Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Розвісивши над багаттям мокрий одяг, Теодор Перший — лицар королівства Кольорових Людей, син Теодора, правителя, який заборонив понеділки та запровадив плату за поцілунки в публічних місцях — сидів, занурившись у глибини власних думок, й сьорбав з фляги медовий ель. Запах напою нагадував йому одночасно мамине варення і пісню старої повії, яку він якось почув на ринку, коли йому було шість. Гарні були часи.

Куряча гомілка, яку він гриз, віддавала м’ятним попелом. Він кинув кістку в вогонь — полум’я хрипко кашлянуло у відповідь, розсипаючи рожеві іскри у ніч. Поруч тихенько пульсували його обладунки з металу, викованого з мечів його колишніх супротивників. Вони мали гнучкий каркас, який міг переходити в режим "сон", і зараз вони згорнулися в позу лотоса, обійнявши шолом.

Теодор випростав ноги до вогню. Його ступні були накриті складками мантії Тиші, яку він здобув у монастирі німих бійців. Над ним розкинулося небо, що сьогодні мало вигляд фіолетового кольору з блискавками у формі лебедів, які повільно зникали на горизонті, ніби розчаровані в людстві.

Місце для табору він вибрав уважно: галявина Бельґарбуль, що підпиралася густим, як мармелад, лісом Співочих Сосен. Ці дерева іноді сміялися вночі, якщо відчували, що ви погано спите. У центрі галявини знаходився пеньок, з якого проросла прозора квітка, що світилася зсередини наче проковтнула ліхтарика, і вона могла читати думки, але тільки на глибину одного сантиметра. Навколо галявини стрибали жаби, що світилися в темряві. Їхнє тихе кумкання звучало, ніби далека волинка грає сумну пісню про втрату віри.

Десь у траві шаруділи півторажуки — створіння, які мали лише півтора сегмента тіла, тому постійно сперечалися між собою, хто з них головний. Їхнє хорове дзижчання заспокоював Теодора більше, ніж колискова його няньки, яка співала на трьох мовах одночасно.

Це був час роздумів. Він ішов уже більше місяця, відмовившись від трону, коханок і вечірніх фонтанів з глінтвейну. Все заради однієї мети: знайти Рожеву Відьму, яка зробила його меч гумовим. Йому сказали, що Відьма мешкає в самому серці боліт Альтушок, де земля пітніє, а повітря п’є себе саме.

І Теодор був готовий. Він допив свій медовий ель, витер вуса, і закрив очі. Ніч дихала на нього з мохом, комахами, жаром і очікуванням.

Теодор Перший був не просто мандрівником із вусами, він був старшим спадкоємцем короля Теодора, сина Теодора, онука Теодора Великого-Вусатого, засновника королівства Кольорових Людей. У цій землі, де не існувало сірого ні в речах, ні в людях, спадковість була не лише честю, а й стилем.

Усі сини королівського роду носили ім’я Теодор — з приписками за рангом, титулом або поведінкою. Теодор Перший — лицар, Теодор Другий — лікар, Теодор Третій — маг, а був ще й Теодор Той-Що-Переховується, двоюрідний брат, який зник після невдалого сексуального експерименту з драконом.

І була ще Брунгільда Прекраснокоса, їхня сестра — єдина жінка в династії, що володіла Молотом Удару, який міг розплавити сталь (і не тому, що магічний — вона просто дуже сильна). Її кузня стояла на вершечку кратера, і ніхто не смів запитати, чому в ній працюють лише птахи. Саме вона створила обладунки Теодора — зі сталі, яку він сам здобув у чесному бою, витягнувши мечі з тіл ворогів, потім скувавши їх разом із золотими сережками її колишнього нареченого (за помсту й для краси).

Його обладунки були не просто захистом — вони шепотіли героїчні промови в бою, піднімали бойовий дух піснею «О Боже, який ти лицар!», і могли автоматично начищатися, якщо герой комусь подобався.

А що ж до коня? Тут починалася магія. Теодор Третій, маг і любитель імпровізації, спершу подарував брату звичайного хом’яка, кажучи:

— Усе залежить від масштабу бажання.

І коли Теодор Перший засміявся, хом’як вибухнув світлом і перетворився на граціозного бойового скакуна на ім’я Помідор. Той мав червоне, блискуче хутро, копита, що цокали як кастаньєти, і язик, довший за карту світу, яким він ловив мух і яблука. Він зараз пасся неподалік, час від часу облизуючи кущі, які від того червоніли.

У королівстві Кольорових Людей — усі були яскравими. Згідно зі стародавнім законом Татуювання, кожна дитина, досягнувши 10 років, відвідувала Храм Голки, де тіла їх прикрашали зображенням мрій, страхів, снів і улюблених овочів.

Так, на лопатці Теодора був тату у вигляді черепа, який сміється, а на спині — карта світу, але з очима. Його груди вкривала медуза з капелюхом, а обидві руки були оздоблені портретами коханок, що змінювали емоції залежно від погоди.

Татуювання мали не тільки естетичну, а й магічну силу. У момент небезпеки вони оживали, шепотіли підказки або формували сяючий щит.

У цю ніч Теодор сидів, обійнявши себе за коліна, дивився на вогонь, у якому танцювали не іскри, а маленькі феї-люмінісценти, й думав про те, чого ще не знає. Попереду чекали болота Альтушок, а в них — Рожева Відьма, що зробила його меч гумовим.

Але це буде завтра. Сьогодні — спокій, комахи, Помідор, що почав співати в стилі кантрі, і небо, що пахло суницею.

Тихе дзижчання жуків-неформалів, з черепами на панцирах і тонкими антенами у вигляді гітарних струн, поволі заповнювало ніч навколо Теодора музикою. Ці звуки, цей запах багаття і легкий металевий присмак у повітрі розбудили в пам’яті Теодора один з найважчих моментів його життя.

Це було півроку тому.

Він сидів у таверні “Кладовище Залізних Коней” — легендарному місці, де кожен стілець колись був мотоциклом, що загинув у гонках з анархістами на ракетах. Цей заклад стояв у самому серці Королівства Байкерів — дикої держави, де кожне село пахло бензином і свободою, а в дітям в колискових співали, як одного разу один з їхніх предків кинув виклик самому вітру. Королівство Байкерів — держава-мотор, загартована у вогні. Тут кожен житель у перший день життя отримував нашивку з групою крові та рок-гуртом, а з п’яти років — вже керував дитячим мотоциклом.

Стіни таверни були обшиті старими бензобаками, на кожному — автограф легендарного байкера. У центрі залу висів вічний двигун, підвішений на ланцюгах — він безперестанку бурчав і стогнав, бо був проклятий: той, хто його зупинить, ніколи не зможе дізнатись, якого кольору його душа.

У центрі залу — портрет Леммі, бога-громовержця,котрий сидів на троні з вихлопних труб. Його образ прикрашав не лише стіни, а й душі — щотижня в храмі Моторгед влаштовували ритуал вмивання моторним маслом, і кожен вірянин щиро вірив: якщо твій двигун не заводиться вранці. — значить, ти грішив.

Люди королівства Байкерів під час розмови спілкувались цитатами з пісень, і завжди дивились просто в очі. Їхній дрескод був обов’язковим: джинсовий жилет, шкіряні штани і пасок з пряжкою у вигляді черепа. Навіть у дітей.

Теодор сидів, вкритий ореолом слави, крові й тріумфу, бо щойно повернувся з 33-го походу проти гоблінів. На столі перед ним — голова самого Братели Гнилого, короля гоблінів, чия щелепа ще сіпалася, бурмочучи прокляття латиною.

Він пив темне пиво з келиха, зробленого з шолома лицаря, що колись зрадив свій народ. Напій мав присмак диму, карамелі й легкий удар в нирки. Металеві кубки бряжчали по всьому залу, запах смажених грибів з м’ясом наповнював повітря. На сцені, грав дует “Монастир Бензинових Монахів”.

І тоді він побачив її.

Вона сиділа в іншому кінці таверни, чисте виверження стилю та сили. Її шкіряний жилет був обвішаний нашивками: «Slayer », «Black Sabbath », «Iron Maiden». Величезний бюст, що випирав з-під жилета, змушував повітря довкола кипіти. Вона закинула ноги в сталевих чоботях на край столу, розгойдуючи ногою так, ніби відміряла ритм ударам долі. Її чорне волосся спадало мов мастило — блискуче, в’язке, ідеальне.

В руках вона тримала кухоль чорного елю — напою, який тут називали “Молот Глузду”. Вона випила його в один ковток, витерла губи долонею, і щось сказало Теодору, що це не просто жінка.

Та не встиг хоробрий лицар підійти до діви яка спокусливо дивилася на нього з під пасма волосся, як на вулиці почулося страшне човгання. Ніби сотні мертв’яків з полів битв, замість того щоб мирно лежати під своїми курганами прийшли в місто.

Шурх-шурх. Човг-човг. Шурх. Шурх. Човг.

Звуки, ніби мільйони старих капців терлись об асфальт.

Вся таверна миттєво змінилась. Відвідувачі — велетенський байкер із бородою у формі блискавки, дві старі панк-бабці з гранатами на сережках і гном-рокер у кольчузі з кришечок пива — мовчки переглянулись і почали озброюватись.

Блиснули револьвери калібру «Віддача душі», пролунав хрускіт, коли лорд Кастет натягнув рукавиці. Вусатий орк розгорнув мотоциклетний ланцюг, бережно, ніби це була родинна реліквія, Барменка витягла бейсбольну биту, всіяною іржавими цвяхами і вигравіруваною назвою «Останнє слово».

Теодор, не міг стояти осторонь. Він поглянув на діву, яка кивнула ледь помітно, з лукавою усмішкою — так, ніби вже знала, що буде далі. Одягнув шолом із левами по боках, від якого пахло димом і трояндами, схопив меч на ім’я Андуріл , і вийшов на вулицю.

Те, що він побачив, обурило його до глибини лицарського серця.

Вулицею плентались закуті в іржаві ланцюги раби. Їхні обличчя були стерті, гумкою, — в прямому сенсі. Очі — чорні діри, через які можна було зазирнути в інші світи. Їхні тіла були всіяні написами: «Зарезервовано», «Тимчасово недоступний» і «Місце для реклами». Вони не говорили, тільки хрипіли.

Попереду йшла вона — Рожева Відьма з болота Альтушок.

Огидна, як сон після гоблінського пива, вона пливла, не ступаючи, а човгаючи своїми велетенськими гівнода́вами — черевиками з болотного каменю, прикрашеними блискітками. Вони шліфували бруківку, ніби терли її до блиску для якогось бісівського балу.

Шурх-шурх. Човг-човг. Човг. Шурх.

З-під каптура, зробленого з фламінгового пір’я, виднілось її обличчя: половина — гарна, жіноча, інша — обличчя чоловіка, якого голив сліпий в барбершопі. Очі — зелені, як жаб’ячий суп, а посмішка — крива, мов дорога до пекла через Залізничну станцію Забуття.

З-під подолу її халата виднівся ланцюг, який сплітав усіх рабів у єдиний вузол. Саме він тягнув їх за собою, ніби павук павутину.

На її поясі висів мішечок із значками — чарівними токенами її сили: “Ненавиджу понеділки”, “Гомункул в душі”, “Патруль емоцій”, “Киця за кермом” — кожен із них міг перетворити серце воїна в гарбуз або навпаки.

— Поспішає, — пробурмотів Теодор. — Вочевидь, на чорний ринок рабів, де цінуються загублені душі. Або обміняє їх на новий набір пентаграм для ворожіння на кавовій гущі з отруйного кактуса.

Слідом за нею пливли моторошні торговці рабами — з тілами з мішковини і головами у формі каструль. Їхні очі світились лінзами для зварювання, а з уст стирчали соломинки для коктейлів з душ.

Теодор підняв меч, і той задзвені́в, відчуваючи скверну, яка насувалась на це місто бензину й свободи.

— Не сьогодні, Рожева, — прошепотів він. — Сьогодні тобі доведеться танцювати з Байкерами.

В натовпі байкерів загуділи — мов двигуни стародавніх чоперів завелися самі по собі. Натовп ворушився, гнів набирав сили, як ритм у барабанів з людських черепів. Люди королівства Байкерів — вільний народ, жодного разу не схилені перед поліцейським протоколом — горіли від обурення.

Причина була очевидна. Не тільки поява огидної рожевої Відьми, а й щось ще більш святотатне. Вона... посміла. Посміла накласти на своє дволике обличчя святе зображення великого і жахливого Менсона — бога похоті і сексу, королівства Байкерів. На її лобі чорнів перевернутий хрест, з уст тягнувся розмальований крик, а під очима текла кривава туш — все це з іконопису Моторгедського храму.

— Вона спаплюжила лик! Спаплюжила ЛИК МЕНСОНА! — пронеслося в натовпі.

Вперед вийшов гігант у косусі, схожий на голема. Його шкіра була покрита татуюванням моторів, черепів, шестерень і написами типу «Гріх не їде на нейтралці».

— Агов, рожева курво! — заревів він, наче концертний динамік. — Зітри з лиця божий лик, або ми зітремо його разом з твоєю пикою!

Брязь- брязь! Шурх-шурх-шурх!

Рожева Відьма, зловісно всміхаючись, підморгнула лівим оком, дістала значок зі своєї мантії. Це був круглий металевий тотем, з блискучою емаллю, на якій зображено було гумову качку в терновому вінку.

— Отримай благословення… — прохрипіла вона.

І поцілувала значок чоловічою стороною обличчя, та кинула його в бік здорованя

В повітрі блиснуло. Метал загорівся рожевим, і… вибухнув димом, що звивався щупальцями, облизуючи руки, обличчя, косуху гіганта. Почувся несамовитий крик, схожий на спотворений скрип гітари, яка благає не грати на ній кавери на Nirvana.

Коли дим розвіявся — на місці байкера стояла його ідеальна копія... з мила.

— Підходьте ближче, бісові діти. У мене ще багато значків.

Тут натовп вибухнув.

Десятки байкерів, панків, металістів, гномів і навіть одна фея на скейті — з криком «За Менсона!» — кинулись на Відьму. Вона лише розгорнула поли мантії, і з її нутра висипалась гірлянда значків, кожен — з іншим прокляттям. Один значок — із написом «Поки смерть не роз’єднає нас» — перетворив гнома на парочку голубів, які негайно розлетілися в протилежні боки. Інший значок, з написом «100% натуральне», поглинув стару панк-бабцю — і на її місці виросла гігантська броколі.

Уся вулиця стала яскравим пеклом, де реальність тріскала по швах, як лосини на товстій дівці.

І тоді... з дверей таверни вибігла вона — дівчина з величезними грудьми, чорним волоссям, і жилеткою, яка трималася на магії хард-року. В руках — рушниця з трьома стволами, на плечі — татуювання палаючої арфи.

Побачивши, як рожевий дим наближається до неї, Теодор… зробив вибір.

— За свободу. За честь. І за цей бюст! — крикнув лицар, виймаючи свій меч Андуріл. Його метал вібрував від енергії битви. Танцював у повітрі.

Він кинув меч. Меч промчав повітрям, ріжучи рожевий дим, і — з холодним зойком — відрубав Відьмі ніс, який відлетів десь у бік пивоварні, де одразу зіпсував партію IPA.

Та найголовніше — меч перерубав головний ланцюг, яким Відьма тримала рабів. Метал заіскрився, заклинання зламалось. Раби… почали прокидатися. В їхніх очах знову загорілося світло. Вони затремтіли, але стояли.

— Ні! — вигукнула Відьма, обхопивши обличчя.

Теодор, беззбройний, став поруч з дівчиною, і промовив:

— Твоя магія — дешевий трюк, твій стиль — пародія, а ніс твій... ну, його вже нема. Готуйся курво, буде гаряче.

Красуня з таверни, та сама, чий жилет тримався лише на молитвах до святого Менсона і застібці, кинула Теодору повітряний поцілунок. Її губи розпливлися в грайливій усмішці, в очах блищала ненависть до зла і легкий сексуальний голод.

Вона підняла свою триствольну рушницю, прикрашену пентаграмами та черепами і навела її просто в обличчя Рожевій Відьмі.

Але раптом — час ніби сповільнився.

Один із значків відьми — круглий, із зображенням феї-наркоманки — завис у повітрі над головою діви. З нього почали сипатися блискітки, як феєрверк з весілля між дияволом і барбі.

Спершу це здавалося красивим — блискучі, золоті, наче магічний сніг. Та в ту ж мить повітря наповнилось запахом карамелізованого болю. Блискітки шипіли, обпікаючи тіло діви, як пекельні оси, створені з екстазу й кислоти. Її шкіра диміла, розпечена — з її плечей злетів шкіряний жилет, оголюючи татуювання дракона, що кричав разом із нею.

Але вона не зламалась. Зібравши останні сили, вистрілила з усіх трьох стволів. Три кулі — одна з срібла, інша з чорного обсидіану, третя зроблена зі сліз сатани, змішаних із дробом — промчали крізь нічне повітря.

Рожева Відьма різко відчовгала вбік, залишивши по собі лише хмару персикових парфумів і мертвих кліщів. Лише одна куля зачепила її ліву сідницю.

Магія блискіток зникла, і дівчина, закіптюжена й розпалена, погасила на собі вогонь кухлем чорного елю, котрий хтось встиг принести. Вона підморгнула Теодору, перш ніж упасти навколішки. І навіть тоді виглядала, як сексуально.

А Теодор, охоплений героїчним гнівом і легким еротичним натхненням, висмикнув свій меч Андуріл із землі, розмахнувся — і…

КЛАЦ!

Лезо меча зігнулося навпіл, ніби варена макаронина, затремтіло, розігнулось, і повисло в його руці як член імпотента.

Меч — той самий, котрий розрубав дракона навпіл, виколупав око Великому Пожирачеві з Пустки і навіть відкривав пляшки на весіллі його брата-алхіміка — тепер став гумовим.

Рожевий регіт прокотився по вулиці.

— Одного дня, лицарю… Я повернуся. І покараю тебе за свій ніс.

Її голос тепер був наче звук зламаного акордеону.

— Проклинаю тебе закляттям гуми: вся зброя, що має лезо, стане м’якою, як твої коліна перед нею!

Вона вхопила відрубаного носа, дбайливо поклала його в кишеню, і зникла у вихорі парфумів.

Разом із нею зникла її магія. Залишилися тільки покалічені, мильні, обгорілі та здивовані містяни, що поволі оговтувались.

Теодор гірко плакав. Сльози, змішані з потом, текли густими краплями його щоками і заплутувались у розкішних лицарських вусах, що сьогодні пахли димом битви, кров’ю ворогів і свіжозвареним елем.

Його кімната була на другому поверсі таверни «Кладовище залізних коней» . У темряві жевріло світло лампи з черепа — трофея з битви проти муміфікованих меломанів пустелі Кілбасс.

Теодор сидів на краю ліжка, в руках тримав меч — тепер це просто шматок гуми з родинним гербом на гарді. Він стискав його, ніби сподівався пробудити силу предків. Але лише відлуння поразки відповідало йому в голові.

Він допомагав містянам. Він тримав за руку тих, кого не врятували.Він вистояв службу в храмі Моторгед, де проповідник, вдягнений у шкіряні шорти і шолом з рогами, читав псалми Леммі, а хор співав пісню «Killed by Death». Байкерів, перетворених рожевою магією, не залишили — їх доправили до мага при дворі. І тепер, залишившись на самоті, Теодор зламався.

Та стукіт у двері нагадав йому, що в житті ще є місце для сюрпризів. Він стримав ридання, привів вуса до тями жестом гідного спадкоємця королівства Кольорових Людей, і відчинив двері.

На порозі стояла вона.

Діва з таверни.

В руці — дві пляшки пива «Black Sabbath Gold», волосся розпущене, погляд м’який і сміливий. Її жилет — на межі одягу й святотатства — відкривав татуювання бога Леммі, що розташувався просто між її грудей, мов вартовий її серця. Теодору на мить здалося, що Леммі йому підморгнув.

— Чи погодиться благородний лицар випити пива в знак моєї вдячності за порятунок? — її голос був хрипкий, як гітара на останньому акорді пісні про кохання й війну.

— Матиму за честь розділити його з тобою, прекрасна пані, — відповів він, уклонився глибоко й відступив убік, впускаючи її в кімнату.

Звісно ж, він оцінив її сідниці, обтягнуті шкіряними штаньми, що ледь стримували ту диявольську красу.

Вони пили, сидячи на підвіконні. Вулиця під ними ще була закіптюжена після бою. Місто спало в обіймах втрати і рок-н-ролу.

— Мене звати Інгрід, — нарешті сказала вона,Принцеса Інгрід. Дочка правителя країни Байкерів.

Вона усміхнулась, і з плеча сповзла лямка жилета. Леммі пильно дивився вже на Теодора.

— Я бачила, як ти воюєш. Як плачеш. Як тримаєш людей за руки. Такі, як ти — потрібні в цьому світі.

Вона подала йому карту боліт Альтушок .

— Хочу підвезти тебе додому. Мій байк “Небесний Громовержець” щойно повернули з ремонту. Дорога до Кольорових Земель буде довгою, але з музикою та добрим супутником — як пісня.

І, мов би між іншим, вона поклала на стіл револьвер.

— Це “Покаяння”. Один із священних револьверів мого народу. У ньому — срібні кулі.

Теодор узяв його з обережністю. Його руки тремтіли — не від страху, від глибокої поваги.

— Я втратив меча. Але я маю волю. Цей револьвер стане моїм новим мечем, поки я не поверну свого.

Ніч оповила місто, ніби велетенська шкіряна куртка, всіяна зірками. За вікном байкери співали хрипким хором останній куплет “Ace of Spades”, а в кімнаті на другому поверсі дві душі знаходили спокій у тиші, що гриміла голосніше за війну.

Вони сиділи поруч, ділили останнє пиво, і вже не було титулів, не було героїв. Лише вусатий спадкоємець древньої сталі і жінка з татуюванням божества між грудей, що палала жаром свободи.

Її дотик був як рев мотору в пустелі — гарячий, дикий, правдивий. Його поцілунки — мов запах грози в дощову ніч. Вони впали у прірву ковдр і подушок, як у бій, не знаючи страху. Їхні тіла сплелися, наче ланцюги на мотоциклетному приводі, що гнав їх у прірву насолоди. Подихи були гучні, як рев гарпунів у полюванні на блискавки. Руки — мов солдати в останньому штурмі, що не знали відступу.

А коли все стихло, ніч вляглася між їхніми тілами, ніби вовняна ковдра,

Ранок був холодним.

Сонце виповзло над горизонтом і впало на двох вершників, що сиділи на блискучому «Небесному Громовержці», зібравшись у дорогу. Байк ревів, як лев перед смертельним стрибком.

Коли досягли кордону королівства Кольорових Людей, біля кам’яного стовпа, обмотаного кольоровими стрічками та черепами ворогів, Інгрід заглушила мотор.

— Наші шляхи розходяться Теодоре. Далі мої колеса не їдуть.

Він зліз, обернувся до неї. Вона не знімала шолома, лише злегка нахилила голову.

— Мої обійми — твоя фортеця. Мій револьвер — твоя клятва. А ніч, що ми прожили — це вже вічність, яку не відніме жодна відьма.

Він поцілував її руку.

— Коли битва скінчиться — я знайду тебе знову.

Вона усміхнулась.

— А я залишу фари ввімкненими. Щоб ти знав — тебе тут чекає світло.

І з ревом, що розірвав тишу, Небесний Громовержець розвернувся і поніс її в бік власного королівства.

А Теодор стояв на межі двох світів.

З револьвером у кобурі.

З прокляттям на мечі.

І з картами боліт, де ховається Рожева Відьма.