтось так просто, без роздумів, кинувся рятувати «нижчого». І як же контрастувала ця сцена з байдужою юрбою навколо.

Після інциденту з гобліном і втечею магів, Петрулін із Теодором звернули на одну з бічних вулиць, яка спускалася до нижньої частини міста. Тут, у серці Збройного кварталу, повітря важчало від жару кузень й металевого пилу.

Кузні дихали вогнем, їхні димарі плювали червоний дим, що світився зсередини — як вогні в пащі дракона. З усіх боків лунав брязкіт молотів, вигуки майстрів, вибухи енергії, що запускала парові механізми. Деякі вулиці були завалені коробками з деталями, інші — завішані клинками.

Прилавки ломилися від холодної зброї: Клинки гномів — короткі, масивні, з геометричними візерунками. Кристальні ножі ельфів, зроблені з напівпрозорого флуоресцентного кварцу, який світився при кожному русі. Мечі-душожери, створені некромантами. Вони тихо гуділи у руках, повторюючи слова останньої душі, якою була пройнята сталь. Бумеранги — кістяні диски з лезами по краях, виготовлені в орчому стилі. Гарпуни для бою в воді, оздоблені риб’ячою лускою. Ножі, що міг змінювати довжину, залежно від волі власника. Церемоніальні сокири тролів, із руків’ям з м’яса, що не гниє. Кухонні катани, які й справді годилися для приготування обіду — і вбивства дракона.

Серед торговців панувало справжнє расове розмаїття: Гноми — у важких шкіряних фартухах, з заплетеними бородами. Ельфи — високі, з татуюваннями на обличчі. Їхні товари були вишукані, прикрашені сріблом і піснею (деякі луки навіть співали). Гобліни — моторні й галасливі, торгували метальними ножами, ручними гранатами зі слизу та самозбірними сюрикенами. Парові андроїди — рухалися повільно, їхні тіла скрипіли під вагою вбудованої зброї. Вони пропонували клинки з титану. Люди — торгували всім, від старих родових мечів до підробок знаменитих клинків.

Петрулін і Теодор притискалися крізь натовп. Один неуважний крок — і можна було опинитись з пустою кишенею або, що гірше, купити меч, проклятий на невдачу.

Нарешті вони дісталися до потрібної крамниці.

Над старими дерев’яними дверима, гордо висіла вивіска: "ТЕМНА ВЕЖА". Вона була виконана з чорної сталі, а над нею вітром погойдувався вирізаний з міді револьвер, обплетений трояндою, яка, здавалось, росла просто з нього. Двері були важкі й глухо скрипнули, коли Петрулін коротко постукав і прочинив їх. Усередині було тихо, мов у храмі, що пахне олією, порохом і пелюстками.

Позаду стійки, в напівтемряві, хтось підвів голову…

— Кого я бачу? Каратель, то ти?

З-за прилавка, оздобленого старовинними револьверами, вийшов високий чоловік з світлим волоссям, зачесаним назад, і блакитними очима, ясними й холодними, наче озера в передсмертному сні. На правій руці бракувало двох пальців — вказівного та середнього, втрачених в сутичці з омароподібними монстрами.

На стегні зліва — револьвер із сандаловим руків’ям, увібраним у чорну кобуру. На металі дула були вигравірувані слова: «Ka це Ка».

Обличчя його було кам’яним, з тінню втоми й суворої гідності — таке обличчя буває лише в людей, у яких почуття гумору вбили ще в дитинстві, і зробили це боляче.

Зі старих динаміків, прикручених прямо до кованих труб, лунала пісня ZZ Top — “Velcro Fly”, з глухим ритмом, який змушував серце Теодора битися в такт.

— Хайль, Стрілець. Довгих днів та приємних ночей.

— Хайль, Каратель. І тобі того ж, вдвічі більше.

Роланд, Стрілець Вежі, останній з стрільців а зараз — зброяр, що не визнає магії, лише сталь, порох і надійність. Він обійшов прилавок, тихо постукав по дерев’яній кришці — звичка, якою зупиняв невидимі голоси в голові.

— Не думав зустріти тебе на цьому рівні Вежі, брате. Ти в гостях чи в біді? Прагнеш чогось міцнішого за тютюн?

— Прагну, Роланде. Дякую. Ми з другом тримаємо шлях до боліт Альтушок. Є справа до тебе.

Поки Роланд діставав келихи, Петрулін представив Теодора і коротко виклав суть їхньої мандрівки.

— Це Теодор. Лицар королівства Кольорових Людей. Рожева Відьма прокляла його меч. Треба трохи твоїх уроків.

Роланд подивився на Теодора. Його погляд зупинився на пальцях хлопця, потім — на очах.

— Навчу всього, що знаю сам.

Він дістав коробку тютюну, що пахнув чорним медом і хвоєю. Скрутив самокрутки, повітря в крамниці наповнилося ароматом, що різав пам’ять і пестив ніздрі водночас.

— Прокляття Рожевої Відьми — це серйозно, але зараз, хлопче, ми підберемо для тебе голос Вежі.

Він пройшов у задню частину крамниці, де був підвал, сховище, таємна лабораторія, і, можливо, ще кілька речей, які не мали існувати в реальності.