Петро Гузiк "Прокляття гумового меча"

Це сталося 1488 року. Я був тоді молодим і дурним, практикував у Рівненській Бурсі Відьмаків. Як зараз пам'ятаю, був вечір середи, я саме збирався в таверну після вправ із горизонтальних танців із однією некроманткою. Добряче ми тоді дали прочухана її ліжку — досі у вухах шумить після її криків оргазму. І от, виснажений, але неймовірно задоволений, я насвистував мелодію "I Wanna Be Your Dog" відомого барда Іґґі, як раптом небо прошила блискавка. Але не звичайна, а кислотно-зелена, ніби сама природа сьорбнула еліксиру на ніч.

Перші краплі дощу — липкі, трохи солоні й злегка флуоресцентні — примусили мене перейти на біг. За мить я вже сидів у "Хтивому Кентаврі", місцевій таверні при замку Самотнє Серце, де були головні корпуси бурси. Зал був напівпорожній: кілька розпливчастих тіней у кутку, та скрипаль що грав на скрипці хуліганську пісеньку.

Я замовив елю, холодного, як обійми валькірії, і підійшов до знайомого столу, де різався в гвинт мій наставник в ремеслі бою на мечах— відьмак Геральт. Не те щоб кожен маг мав уміти володіти мечем, але практика з Геральтом допомогла мені трохи зігнати жир, особливо після тих клятих семестрів алхімії, де нас годували тільки ритуальним зіллям

— Слава Йсу! — привітався я, сідаючи за стіл.

— Навіки слава, — буркнув Геральт і потиснув мені руку. Його товариші кивнули, не відриваючи погляду від карт.

Компанію я знав добре: професор білої та чорної магії Мерлін — з бородою, довшою за регламент; професор еліксирів Гайзенберг — завжди в синій мантії та кристалами льоду в кишенях; винахідник із ТехноКраю доктор Оптімус — частково людина, частково складний механізм ; і сам Геральт, майстер меча та майстер іронії. На столі — посуд, залишки їжі, та розкладена колода гвинту.

— Дощить? — запитав Оптімус. Його механічне око моргнуло зі скрипом.

— Та тільки почалося. Але щойно бачив дещо цікаве. Блискавка зелена, кислотна. Така яскрава, що, здається, хтось у сусідньому вимірі сфотографував мене. Як гра? Я наступний на вхід, — сказав я і дістав свою колоду.

Раптом я відчув на собі пильний погляд. Підвів очі — Мерлін. Його колода випала з рук, одна з карт перетворилась на голуба й вилетіла через вікно.

— Що... що ти щойно сказав? — хрипко спитав він.

— Запитав, як гра…

— Ні, не це! Про блискавку. Зелена? Ти впевнений?

— Так. А що? Я думав, у Самотньому Серці таке не рідкість.

Мерлін різко підвівся і обійшов стіл та став впритул біля мене. Без церемоній вихопив мій кухоль і за один ковток осушив його. Обличчя мага зблідло, навіть борода ніби втратила колір. Здавалося, з неї посипався пил прадавнього жаху.

— Вони йдуть… — прошепотів він. І в залі стало так тихо, навіть дух блазня в пляшці на барній стійці припинив белькотіти.

— Хто «вони»? — запитав Оптімус, його голос трішки скрипів, мов іржавий шарнір.

Мерлін тяжко опустився на стілець, тримаючись за стіл, ніби від того залежало його життя. Його пальці тремтіли, погляд втік кудись у порожнечу між часом і страхом. Геральт відклав карти, підвівся. З-за спини дістав срібний клинок із стародавніми рунами, які одразу засвітилися приглушеним світлом. Гайзенберг, не змінюючи виразу обличчя, кинув у рот кубик льоду, розчавив його щелепами, що лунко клацнули в напруженій тиші.

Не встиг Мерлін вимовити ані слова, як з вулиці долинув крик. За ним — гуркіт грому, такий сильний, що стіни таверни здригнулись і навіть павуки попадали зі стелі. Свічки в кімнаті згасли водночас, неначе хтось видмухнув світло з самого повітря. Бармен клацнув рубильником — і лампи з легким тріском ожили, кинувши на дерев’яні стіни жовтуваті відблиски, які не приносили жодної втіхи.

Геральт мовчки підвівся, меч у руці світився дедалі яскравіше. Він рушив до дверей, і в той самий момент велике панорамне вікно з гуркотом вибухнуло. Мільйон дрібних уламків скла засипали залу — уламки світла, уламки болю. Столи перевернулися, хтось закричав, хтось упав. У кімнату влетіло тіло — обезголовлене, одягнене в мантію із гербом гільдії гномів-металургів. Голова покотилася в бік бару, зупинившись біля табурета, все ще з розширеними від жаху очима.

Геральт рвонув двері й вискочив надвір. Мерлін, з паличкою, що іскрилася блакитними розрядами, і Оптімус з ручним металевим птахом, який міг плювати язиками полум’я — кинулись за ним.

Я схопив зі стіни магічний щит та активував вогняне коло, якому навчився на третьому курсі демонології. Поруч зі мною стояли Гайзенберг, що витягнув довгий блискучий шприц з невідомою рідиною, і бармен з дробовиком, від якого тхнуло ялівцем і сивушними закляттями.

Ми вибігли на вулицю. Те, що я побачив — досі прокидається зі мною серед ночі.

На місці корпусу ботаніки, де ще вранці студенти вирощували й пересаджували отруйні квіти — зяяла порожнеча. Наче сам простір був вирваний з реальності, а замість нього — висіло щось. Портал. Потворний, пульсуючий чорний з пурпуровими прожилками, мов розірване око, відкрите в інший, чужий світ. Він химерно тремтів, а з нього вискакували тіні — потім форми, а потім м’ясо й залізо. Вони з’являлися з криком. Гортанним, злим, таким, від якого навіть магічні печаті на стінах таверни почали тьмяніти.

Нападники.

Їхні фігури були кремезні, спини вигнуті дугою, м’язи мов камінь, обличчя — викривлені. Вони чимось нагадували орків зі старих легенд, тільки ці — ще гірші. Тіла їхні були вкриті грубими пластинами природного панциря, з плечей звисали ланцюги, а деякі мали замість рук гострі леза. Очі — чорні зсередини, без зіниць, мов тунелі.

Вони ревли. Вони кидались на все, що рухалося.

Один із них схопив студента з гуртожитку — той встиг тільки підняти руки — і в одну мить розірвав його навпіл, нутрощі бідолахи розлетілися немов конфетті. Інший, зі шкіряними крилами, завис над баштою магії простору й скинув туди бомбу, яка розкрилась у клуби зеленого диму й перетворила цеглу на слиз.

— Це не просто напад, — сказав Мерлін, ховаючись за барикадою. — Це вторгнення.

Геральт у цей час уже бився. Його меч, підсилений рунами, різав чудовиськ так, ніби вони зроблені з м’яса й піску. Один удар — і ворог падав. Оптімус відпустив свого птаха — той пірнав униз, випускав струмінь полум’я і повертався на плече. Гайзенберг кричав закляття і кидав кубики льоду що вибухали в повітрі.

Нас накрило уламками стіни — камінням, шматками деревини та уламками цегли . Якби не створений щит Мерліна, ця історія скінчилася б на площі біля «Хтивого Кентавра», серед розлитого елю і уламків мрій. Щит засвітився пурпуровим, з металевим присмаком у повітрі, поглинаючи удар, і затріщав як лід під ногами.

Мерлін пробурмотів нове закляття, в його очах палахкотіло світло інших світів. Тим часом Оптімус призвав свого металевого птаха до стіни, зняв клапан, залив нову порцію рідкого вогню — запахло бензином і апельсинами. Птах ожив, і з пронизливим скреготом вистрілив у натовп орків. Вони горіли, наче змочені спиртом, і кричали. Огидно, жалібно, високими дитячими голосами.

Геральт прийняв еліксир від Гайзенберга. Його зіниці перетворилися на вертикальні розрізи, шкіра натяглася як пергамент, вени зажевріли. Стискаючи меч в руці, відьмак почав рубати. Його рухи не були людськими — швидкість, точність, шалена пластика. Орки падали без голів, без рук, без сподівань. Кров — темна, густа, як зіпсований соус, — стікала по кам’яній підлозі, утворюючи калюжі, в яких в’язли демони слабшої волі.

— Петруліне, слухай сюди! — Мерлін розвернувся до мене, його пальці вже світилися знаком стародавнього ритуалу.

— Я допоможу вам! — крикнув я, відчуваючи жар у грудях.

— Ти наймолодший з нас. Я знаю, що ти хочеш битися, але скажи чесно: скільки ще витримає твоє коло вогню? П’ять хвилин? Три? Приведи Гендальфа Чорного доки не пізно, бо ця ніч може стати нашою останньою!

З уламків і цегли Мерлін створив двох големів. Вони піднялися, кожен із кулаком розміром з пивну бочку. Один з них схопив орка і розтрощив його як гнилого гарбуза, інший викинув трьох нападників у небо, і ті зникли у палаючій темряві.

Я підсилив вогняне коло, що тремтіло під тиском сили з-за порталу. Полум’я стало синім, майже безшумним — це була магія смерті, стерта з академічних підручників. В одну мить переді мною вискочив орк — двометровий, із двома кривими кинджалами, на шиї — намисто з вух. Його очі світилися голодом.

Він кинувся, швидко, майже беззвучно. Я встиг підняти щит — він скреготнув об лезо, деревина тріснула, але витримала. Я відштовхнув його, вдарив по коліну, і коли він похитнувся — врізав ним йому в голову. Череп тріснув, залишивши після себе кашу з кісток і слизу.

Я витер з обличчя чорну, в’язку кров, відчуваючи в роті присмак міді та жаху. Пульсував портал, і від кожного сплеску з нього виходили нові створіння — деякі здоровенні, з бронею з кісток, деякі менші з крилами та щупальцями.

Я побіг. Мене переслідували вигуки, блискавки, тінь меча, пісні смерті крізь вогонь. Бурсою гуляла ніч. І вона прийшла не з неба. Вона вилізла з глибини.

Біля корпусу магії було тихо. Занадто тихо. Повітря тремтіло, наче щось велике дихало поруч. Тут не було чути ані гуркоту, ані бойових криків — лише глухий гул артефактів, вмурованих в стіни ще за часів Першого Світанку. Вони захищали вежу Чорного, створюючи навколо неї купол спокою, що видавався ледь не священним. Але це був спокій перед бурею.

Я вибіг сходами, не відчуваючи ніг. Серце билося, як молот, щелепи зводило від магічного перенапруження. Вежа здіймалася в небо, мов кістка старого титана, і двері до її верхівки вже чекали. Не став гаяти часу — штовхнув їх із плеча.

Від побаченого у мене потемніло в очах.

Портал — такий самий, як той біля таверни, але менший, мовби вирізаний ножем по тканині світу, — займав усю стіну. Реальність у його межах булькала, тріщала, шкварчала як жир на сковороді. І з тієї бридкої дірки повзло щось… щось, що не мало імені, щось, чого не повинно було бути.

Це не було звіром. І не богом.

Пазурі, довші мого зросту, рвали тканину порталу, розширюючи його — ніби дитина ламає обруч руками. Тіло тої тварюки змінювалося щомиті: то вкривалося очима, то пульсувало рогами, то розтягувалося в нитки слизу, то стискалося в єдиний чорний клубок.

Перед ним стояв Гендальф Чорний. У своїй косусі, з заклепками, з банданою Бога Леммі на голові. Його руки були піднятими, посох з уламком метеориту світився багряним — він стримував тварюку власною волею, неначе це була фізична стіна.

— Пане! — закричав я, кидаючи вогняну блискавку. Вона влучила в істоту і… нічого. Лише рик, від якого вибило вікна.

Тварюка рушила вперед. Я затулився щитом і почав проектувати нові закляття, але мозок мовчав. Паніка душила. Слова виривалися з пам’яті як мокрий папір. Лише коли я намацав у кишені крихту льоду Гайзенберга — ковтнув, не думаючи — аура вибухнула.

Моя магія знову ожила.

Разом із Чорним ми лупили потвору: блискавки, ріжучі вітри, згустки чистої руйнації — все зливалося в симфонію сили. Тіло істоти шматувалося, деформувалося, і зрештою відступило назад, стягуючи за собою портал. Щілина зменшилася. На мить настала тиша.

— Нарешті Петрулін почав використовувати знання з магії не тільки для того, щоб просвічувати одяг студенток, — хрипко промовив Гендальф, витираючи лоба. — Молодець, хлопче. Ми виграли трохи часу.

— Мерлін, Оптімус, Геральт і Гайзенберг стримують нападників біля таверни. Мерлін відправив мене до вас.

Чорний спираючись на посох зробив крок назад, до столу, не зводячи погляду з порталу.

— Трясця! Мені самому не завадить допомога. Візьми ту книгу — он, зі столу. Це Некромонікон. У ньому є ритуал некромантії, з його допомогою ми піднімемо їхніх загиблих воїнів, і направимо на них же. Скажеш Мерліну, щоб після цього — сюди. Закриємо цю кляту діру раз і назавжди.

Я вже тягнув руку до книги, обкладинка якої пульсувала, ніби жива, коли знову — вир рвучкого повітря, наче всесвіт відригнув. З порталу вирвалася тінь. Густа, вона росла як згусток блискавок і буря з очей і зубів.

Я не встиг зреагувати — мене підкинуло, наче ляльку, і кинуло об протилежну стіну. У грудях хруснуло, в очах спалахнуло білим.

Тінь займала половину кімнати. Вона дихала темрявою, кожен її подих спотворював простір навколо.

Але Гендальф Чорний уже стояв перед нею, міцно тримаючи посох обома руками.

— ТИ НЕ ПРОЙДЕШ! — крикнув він. Посох блиснув, світло з нього розірвало тінь на частини — вона кричала, зникала, викручувалася. Але уламок — кістка, тінь, клинок — проштрикнув мага просто в груди.

Чорний зупинився. На мить. Потім впав на коліна. Посох покотився по підлозі. Його рука притисла рану, а інша, трясучись, накреслила у повітрі Знак.

— Швидше, Петруліне, — прохрипів він, вуста вже були в крові.

— Я повідомлю Мерліна, пане… — прошепотів я, схопив книгу, і ступив у Знак.

Місце, куди мене виплюнув знак Чорного, не мало запаху, звуку чи часу. Повітря здавалося застиглим — не просто нерухомим, а… мертвим. Зала переді мною була величезною, кам’яною, оздобленою візерунками, яких не знала жодна сучасна мова. Стеля губилася у темряві, лише мої кроки розносилися глухими ударами, немов я йшов по грудях заснулого титана.

Скелети лежали всюди. Людські — зі зламаними щелепами, витягнутими руками, з бронзовими залишками обладунків. Інші — не мали людських форм. Деякі були завбільшки з драконів, але мали пташині черепи. Інші мали забагато рук, або кісток.

У центрі зали — кам’яний трон. Грубий, не витесаний, ніби виріс із самої скелі. Його спинка була прикрашена викарбуваними обличчями — вони кричали, або сміялися, або ридали. Я не знав, чому, але трон дихав.

Я проковтнув слину, запхнув Некромонікон за ремінь, стиснув щит, викликав блискавку — і зробив крок.

І одразу — тиша розірвалася. Сила, невидима й всесильна, вихопила щит, погасила моє закляття й підняла мене в повітря, наче кошеня. Ноги та руки не слухалися. Хребет тремтів.

— Що потрібно смертному в місці, де помер час? — сказав Голос.

Це не була мова. Це була Істина. Вона просто була, і я її розумів. Вона йшла з кожного каменя, з повітря, з моїх власних кісток.

— Я… я не знаю, як я тут опинився. Я навіть не знаю, що це за місце.

— У вас, смертних черв’яків, коротка пам’ять. Це — Зала Створення. Те, що було ДО усього. Ти говориш — значить, ти хочеш. Говори.

— Самотнє Серце… воно під атакою. Орки, демони, портал… Нам потрібна допомога!

— Я відчуваю магію в твоїй крові. Слабку, недолугу, але здатну до пробудження. Тебе можна багато чому навчити.

— Тоді навчи! Допоможи нам!

— Ціна велика, твоя душа. Ти готовий, смертний?

— Так.

— Тоді слухай.

Біль не прийшов — він вибухнув. Ніби мені в голову вбили молотом. Наче вени стали дротами, а мозок — дзвоном. Я закричав — не голосом, а всією своєю сутністю. Світ обертався, кричав, плавився.

Мене поглинула темрява, густіша за смерть. І я побачив Створення. Перший Блиск. Першу Спіраль. Як зі сну народився рух. Як рух став світлом. Як у світлі з’явилися Старі Боги — не люди з крилами, а суть. Вогонь, що говорив. Порожнеча, що народжувала зірки. Мова, яка зводила гори. Я побачив, як вони воювали. Як магія була створена не як дар, а як прокляття. Як перші люди зрадили. Як старі храми впали. І як лише цей трон залишився.

Вибух світла. І я впав на коліна між кісток та пилу. Переді мною знову з’явився Знак — світло-портал, не мій, не їхній. Зі скроні скрапувала кров.

Голос промовив востаннє:

— Створи Закляття Перемички. Це ключ. Це Перший Крок. Сила буде з тобою. Але щоб опанувати її повністю — створи його двічі. Іди.

Я вирвався крізь Знак і впав на коліна… у вже знайомій реальності. Площа. Кров. Вогонь. Самотнє Серце горіло. Оптімус лежав на площі, розірваний, нутрощі змішані з деталями механізмів. Його птах тремтів, намагався злетіти, тягнучи за собою зламане крило. Його око кліпало червоним, а з дзьоба сипалися іскри. Там, де стояв Гайзенберг — лише крижаний силует, що повільно танув, вивільняючи запах хімії та крові.

— Мерліне! — закричав я, кидаючи йому Некромонікон. Той зловив його, і на мить у його очах спалахнула надія.

Я підхопив меч, ковзнув до Геральта, який відбивав навалу тварюк із пошматованою рукою. Навколо вирувала бійня, орки ревіли, чаклунські кулі з неба розривали землю.

Я почав вимовляти Закляття Перемички. Слова приходили самі. Вони не належали цим часам. Вони не належали мені. Вони були старші за мову.

Сила почала наростати.

І тоді…

Час зупинився.

Я озирався навкруги, перебуваючи в епіцентрі битви. Ось Герельт, його обличчя заляпане кров’ю, на руці рвана рана, але він зціпивши зуби, охопив меч двома руками і розрубав одного з нападників навпіл, в повітрі розлетілися кишки і уламки кісток. Неподалік охорона замку, котра прикриваючись щитами давала бій величезному гірському тролю, той хоч і смертельно поранений заніс шматок колони над солдатами. Мерлін котрий однією рукою тримає перед собою енергетичний щит, іншою гортає сторінки Некромонікона, оживляючи і підкорюючи собі мертвих монстрів. Все це, і більше зупинилося в той момент, коли останні слова перемички зірвалися з моїх уст. Прямо переді мною повітря заколивалося, повіяло холодом, я зробив крок назад і побачив як у повітрі з’являються фігури. Мені стало по справжньому страшно, адже я знав їх, читав про них в древніх манускриптах але вважав цих створінь не більше ніж вигадкою. Бог Лез, Пінгед, Пеннівайз, Крюгер, Франкенштейн, Носферату. Їхні мертві очі дивились на мене, Бог Лез зробив крок в мою сторону.

— Ти створив перемичку, ти викликав нас на Криваві Жнива. Ти приймаєш ціну?

Переборовши оніміння я нарешті зміг заговорити.

— Так це я викликав вас. І я приймаю ціну.

Бог Лез дістав з кишені пальто, бритву і зробив поріз на моїй щоці. Болю не було, але я відчув як щось з леза бритви проникло в мене.

— Тоді хай буде так,— промовив він.

Краще б я тоді помер.

Час здригнувся, як тріснутий дзвін, і знову пішов уперед — шалено, хрипко, з клекотом сталі та розривом плоті.

Грім з гуркотом впав на землю, і Криваві Жнива почалися.

Бог Лез, мов примара розчинився в повітрі — і вже наступної миті виринув у самому епіцентрі бою. Він з’явився за спиною троля, що саме збирався розтрощити охоронців колоною, і одним помахом бритви відтяв йому обидві ноги по стегна. Монстр впав, загорлав, але Бог Лез уже стояв над ним, повільно розпорюючи йому живіт тонким лезом, як шкіряну торбу.

Позаду мене виросла темна хмара — Пінгед, жрець смерті, ступив на поле битви. З неба, з повітря, з власної плоті він діставав ланцюги з гачками, і кидав їх у натовп орків. Гачки вгризалися в м’язи, виривали щелепи, розривали сухожилля. Один з ланцюгів проколов нападнику груди наскрізь, а інший — одразу ж голову, й затягнув тушу просто до Пінгеда. Той притиснувся до неї чолом і прошепотів щось, від чого труп почав спотворюватись, обростаючи новими металевими шипами, і за мить вже сам кидався на своїх побратимів.

Пеннівайз кинувся вперед, з божевільною усмішкою. Його обличчя подовжувалось, розпливалося, в очах танцювали червоні спіралі. Він з’являвся з повітря і розгризав оркам голови своїми щелепами, що відкривались, мов пелюстки квітів. Один орк спробував втекти, та з тіла Пеннівайза вилізли довгі, тонкі як волосини руки, й обплели його тіло, розриваючи суглоби, поки не залишилась лиш жива голова, що все ще кричала. Пеннівайз посміхнувся до неї, вліпив поцілунок у лоб і зламав череп одним дотиком пальця.

Фредді Крюгер вийшов з тіні зруйнованої таверни. Його леза на пальцях віддзеркалювали світло порталу, а сміх луною котився над полем. Він скидав орків одного за одним — не просто вбивав, а катував у реальності їхніх страхів. Один орк почав битися в судомах і сам вирвав собі щелепу, намагаючись дістати уявного павука з рота. Інший — палив себе живцем, кричачи, що в ньому живе вогонь. Те, що робив Фредді, було не вбивством — це була виставлена на показ смерть.

Носферату ширяв над полем бою, зграя кажанів у формі накидки огортала його тіло. Його пальці-списи пронизували нападників з неймовірною точністю. Він знищував їх без емоцій, по-вампірськи тихо, з мертвим сумом у погляді. Кров струмками лилася в його рот — ритуально, повільно, наче кожна крапля мала свій сенс.

Франкенштейн ломився напролом, його тіло поглинало удари, а у відповідь він рвав ворогів на шматки своїми залізними руками. Один з монстрів, подібний на циклопа, вхопив його, але Франкенштейн вирвав собі власну руку, встромив її в око нападника, увімкнув якір — і розніс череп зсередини.

Мерлін, з обличчям, чорним від попелу й крові, підняв Некромонікон вгору. Над головами нападників навис портал — портал в саму Лють.

— Розірвіть його! — крикнув я.

І вони розірвали. Пінгед кинув свої ланцюги в небо, Бог Лез врізав у самий центр рану, Крюгер — різав саму тканину реальності. Портал хрипів, вивергав останніх істот… і зник. Стих. Залишив по собі лише тріщину у повітрі й запах смерті.

Я стояв посеред поля, залитого кров’ю, димом і уламками плоті. Тіла нападників — вивернуті, сплющені, спалені — покривали землю. А істоти, яких я викликав, повертали до мене обличчя.

— Криваві Жнива ще не закінчились,— сказав Бог Лез, злизуючи останню краплю крові з бритви.

Його голос був металевий, тріскучий, немов зламане лезо, що шкрябає по кістці.

Я вже хотів заперечити, крикнути щось — але Пінгед підняв голову, і я відчув, як у повітрі починає розповзатися щось жахливе, древнє, таке, що не повинно бути у нашому світі. Їхня увага… повернулася.

Істоти Перемички, насичені кров’ю ворогів, повернулися до замку. До наших. Спершу я подумав, що це помилка. Що вони не розрізняють своїх і чужих.

А потім Бог Лез промовив:

— У битвах народжується істина. Істина вимагає жертви.

І вони рушили.

Першою впала вежа Астромагії. Пінгед обвив її ланцюгами й зірвав верхівку, немов здирав скальп. З уламків каміння розлився крик — бо в середині були учні, молодші чаклуни… я чув їхні голоси. Пеннівайз пройшов через Східний двір, залишаючи за собою роздуті, розірвані тіла. Вони сміялись навіть мертвими. Франкенштейн вломився до бібліотеки, де ховалися студенти, професори… Я побачив, як він вириває стелажі, кидає в натовп вцілілих, і ногами розмазує тих, хто ще дихає. Його очі були порожні. Носферату перетворив Купол Медитацій на святилище смерті — спершу витягнув життя з усіх, хто був всередині, потім — розкрив руки й пустив кажанів над усім замком. Вони виривали очі, пожирали мозок, знищували живе, як хвороба.

Мерлін спробував зупинити їх. Підняв усіх мертвих, кого міг. Але навіть він… не встояв.

Я побачив, як Крюгер з’явився перед ним, зсередини тіні, й занурив свої леза просто в голову Мерліна. Старий маг не кричав — просто зник, розсипавшись на попіл. А Некромонікон, випавши з його рук, сам себе спалив.

Я кричав. Я благав. Але вже було пізно. Коли усе скінчилося — Самотнього Серця не стало.

Лиш руїни. Обвуглені, чорні. Над ними — сіре небо, мов шрам на небесах.

І тоді — вони зупинились.

Бог Лез підійшов до мене. Його очі світилися неземним світлом.

— Оце і є ціна твоєї Перемички, Петруліне. Кожна сила має ціну. І ти заплатив.

— Ви… обіцяли допомогу…

— І ми дали її. Ви виграли битву.

— Навіщо… навіщо ви це зробили?

— Бо ми — Жнива. Ти покликав — ми прийшли. І тепер ти — наш.

Після цих слів усе навколо затягнуло тінню. Я впав на коліна посеред попелу, уламків мечів і знівечених тіл друзів...

Як виявилось, Гендальф Чорний перед тим як померти встиг викликати підмогу. Мене знайшли всього покритого кров’ю моїх друзів та вчителів, єдиний вцілілий серед цієї бійні. Я розповів усе, і мене відправили до в’язниці.

В’язниця називалась Долг’Марр — Брама Смерті. Колись це був монастир, де ченці записували магічні тексти на шкірі демонів. Після Падіння Восьмої Імперії будівлю захопила Інквізиція. Підземні зали, викладені з каменю, який не відлунює крики, стали камерою для «непрощених».

Мене прив’язали до трону з кісток. Обличчя моє було не впізнати — кров, шрами. Наді мною схилився Верховний Катор Торкмевада, у мантії з проклятих дзеркал. Його голос звучав, наче металеві ланцюги, що рвуть плоть:

— Петрулін з Самотнього Серця. Винний у смерті тисяч. Засуджений. Очищення — вогнем.

Я мовчав. У мені жевріло щось страшніше за страх. Шепіт. Кров, що кипіла від забороненого знання.

Голос Бога Лез пролунав знову.

— Ти ж не думав, що вирок винесуть люди. Ми — твої судді. І ти винен. Ще одні Жнива.

Я не хотів. Я не хотів!

Та слова перемички вирвалися самі собою. Уривки закляття, пронизані болем і чорною спрагою.

Коли я завершив, світ затих. І тоді… вони прийшли знову.

Пінгед проколов залу суду, розпинаючи катів у повітрі ланцюгами. Крюгер увійшов через обличчя одного з магістратів, вирізаючи себе зі шкіри того чоловіка, немов із мішка. Пеннівайз з’явився в келіях. Він кликав в’язнів і шепотів їм м’яко, весело, перш ніж їхні голови почали вибухати від сміху. Франкенштейн зруйнував Вежу Безмовності, і тіла охоронців навічно застигли в кривавій мозаїці на стінах. Носферату забрав світло, залишивши по собі лише порожнечу.

Бог Лез дивився прямо на мене, стоячи посеред хаосу. Його бритва блищала. Він… схвалював.

— Оце ти, справжній, — промовив він. — Коли тебе звільнено від моралі. Від страху. Від людей.

— Але я… я не хотів! — закричав я, стоячи серед розтерзаних тіл інквізиторів.

— Ти більше, ніж хотів.

І тоді я відчув, як щось тече в мені замість крові. Не магія. Не зло. ПЕРЕРОДЖЕННЯ

Коли пожежі руїн Долг’Марра погасли, мене не знайшли ні в’язні, ні кати. Мене боялись навіть ті, хто вижив.

З того дня мене називають Каратель. Володар Перемички. Той, Хто Заплатив Двічі.