Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Розкидаючи ногами болотну грязюку, жаб та ящірок, грузнучи по самі коліна і тримаючи катану високо над головою, Міневоші Такасука продирався смердючим болотом на окраїні Рудого Лісу. Болото не просто чавкало — воно ніби облизувало його ноги зсередини, намагаючись затягнути глибше. Він був у подорожі вже довгих три місяці, з яких останні два тижні блукав цим проклятим лісом.

Нарешті земля стала твердішою. Болото відпустило його з неохотою, залишивши на ногах слиз, що ворушився ще кілька секунд, перш ніж засохнути. Кам’яниста місцевість була вкрита скляною травою — прозорі стебла тихо дзенькали від кожного подиху вітру. Деякі з них були порожнисті, і всередині повільно текла мутна рідина, схожа на кров. Такасука, як зміг, почистив свої алюмінієві обладунки, витер темні плями, що ніяк не хотіли віддиратися, і рушив далі, залишаючи за собою хрусткий слід із подрібнених кристалів. Чим далі він відходив від Боліт Альтушок, тим слабшою ставала магія Рожевої Відьми. І разом із цим у нього поверталися відчуття — неприємні, зайві, але справжні: біль у м’язах, холод у кістках, голод, що скручував нутрощі. Проте він ішов. Вперед. Як заведена іграшка, яку забули зупинити.

Рудий Ліс був живим кошмаром. Скляна трава могла в будь-яку мить провалитися, відкривши яму з кислотою, дерева росли так, ніби їх спершу зламали і змусили жити далі. Життя тут було виродженим. Неправильним. Аномалії змінили сутність мешканців цих колись щедрих земель. Клани мутантів, колишніх людей, воювали між собою і з самим лісом. Звірі, місце яких було десь глибоко під пеклом, гарчали, стогнали і рвали все живе. Катана Міневоші вже не раз скуштувала їхньої гнилої крові.

Одного разу він став свідком справжнього божевілля.

Ламаючи столітні дерева, які не просто тріщали, а видавали глухі, протяжні стогони, через ліс сунув монстр. Більше п’яти метрів зросту. Дві пари рук, неприродно вигнуті, з пальцями, що закінчувалися гострими кігтями. Ноги — масивні копита, які вгрузали в землю, залишаючи в ній сліди, з яких повільно сочилася темна рідина. Його тіло було горбате, перекошене, вкрите жорсткою чорною шерстю, що росла клаптями, між якими виступали великі бородавки. Деякі з них були прозорі, і всередині ворушилися білі личинки. Голова росла прямо з плечей, увінчана парою густих оленячих рогів. Десятки білих очей без зіниць, що дивилися в різні боки. Дві пащі. Одна — спереду, з гнилими, жовто-чорними зубами, інша — на потилиці. На голові щось багряне, що Міневоші спершу прийняв за капелюх. Насправді це була м’ясиста пухлина, що розпухла, як гриб, і пульсувала, ніби жила власним життям. В одній із рук монстр тримав дерев’яну труну.

Міневоші спостерігав за ним із-за дерев.

Раптом монстр зупинився і втягнув повітря. Всі його очі одночасно розширилися. Він кинуся уперед, до поваленого дуба, де схопив істоту яка виявилась вовком.

— Ааааррр, сука! — загарчала потвора. Обидві пащі говорили одночасно. — Зжерти мене хотів?

Вовк як міг викручувався в міцних пальцях істоти, що сталевою хваткою тримали його, закричав хрипким голосом.

— Ні-ні! Що ти, Червона Шапочко! Я тепер веган! Їм травичку, овочі, фрукти.

Червона Шапочка нахилилася ближче. З її пащі витекла густа, липка слина. Вона відригнула прямо вовкові в морду — шматком напівперетравленої плоті.

— Тоді пограбувати хотів? — вона потрясла труною. — Пиріжків, блять бабусиних, захотів?

Вовк різко перехрестився, по його ногах потекла жовта цівка сечі.

— Ні! Я прийняв Господа в серце. В церкву ходжу, ближнім допомагаю. Розбій та нечесне життя в минулому.

Монстр завмер. Його очі почали повільно фокусуватися на вовкові. Навіть ті, що були на шиї. Здавалося від цього погляду не втечеш навіть на край землі.

— Аааа… — протягнула Червона Шапочка. — Я зрозуміла. Ти хотів мене виїбати! Ґвалтівник.

Міневоші придивився і з огидою помітив, що те що він спершу прийняв за другу пащу на потилиці монстра, насправді виявилось вагіною. Вона пульсувала, маючи передчуття сексу. Вовк в лапах монстра, заблював собі груди. Витер лапою морду, і обережно відповів.

— Ти звісно жінка гарна, але ж я гей! Так сказати, я за іншу команду граю.

На секунду запала тиша.

— Ага, — сказала Червона Шапочка, і всі її очі одночасно кліпнули. — Значить гей. Ну якщо гей, то тоді відсмокчи.

З цими словами, з під складок тіла вона дістала член, що більше нагадував щупальце кракена, ніж статевий орган. Вона хтиво зареготала і потягнула вовка в кущі. За мить звідти долинули дикі звуки сексу та пронизливий плач.

Міневоші, обережно, майже беззвучно, обійшов це місце, і час від часу оглядаючись, швидко рушив подалі.

Після пригоди з вовком минуло ще декілька днів. Дні тут були умовністю — світло просто ставало трохи менш хворим, ніж уночі. В ясну погоду, коли липкий туман розсіювався, можна було розгледіти межу кінця лісу. Смуга світлішого горизонту, ніби обіцянка. Але… ліс вперто не хотів закінчуватися. Кожного разу, коли Міневоші рухався вперед, ця межа відсувалася, мов обережний звір, що не підпускає до себе. Іноді йому здавалося, що дерева тихо перемовляються між собою, змінюючи місця, коли він не дивиться.

То була на диво тиха та спокійна ніч. Настільки тиха, що вуха починали боліти від відсутності звуків. Навіть вітер тут дихав обережно, ніби боявся щось розбудити.

Міневоші вполював сюрикеном щось віддалено схоже на кролика. Істота стояла на задніх лапах і жадібно гризла скляну траву, яка тихо дзвеніла у неї в зубах. Її тіло було неприродно гладке — повністю лисе, з напівпрозорою шкірою, крізь яку просвічували темні органи. Очі — відсутні. Лише дві вологі западини, з яких іноді витікала прозора рідина. Гостра зірка, зрізала їй голову майже без звуку. Тіло ще кілька секунд стояло, жуючи, перш ніж повільно впасти, ніби зрозуміло, що вже мертве. На смак м’ясо виявилось не таким і поганим. Голод тут швидко вбивав зайві думки.

Такасука заснув, дивлячись крізь покручені гілки на зорі. Вони не світили — вони пульсували. Рухались. Деякі з них ніби стікали вниз, залишаючи за собою тонкі світлові сліди. Небо виглядало так, ніби хтось розсипав божевілля на чорному шовку і забув зібрати.

Він заснув.

Міневоші не знав, скільки спав. У цьому місці сон був не відпочинком, а провалом кудись глибше. Коли він розплющив очі, багаття майже догоріло — залишилися лише тліючі вуглини, що іноді зітхали і тихо тріскали, мов кістки. Темрява підступила ближче. Вона не просто оточувала — вона дивилася.

Дивний шурхіт і сопіння просочилися в його сон і витягли його назад у реальність, різко, як рибу з води. Самурай повільно підвівся. Підкинув хмизу у вогонь. Полум’я спалахнуло неохоче, ніби йому це було не до вподоби, але все ж підкорилося.

І тоді він побачив... Неподалік його місця стоянки — сліди.

Вони виглядали як відбитки босих людських ніг. Довгі, витягнуті, з неприродно тонкими пальцями. Але посеред кожного сліду чітко відбивався інший — лапа вовка. Наче одна істота йшла одночасно двома способами. Деякі відбитки були глибшими, ніби істота іноді ставала важчою. А деякі — майже зникали, наче вона розчинялася.

Міневоші провів пальцями по одному зі слідів. Вогонь позаду тихо тріснув. Коли він обернувся — рештки його вечері зникли, навіть кістки. Ліс мовчав. Наче той, хто це зробив, просто… перестав існувати в наступну мить.

Решту ночі він не спав. Сидів, спершись спиною об камінь, порослий кактусовим мохом. Мох повільно стискався і розтискався, ніби дихав під його спиною. Катана лежала на колінах, вогонь собі тихо тріщав. Але десь у темряві іноді з’являлося відчуття, що хтось дивиться.

Наступні дні він усе частіше помічав ті самі дивні подвійні сліди. Вони з’являлися там, де їх не могло бути: на камені, на скляній траві, іноді навіть на стовбурах дерев — ніби істота забувала, як працює гравітація.

Людська ступня, в ній — чіткий відбиток вовчої лапи.

Здавалося, хтось ішов за ним крок у крок… але не наздоганяв. І не відставав. Міневоші кілька разів різко змінював напрямок, зупинявся, ховався, навіть повертався назад своїми ж слідами — але щоразу знаходив нові відбитки попереду себе. Це дратувало. І насторожувало.

Ліс ніби сміявся з нього.

Цієї ночі він ліг спати голодним. Дрібна здобич зникла, ніби знала — краще не попадатися на очі блискучому воїну. Шлунок зводило, а думки стали повільними, липкими.

Коли він прокинувся, перші промені сонця ледве торкнулися верхівок покручених дерев. Світло було тьмяним, ніби пробивалось крізь товстий шар брудного скла.

Біля залишків вогнища лежала тушка. Та сама істота, схожа на кролика. Міневоші мовчки дивився на здобич, ким би не був нічний гість…він повернув те, що взяв. Він підняв тушку. Вона була ще теплою.

Ліс мовчав.

Край лісу, як і раніше, вперто не хотів наближатися. Він манив — світлішою смугою, обіцянкою простору, — але кожен крок уперед, був ніби два назад. На третій день після того, як він вперше побачив сліди, Міневоші нарешті побачив того, хто їх залишав.

Постать стояла серед скляної трави. Це була худорлява, згорблена жінка в лахмітті. Її одяг складався з клаптів різних тканин — старих, вигорілих, деякі виглядали як шматки шкіри. Коротке сиве волосся стирчало в різні боки. Шкіра — сіра, вкрита брудом і тонкими тріщинами, ніби вона довго стояла на сонці і висохла. Але найдивніше — відсутність явних мутацій. У цьому лісі це виглядало підозріло. На руці у неї висів смарт-годинник. Тримаючи катану напоготові, обережно ступаючи по скляній траві, що тихо дзвеніла під ногами, Міневоші повільно наблизився. Його відображення дробилося в кожному кристалі, ніби навколо нього йшло ще десяток таких самих воїнів.

Він зупинився на відстані удару. Тільки відкрив рот, щоб щось сказати, як жінка різко обернулася.

Міневоші завмер. Рука міцніше стиснула руків’я катани, він швидко опанував себе.

— Хто ти і чому ідеш слідом за мною?

Катану він трохи опустив, але не сховав. Після всього побаченого в лісі довіряти тут не можна було навіть власній тіні.

— Я… я… я… Мері я… — сказала вона.

Голос жінки був тихий. Вона зробила крок ближче.

— Мерія? — перепитав Міневоші.

Не мерія, — вона похитала головою, — А Мері я, — вона посміхнулася, — Живу тут…

— Мері… як мені вийти з цього лісу?

Міневоші зробив ще крок, повільно сховав катану, але не відводив від неї погляду.

Вона нахилила голову. Один її око на мить сіпнулося вбік. Потім повернулося назад.

— О… я знаю… — сказала вона майже радісно. — Але… але треба почекати… бо…

Пауза. Вона вдихнула, ніби винюхувала його.

— Зараз не можу… — продовжила вона тихіше. — Зараз тільки можу їсти… і йти за блискучим воїном…

Вона подивилася на його обладунки.

“Якась божевільна”, — подумав Такасука.

Він обійшов її, не повертаючись спиною до кінця, і рушив далі — туди, де ліс закінчувався… або робив вигляд, що закінчувався. Мері залишилася стояти, та за мить, тримаючись на відстані, вона рушила за ним.

Черговий вечір, непомітно перейшов у чергову ніч у Рудому Лісі. Тут не було чіткої межі між днем і темрявою — світло просто повільно вмирало, залишаючи після себе густу, в’язку пітьму.

Міневоші розклав багаття і витоптав навколо місце для ночівлі, розбиваючи скляну траву. Вдень він натрапив на озеро. Вода в ньому була непрозора, молочно-сіра, з легким фосфоресцентним сяйвом, що виходило з глибини. Поверхня іноді здригалася без причини, ніби щось велике повільно переверталося під нею. На березі, серед скляної трави і дивних квітів, паслися істоти. Чи то жаби, чи то риби — він так і не зрозумів. Вони мали роздуті, слизькі тіла, вкриті синьою шкірою. З боків у них стирчали щось схоже на плавники, але вони більше нагадували атрофовані руки. Очі — великі, каламутні, дивилися в різні боки. Вони широко відкривали роти й жували траву. Вони були повільні. І жирні.

Одна з них тепер смажилася над вогнем. Жир капав на жар, шипів, виділяючи густий, смачний аромат.

Міневоші сидів навпроти і гострив катану. Метал тихо співав під каменем, відгукуючись на рухи руки. Іноді з леза злітали іскри — надто яскраві, як для звичайного тертя.

Тоді він почув кроки. Тихі. Обережні. Це насторожило, він різко обернувся — за мить з тіней виринуло обличчя Мері. Вона стояла наполовину в темряві. Світло вогню ковзало по її обличчю, роблячи його то старим, то майже дитячим.

— Чого тобі? — спокійно запитав самурай.

— Їсти… вогню… — вона зробила крок ближче. — Мері може показати шлях… там… де закінчуються дерева…

Вона говорила уривками, ніби складала речення з чужих слів. Міневоші кивнув і показав рукою місце навпроти. Жінка кивнула у відповідь і сіла. Її рухи були дивні — надто плавні в одних моментах і різко зламані в інших, ніби тіло не завжди встигало за наміром. Вона простягнула до вогню босі ноги й руки.

Міневоші дістав вакадзасі і відрізав шмат від впольованої істоти. М’ясо легко піддалося лезу, всередині воно було надто соковите, майже водянисте. Коли він підняв шматок, з нього потекла густа, прозора рідина.

Він передав його Мері, вона навіть не подякувала. Просто схопила і одразу вп’ялася зубами. Гаряче м’ясо обпікало їй губи, але вона не зважала. Жувала швидко, жадібно, ковтаючи майже не пережовуючи. Міневоші відрізав шмат і собі, обережно відкусив, смак… здивував. Ніжний, жирний, злегкою солодкуватою ноткою.

Він зробив ще укус, і ще.... Невдовзі вже так само, як і Мері, впивався зубами в м’ясо, відчуваючи, як жир тече по підборіддю. Тепло від їжі розливалося по тілу, на мить відганяючи холод лісу. Коли з вечерею було покінчено, залишилися лише обгризені кістки, які тихо потріскували в вогні.

Міневоші витер руки об траву.

— Ти казала, знаєш шлях.

Мері завмерла. Потім повільно підняла голову.

— Мері живе тут… — почала вона. — Мері знає дорогу… майже…

Вона усміхнулася. На мить її зуби здалися надто гострими.

— В Мері є оце.

Вона закатала рукав. Шкіра під ним була бліднішою, на зап’ясті — смарт-годинник. Стара модель. Подряпаний, екран вкритий павутинами тріщин.

— Але Мері треба батарейка… — сказала вона, дивлячись на нього. — Тут є карта… Лісу… І блискучий чоловік… зможе знайти вихід…

Вогонь між ними раптом різко тріснув, виплюнувши іскри. На мить здалося що тінь Мері рухається… незалежно від неї.

Міневоші зробив вигляд, що не помітив, як змінилася тінь Мері у світлі полум’я. Хоча він помітив, дуже добре помітив. Але він нічого не сказав, натомість спокійно простягнув руку і взяв її за зап’ястя. Шкіра Мері була холодною. Під пальцями щось ледь ворухнулося, ніби м’язи не до кінця належали їй.

— Що ти пропонуєш, Мері?

Вона трохи нахилила голову.

— Неподалік… є поселення рослинників, — сказала вона, — Це… люди… які після аномалій… стали гібридами рослин, овочів, фруктів та людей.

Вогонь тихо тріснув. Десь у темряві серед верхівок дерев закричав птах. Міневоші мовчки дивився на неї.

— В одного з них… є такий, як в мене… — вона торкнулася годинника.

Пауза. Її очі на мить закотилися. Потім повернулися назад.

— Проблема… — тихо сказала вона, — в тому, що вони… дуже агресивні… Це поселення… воїнів…

Міневоші повільно піднявся. Його обладунки тихо скрипнули. Відблиски вогню пробігли по металу, зробивши його фігуру неприродною серед цього живого кошмару. Він глянув у той бік, куди вказала Мері.

— Ну що ж, — спокійно сказав Такасука, — Тоді час приготувати овочевий салат.

Мері тихо засміялася.

Її тінь сміялася довше.

Поселення рослинників виглядало так, ніби його вирвали зі сну і недбало втиснули в камінь. Гора була розколота, наче щелепа, і в її нутрощах чорніли печери — нерівні, мов криві зуби. З їхніх отворів тягнувся повільний зелений туман, який смердів гнилою плоттю.

Паркан навколо поселення був живим. Товсті стовбури перепліталися, отруйний плющ щільно їх обвивав. Листя плюща повільно ворушилося, навіть без вітру, і коли Міневоші придивився, він помітив: у вузлах стебел проступали обличчя. Витягнуті, перекошені, з відкритими ротами — застиглі в беззвучному крику енти, що вросли в огорожу. Листя було темно-фіолетове, майже чорне, з тонкими прожилками, які ледь світитися. Іноді вони пульсували, як судини. Деякі листки повільно поверталися слідом за Міневоші, ніби стежили.

Повітря було важке, солодке, і хоч Мері говорила, що це поселення воїнів, Такасука побачив лише двох кактоїдів. Їхні тіла нагадували висохлі, потріскані стовбури кактусів, але форма була гуманоїдною. Поверхня — груба, з тріщинами, з яких сочився густий темний сік. Голки вкривали їх нерівномірно: деякі довгі й гострі, інші — обламані. Місцями на їхніх тілах росли нові — тонкі, напівпрозорі, ще м’які. Вони повільно витягувалися, ніби жили власним життям. Обличчя… якщо це можна було так назвати… були лише умовністю. Втиснуті заглиблення, на місці очей, і роти, з яких час від часу виходив тихий, шиплячий звук.

Решта племені виглядала… спокійними. Близько двадцяти істот. Деякі були по пояс в землі. Їхні нижні частини розходилися в коріння, яке йшло глибоко вниз, злегка пульсуючи. Верхні частини нагадували людей, але спотворених: тіла з листя, грибів, наростів. Дехто мав квіти замість очей, інші — плоди. Вони не рухалися, лише іноді ледь помітно здригалися.

— Вони сплять… — тихо сказала Мері.

Міневоші оголив катану. Метал тихо заспівав у повітрі. Сюрикени вже лежали в руці.

Він пішов до входу, появу алюмінієвого самурая помітили одразу. Обидва кактоїди повільно повернулися до нього, і оголили свої мечі.

Старший кактоїд, той що більший, витягнув ноги-коріння з землі. При цьому земля не розсипалася — вона потяглася за ним, як липка маса, утворюючи тимчасові жили між ним і ґрунтом, які з тріском рвалися.

Він кинувся на Міневоші з криком, котрий був не просто звуком. Він змусив плющ на паркані здригнутися, а «сплячі» рослини — синхронно повернути голови.

Удар меча був важким, надто сильним. Коли Міневоші відбив його, метал катани дзенькнув. Кактоїд вишкірився — і його меч розщепився, друге лезо проросло з першого. Тепер він атакував обома руками. Хаотично. Швидко. Непередбачувано. Удари сипалися один за одним, з різних кутів, ніби його руки не підкорялися єдиному ритму. Міневоші прийняв бойову стійку. Його рухи були точними. Чистими. Він відбивав удари один за одним, метал катани ковзав, відводив, блокував. Краєм ока він стежив за другим. Менший кактоїд раптово надувся, його тіло розширилося, він вдихнув, глибоко, неприродно — і вистрілив. Голки вирвалися з тіла з вологим тріском. Деякі з них, пролітаючи повз, змінювали напрямок — ніби реагували на ворога. Одна вдарилася об камінь, відскочила… і повернулася назад, впившись у плече Міневоші.

Біль був дивний. Не просто пекучий — він мав смак. Гіркий, металевий, як вино. І разом із болем прийшло відчуття, ніби щось намагається прорости всередині його тіла. Міневоші глянув вниз — голки, що стирчали з обладунку, повільно пульсували. Кактоїд уже відновлювався. На місці вистрілених голок пробивалися нові — спочатку м’які, бліді, але за секунди тверділи й темніли.

Такасука відступив і кинув сюрикени. Перші два увійшли в тіло меншого кактоїда з густим, в’язким звуком. Кактоїд глянув на нього — і на мить його обличчя стало… людським. Наступні сюрикени влучили в голову. Голова відокремилася не одразу — спочатку вона нахилилася, потім повернулася на місце, ніби вагаючись… і лише тоді впала. Але, впавши, вона ще кілька разів моргнула.

Старший заревів. Його тіло почало роздуватися, зсередини кактоїда щось рухалося хаотично — наче під шкірою жило кілька істот одразу. Його шкіра тріскалася, і крізь тріщини визирали нові, ще не сформовані обличчя. Він кинувся вперед.

Міневоші ступив назустріч і завдав удар. Катана розсікла кактоїда навпіл. Обидві половини ще мить рухалися окремо. Одна рука ще хотіла замахнутися мечем, інша — намагалася прорости, впиваючись корінням у землю. За мить, він перестав рухатись.

Смерть кактоїдів не викликала паніки. І навіть скорботи — теж.

Решта племені відповіла лише густим, протяжним шелестом. Гілки терлися одна об одну, листя вібрувало, створюючи звук, схожий на приглушене шипіння тисяч голосів. Деякі «сплячі» рослинники трохи глибше занурилися в землю, ніби ховалися. Інші, навпаки, повільно витягнулися вгору, їхні стебла потягнулися до неба, але не до світла — а до чогось, чого не було видно.

І на цьому все.

Жодної атаки. Жодного руху вперед.

Такасука витер густу зелену кров з катани. Лезо на мить затремтіло — і по ньому пробігли темні прожилки, ніби воно всмоктувало щось живе.

Повітря стало важчим. Міневоші зробив кілька кроків уперед, уважно оглядаючи територію. Ніби тінь, за його спиною з’явилася Мері.

— Годинник у вождя, — сказала вона вказуючи брудною рукою на істоту, яку самурай спершу прийняв за купу перегною.

Його тіло розпалося на шари — гнилі стебла, розм’яклі тканини, переплетення коренів. Не гаючи часу, Міневоші підійшов до вождя, одним різким рухом розрізав масу. Лезо пройшло крізь плоть, але відчуття було таке, ніби він ріже мокру землю, змішану з волоссям. Зсередини вирвався запах — солодкий, гнилий, майже п’янкий. Він вирізав годинник, відкрив кришку, дістав батарею і простягнув Мері.

Жінка зняла свій годинник та замінила її. Увімкнула, щось почала вводити, і раптом її тіло вигнуло дугою. Годинник окутав туман електричних блискавок. Волосся на голові жінки стало сторчма, крізь міцно стиснуті зуби виступила густа піна, звиваючись в судомному танці вона впала на землю. А потім...

Хребет вигнувся дугою так, що мав би тріснути — але не тріснув. Навпаки — під шкірою почало щось рухатися, перебудовуючи кістки прямо на очах. Почувся тихий, вологий тріск — ніби ламалися і зросталися гілки. Її руки судомно смикалися, пальці подовжувалися, кістки витягувалися, прокручуючись у суглобах. Нігті спочатку тріснули — а потім виросли заново, довгі, вигнуті, як іржаві серпи. Її обличчя… Воно змінювалося повільніше. Щелепа витягувалася вперед, шкіра натягувалася, губи розривалися в кутах, відкриваючи зуби, які росли прямо на очах, виштовхуючи старі. Очі залишалися людськими ще кілька секунд — повними жаху, усвідомлення.

І болю.

— Я… я… я випадково… — голос перейшов у глухе гарчання, — …поставила батарейку… не тією стороною…

Крізь шкіру прорвалися пучки шерсті, м’язи, що перекручувалися, шукаючи нову форму. Вона сама рвала свою шкіру, ніби це була оболонка, що заважала.

— Перевертень… — пробурмотів Такасука.

Її тіло продовжувало змінюватися, ніби не могло вирішити, чим стати. Одна рука була вже повністю звіриною, інша — ще наполовину людською. Ребра рухалися під шкірою, як окремі істоти, перебудовуючи грудну клітку.

Міневоші не чекав. Одним сильним ударом він відрубав її голову. На мить усе застигло. Голова ще дивилася на нього — вже наполовину вовча, наполовину людська. І в її очах було щось більше, ніж біль. Полегшення. Потім вона впала. Тіло ще кілька секунд жило окремо. Воно сіпалося, намагалося піднятися, лапи били по землі, залишаючи глибокі сліди.

Міневоші повільно нахилився, обережно зняв годинник. Вимкнув. На мить усе навколо здригнулося — ніби щось втратило сигнал. Він перевернув батарею, увімкнув знову. Цього разу — нічого, лише слабке світіння і карта Рудого Лісу. На екрані він виглядав як жива структура — корені, що розходилися в різні боки, пульсуючи, як кровоносна система.

— Пора, — сказав він, і переступивши труп Мері рушив до виходу з лісу.

Його катана наситившись душами і кров’ю ворогів тихо співала свої пісні болю.