Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Максиму знадобилося двадцять хвилин, щоб майже бігом дістатися станції метро і ще хвилин двадцять, щоб доїхати до станції Політехнічний інститут. Як раз буде час на те, щоб подумати і зрозуміти, що він має сказати Григіру Олександровичу. Час на те, щоб придумати план.

Слова мами підштовхнули Максима до розуміння, чому він більше не міг чаклувати. Ну звісно, раніше він ні на мить не сумнівався, що у нього вийде, він же був "особливий". А потім не сумнівався, бо вже не раз виходило. Сила магії була не в уяві, а й у вірі також. Якщо хлопець зможе повірити у себе, то все знову буде добре, він зможе стати героєм знову і зупинити Джастіса.

Сидячи у вагоні, він важко видихнув і зосередився на лямці рюкзака хлопця навпроти. Не просто уявити, а не залишити собі жодних сумнівів у тому, що вийде. Ніяких зволікань, ніяких роздумів, просто уявити, як вона рухається в бік і точно знати, що вона дійсно поворухнеться.

І вона поворухнулась. Такого полегшення хлопець не відчував ніколи за все своє життя. Він не втратив сили. Джастіс їх не заблокував. Маргарита права: Максим усе ще може бути якщо не героєм, то хоча б просто чаклуном.

"Але ти не можеш зашкодити Джастісу, пам'ятаєш?" ― нагадав йому внутрішній голос. І дуже вчасно. До Григора Олександровича залишалося не так багато станцій метро. Максим закрив очі і серйозно задумався. У нього була ідея, та сама, що осяяла його у розмові з мамою, ще до того, як вони заговорили про математику. Максиму не треба битися з Джастісом, щоб його зупинити, і тим паче немає необхідності виходити на двобій. Навіть не потрібно шкодити Дмитру, він же хотів допомогти, а не подолати його, чи не так? А допомога ― це не зашкодити, це врятувати. І це буде правильний шлях. Якщо Максим не зможе врятувати Джастіса, то він врятує Київ і світ від нього і тоді все ще буде супергероєм, у якого вірив.

Насправді, якщо пригадати комікси, зі справжнім ворогом герой ніколи не міг впоратися з першого разу. Завжди був двобій, поразка і лише потім ставалося осяяння, яке допомагало герою перемогти. Це був закон жанру, і Максим став головним героєм власної історії. Якщо вірити сюжетним штампам, він мав перемогти цього разу.

До потрібної станції метро Максим придумав не лише шлях, але і фактичний спосіб зупинити Джастіса. Єдине, що у плані йому не подобалось ― це його ризиковість. Не було ні єдиного приводу бути абсолютно впевненим, що все спрацює.

В университеті Максим одразу відчув різницю між днем і ніччю. Незважаючи на те, що була суббота і шкільні канікули, тут було дуже багато студентів. Хтось поспішав до викладача, хтось щось записував прямо на підвіконні, хтось просто палив перед корпусом. Лише підходячи до потрібної будівлі, Максим подумав про те, що Григір Олександрович не обов'язково сидить у своїй аудиторії цілими днями, у нього мають бути вихідні, а також колись він має спати. Чому ж тоді хлопець був такий певний, що знайде його тут?

Однак старий знайшовся буквально у той момент, коли Максим почав сумніватися: ще до того, як хлопець зайшов до корпусу, помітив Григіра Олександровича, що прямував сюди з невеличким старим порфелем. Пересувався він дійсно дуже швидко. Максим одразу кинувся до нього.

― Григіре Олександровичу, мені потрібна ваша допомога! ― вигукнув він, опинившись поруч. Однак той зустрів хлопця здивованим поглядом.

― Доброго дня, юначе. Звідки ви знаєте моє ім'я? Я допоможу вам чим зможу, але може, представитесь?

"Він же мене таким не бачив", ― пригадав Максим. Йому довелось зробити глибокий вдих і видих, перш ніж він придумав, як сказати викладачу те, що треба і при цьому не закричати на весь кампус про те, ким він є.

― Я Максим, Григіре Олександровичу. Ми бачились позаминулої ночі, але я виглядав трошки інакше…

Було трохи необачно кидатися до нього у такому вигляді, однак Максим розумів після розмови з Джастісом: того треба зупинити якомога скоріше і не дати йому при цьому наламати дров більше, ніж він вже це зробив. Тому чекати вечора, щоб заснути та побачити все необхідне уві сні, хлопець не міг. До того ж він зовсім не був впевнений, що цей його прийом спрацює так само легко, як і спроможність рухати речі, не торкаючись їх.

― О… ― схоже до старого дійшло швидко. ― Маргарита говорила про те, що ви не дорослий, але, чесно кажучи, я вражений. У вашому віці так добре контролювати образ… Чому ви прийшли без нього, до речі?

― Про це я і хотів з вами поговорити, ― зітхнув Максим. Визнання того, що він не впевнений, що зможе викликати образ знову, було ще попереду. ― І порадитись щодо того, як врятувати Дмитра.

― Врятувати? ― брови Григіра Олександровича поповзли на лоба. ― Юначе, з кожною зустріччю ви дивуєте мене все більше і більше. Ходімо, я заварю нам чаю.

Він провів хлопця до тієї ж лабораторії, вигнав звідти кількох студентів, яким було щось дуже від нього потрібно. А потім Максим детально описав йому свій план і усі його деталі, додумуючи половину на ходу. Григір Олександрович задумливо кивав і лише коли постало питання "чи це взагалі можливо?" подав голос.

― Не можу вам сказати напевне, адже ніхто і ніколи такого не робив, ― пробурмотів Григір Олександрович тихо, потираючи підборіддя. ― І знаєте, я з задоволенням подивився б як ви це зробите, але зважаючи на те, що план доволі ризиковий, я вимушений наполягати на тому, щоб ви все ж таки використали образ. А також мали певну страховку з боку Маргарити.

― Я не певний, що зможу викликати образ, ― спохмурнів Максим одразу. ― Коли я заснув попередньої ночі знову після битви, то не побачив звичайних снів про супергероя. Надійніше було б сходити до Дмитра як є.

― Минулої ночі ви не вірили у те, що гідні бути супергероєм, а тепер все інакше, чи не так? ― старий всміхнувся. ― Ви збираєтеся рятувати людину. Чи це не геройський вчинок?

― Так, але я не герой… Якщо я використаю образ, то це буде занадто безпечно, розумієте? ― Максим підняв благальний погляд на Григіра Олександровича. ― Він не підпустить мене до себе, якщо я з'явлюся у костюмі, навіть якщо у мене це вийде.

― Який дурень вам сказав, що, щоб бути героєм, треба ризикувати життям? ― Григір Олександрович хитро примружив очі. ― Герої не завжди ризикують. Не ризик робить з героя, героя, це лише побічний ефект. Мені завжди здавалося, що герой ― це той, хто переборов страх. А ви вже його перебороли, чи не так? ― його теплий погляд змусив світ Максима знову перевернутися. За цей день таке ставалося занадто часто. Чому у кожної людини своє бачення героя, при чому таке, що кардинально відрізняється від іншого? ― Ви ще не зрозуміли цього, однак що б ви не робили у своєму житті, завжди знайдуться ті, кому це буде не подобатися. Це нормально, таке життя. Джастісу от не подобається, що ви не такий герой, яким він вас уявляв, однак чи це ваша вина насправді, пане Максиме?

Хлопець нічого не сказав, адже відповідь була очевидна. Він не винен. Ніхто не винен. І що найголовніше, він нічого не винен Джастісу, особливо ризикувати так, як він.

― До того ж, ― Григір Олександрович всміхнувся ще ширше. ― Якщо я правильно зрозумів ваш план, вам зовсім не обов'язково приходити до Дмитра у своїй подобі героя. Зніміть костюм на цей раз, будьте собою, адже саме ви, а не ваш супергерой, вирішили рятувати людей.

У словах Григіра Олександровича був сенс.

Додому Максим повертався, відчуваючи, що щось у ньому за цей день змінилося і це точно була не часткова відсутність сил зранку. Навіть не у ньому, а в цілому світі навколо нього. Максим почувався як завжди, звичайним дванадцятирічним хлопцем, а от люди навколо нього виявилися набагато жорстокішими, набагато впертішими і набагато більше вірили у нього, ніж сам Максим. Щоб прийняти це, хлопець потребував часу.

Йдучи по вулиці, він легко викликав вітер, зміг трохи розігнати хмари над своїм будинком, а потім знову їх скупчити і навіть викликати блискавку серед них, а не у себе в руці. Він знову був магом, він знову міг бути героєм. Таким, яким він уявляв ідеального героя. Але перш за все, він мав врятувати того, кого сам звів з глузду своєю необережністю.

― Виглядаєш так, наче дізнався, що Земля кругла, ― скетично сказав Микита, коли Максим повернувся додому. ― Щось сталося?

― Багато чого сталося, ― пробурмотів Максим, не поспішаючи пояснювати деталі. Його брат виявився достатньо пихатим, аби не питати.

Весь вечір хлопець витратив на роздуми: він ще міг тихенько вийти з дому ввечері і піти за адресою проживання Дмитра. Точніше, за адресою проживання Каті: зі слів Джастіса, той жив зовсім поруч. Однак він точно повернеться пізніше звичайного і точно отримає прочуханки від батьків, адже вони будуть хвилюватися за нього. Зараз вони спокійно спілкувалися у залі, наминаючи пончики, що їх мама сьогодні приготувала. Але варто Максиму піти, і вони вже не будуть такі розслаблені і щасливі. Якщо він не зможе побачити, що треба, у сні, буде погано всім, всьому місту і світу. Однак зробити нещасними батьків виявилося складніше.

Вже в ліжку хлопець подумав про те, що вийшло б дуже по-дурному, якби зараз він заснув і побачив сон про райдужних коників замість потрібного нічного Києва. Буде по-дурному, якщо він підведе всіх лише тому, що не зміг засмутити батьків.

"Саме тому все має вийти", ― сказав йому внутрішній голос. ― "Ти про це знаєш. Ти побачиш те, що потрібно, адже Джастіс чекає на порятунок, Маргарита чекає на тебе і Григір Олександрович розраховує на твої сили".

Порятунок звучав занадто пафосно насправді, Максим хотів хоча б допомогти, наскільки це було в його силах. Чи зненавидить його Джастіс за таку допомогу, чи ні, він не дізнається, поки не спробує.

Повітря було холодне і вогке, ноги одразу промокли, адже Максим чомусь опинився посеред калюжі. Схоже, що разом з образом супергероя, він втратив здатність з'являтися ефектно і у вдалому місці. Маргарита тихо пирхнула, відвернувшись. Вона та ще кілька незнайомих людей стояли на початку знайомого провулку: тут кілька тижнів тому Максим забрав Катю Палій із дому та передав до рук соціальних служб.

Колеги Маргарити не виглядали, як найсильніші маги Києва. А саме вони сьогодні мали страхувати Максима. Точніше, виступити другим фронтом у бійці з Джастісом, якщо Максим провалиться. Однак чаклуни і відьми були більш схожі на компанію цілком різних людей, які б ніколи не зустрілися в одномі місці разом. Що могло пов'язувати пенсіонерку, бізнесмена та парочку неформалів? Якщо усі чаклуни та відьми Києва виглядають отак, то це пояснює, чому їх досі не викрили: до таких типажів усі занадто звикли, вони вже не виглядали підозрілими.

― Так і підеш боротися зі злом? ― запитала Маргарита тихо, висмикуючи хлопця з думок. Максим опустив погляд на себе і одразу ж тихо застогнав. Він знову був у піжамі.

― Чорт забирай… Ні, звісно, дай мені хвилинку.

― Вперше бачу такого сильно і водночас незграбного мага, ― пробурмотіла одна з молодих відьом, що прийшли з Маргаритою. ― Ти милий, хлопче.

― Замовкни, заважаєш, ― пробурмотів Максим, що намагався зосередитися на образі свого звичайного одягу, бажано, теплішого за піжаму. Знадобилося не більше часу, ніж добу тому, а отже, сил усе ще було достатньо. Це давало надію на те, що у такому вигляді Максим не слабший за супергероя. Йому не потрібні були усі його сили, коли він піде до Джастіса, однак хотілося б мати страховку.

Поправивши комір куртки, хлопець повільно видихнув, зосередившись на трьох головних думках: він не постраждає від Джастісових дій, він не прокинеться, поки сам цього не захоче, і він врятує Джастіса хай там що.

― Який будинок? ― запитав він у Маргарити. ― Я все ще не можу його відчути.

― Отой, що поруч з порожнім, ― відьма вказала рукою на знайому споруду. Світла у вікнах дійсно не було. Серце Максима стислося від думки про те, що там сталося усього лише кілька тижнів тому.

― Ясно.

Порожнім був будинок, з якого Максим забрав Катю. Тепер було очевидно, що там ніхто не живе і вже давно. Ну що ж, воно на краще. Якщо у нього не вийде і вся ця історія стане ще однією бійкою, вони хоча б зруйнують будинок, який нікому тепер не потрібен.

Заховавши руки в кишені, Максим покрокував до вказаної хати. Вона була така ж звичайна, як і сусідські, як і усі у цьому районі: з цегли, стара і трохи занедбана. Якби її привести до ладу, вона б стала чудовим місцем, однак, було схоже, що хазяїну цієї місцини не до ремонту.

"Він буде там", ― подумав Максим, наближаючись до хати. ― "Навіть якщо зараз його там немає, він опиниться там, бо мені так треба".

Вікна будинку Джастіса були такі ж темні, як і всі інші, ніщо не вказувало на те, що зараз там хтось є.

"Все правильно, він спить. Він не спав дві доби, наврядчи він швидко відновить сили після такого", ― казав собі Максим і вірив. З усіх сил вірив і уявляв, що все піде за планом. Воно просто мало піти за планом, він не залишив жодної можливості обставинам його підвести, а отже, все залежало лише від дванадцятирічного хлопця.

Відкривши хвіртку, Максим скривився від того, як голосно скреготали її петлі. Невже Дмитру подобалось отак жити? У місці, що розвалювалось? Чому він вирішив виправляти країну і світ, а не власний будинок для початку?

Від паркану до дверей було рівно дев'ять кроків, які Максим зробив швидко та рішуче, а потім постукав, не залишаючи собі часу на сумніви. У них не було часу. Кожна хвилина ― це ще одна зроблена Джастісом халепа.

З будинку ніхто не відповів, і світло не загорілося. Однак Маргарита у таких справах не помилялася: хоч зараз магічний слід Дмитра і був десь далеко, але його тіло мало бути тут. Він мав зараз спати у своєму ліжку так само, як це робив Максим, навіть якщо заснув він у іншому місці.

Хлопець знову постукав. У кінці провулку одна з відьом запитала Маргариту:

― Він справді просто розбудить найнебезпечніше створіння у місті і поговорить із ним?

― Схоже що так, ― відьма криво всміхнулась, однак кілька бойових заклинань вона вже підготувала.

― Чувак віджигає…

Тим часом у будинку загорілося світло. Максим здригнувся. На секунду він дав страху волю і зрозумів, що готовий тікати у будь-яку мить, однак ноги наче приросли до ґанку. Воно і на краще, він не має тікати. Йому залишився останній крок до мети: врятувати Джастіса, ― і він не буде відступати, коли вже став так близько. Він скаже "ні" страху, він скаже "ні" бажанню прокинутися, він скаже "ні" бажанню стати героєм у костюмі, який безстрашний і невразливий. Максим усе ще має право бути невразливим, однак він має боятися, адже герої переступають свій страх.

Двері будинку різко відчинилися, у них з'явився Дмитро, у м'ятому одязі, зі скуйовдженим волоссям і заспаним обличчям, на якому, втім, було таке роздратування, що серце в п'яти тікало. На секунду Максим відчував себе так, наче язика проковтнув. Дмитро виглядав так само, як і під маскою: він справді виходив на боротьбу зі злом сам-на-сам. Це був дуже сміливий вчинок, не варто було про це забувати.

― Кого тут принесло?!

Голос змусив хлопця здригнутися і вийти з заціпеніння. Не можна зараз тягнути час, це просто небезпечно. Якщо Дмитро щось запідозрить, постраждають люди: Маргарита та її маги у кінці вулиці. Тому Максим має діяти і говорити. Він набрав повні груди повітря. Іншого шансу вже не буде.

― Мене звати Максим Цапко! ― голосно вигукнув хлопець, рішуче дивлячись у очі Джастіса. ― Мені дванадцять років, ти знаєш мене, як супергероя зі Святошина. Можливо, ти вже не вважаєш мене героєм, але це не завадить мені тебе врятувати! ― з цими словами Максим зробив крок уперед і схопив Дмитра за руку, вчепившись в неї якомога міцніше.

Емоції, що проскочили на обличчі Джастіса у той момент, були настільки різноманітні, що запам'ятати всі було нереально, однак Максим зміг помітити серед них шок, страх, здивування і нерозуміння, саме у такому порядку. Все це відбувалося лише одну секунду, лише одну секунду Максим тримав долоню Дмитра своєю і лише секунду той був достатньо здивований, аби не відштовхнути його. Потім секунду закінчилась, і він висмикнув руку. Однак секунди було достатньо, адже в цю секунду сам Дмитро повірив, що йому не зашкодять.

Від штурхана Максим не втримав рівноваги і впав на дошки ґанку. Ще трохи, і він би міг впасти зі сходів.

― Врятувати?! Ха! ― Дмитро нервово вишкірився. ― Та що ти кажеш, хлопче! Себе б краще врятував! Якщо у тебе не достатньо розуму, щоб не ставати мені більше на шляху, я допоможу тобі зникнути назавжди! ― з цими словами, Джастіс заніс руку у жесті, наче збирався вдарити Максима блискавкою. Максим знав цей жест і у нього перехопило подих. Якщо не спрацювало, якщо він десь помилився, зараз Джастіс його вдарить, і якщо Максим не зепевнить себе у тому, що він у безпеці, то скоріш за все помре на місці. Як Маргарита колись. Він дійсно зникне, якщо помилився…

― У тебе не вийде! ― крикнув Максим. Він не вкладав у ці слова нічого, тому скрик вийшов вищим, ніж він хотів, однак достатньо голосним. Дурний план і слабка надія, зараз Максим розумів усю ризиковість набагато краще, ніж раніше.

Однак у руці Джастіса дійсно нічого не з'явилося, навіть коли він нею махнув. Блискавка мала вдарити Максима, мала його вбити, однак її не було. Дмитро вже не міг її начаклувати.

― Ти більше не маєш сил, ― тихо сказав Максим, видихаючи повітря. Серце калатало в грудях, а голос тремтів. Сидяіти на дерев'яній підлозі було холодно, але цей холод трохи заспокоював. Адже з ним приходило і розуміння, що Максим досі живий. ― Той, хто намагається вбити дитину, не має права на силу, бо це неправильно, ― сказав йому Максим серйозно і, зібравшись з силами, підвівся на ноги. ― Ти розчарував мене, Дмитре. Для мене ти більше не супергерой, не Джастіс. Ти проста людина.

З цими словами він повернувся до того спиною і пішов геть з ґанку, намагаючись при цьому не погойдуватися. У цей момент могло статися будь що: план міг не спрацювати, Дмитро міг вдарити у спину, міг спробувати напасти фізично і навіть серйозно зашкодити Максиму, який точно б не одразу згадав, що просто спить. Страх робив його слабшим, страх змушував його забути, що він невразливий до атак Дмитра, і тому вони справді могли йому нашкодити.

Однак Дмитро не напав. Навіть більше не намагався. Повертаючи до команди Маргарити, Максим боковим зором помітив, що той сповз по стіні будинку, розпачливо дивлячись на свої руки. Було легко уявити, як він знову і знову намагається зробити диво і в нього нічого не виходить. Блискавка, вогонь, хоча б вітер! Але ні.

Коли Максим прийшов сюди, він піддався людському бажанню помсти. Він не був хорошим хлопцем, як казала Маргарита, ні. Він був звичайним, у нього були слабкості, бажання, емоції. І у момент, коли він засинав, Максим подумав, що хоче, окрім усього іншого, помститися Дмитру. За те, що принизив його, за те, що зламав, за те, що змусив повірити, що сил більше нема. Максим також змусив його повірити, що сил більше нема, одним лише вчасним вигуком. Він просто забрав віру Дмитра у магію, але разом з тим забрав іще дещо.

― Передай це Григіру Олександровичу, ― сказав Максим, простягуючи Маргариті маленьку синю пігулку. ― Хай краще за нею дивиться.

― А власну ти віддати з доброти душевної не хочеш? ― похмуро запитала відьма, забираючи капсулу і одразу ховаючи її у кишеню кофти, подалі від зацікавлених очей інших у команді. ― Це було б правильно, і ти це знаєш.

Максим лише всміхнувся і похитав головою. Насправді в нього тремтіли коліна від пережитого і він почувався так, наче от-от знепритомніє, але якимось дивом він досі тримася на ногах. І саме завдяки цьому стану він чесно міг сказати Маргариті:

― Правильно вчиняють герої, а я сьогодні простий егоїстичний підліток. До зустрічі!

Після цього він прокинувся у власному ліжку. Попереду було ще півночі, візит до Григора Олександровича, неділя та, скоріш за все, розмова з Назаром. Хай би як Максим на нього не сердився раніше, тепер він був просто зобов'язаний довести другу, що зміг вирішити проблему без насилля і тим паче вбивств. Ще одна маленька помста.

А ще попереду було ціле життя і стільки людей, яких треба врятувати. Супергерою зі Святошина ще рано іти на відпочинок. Саме тому Максим повернувся на інший бік, закрив очі і уявив героя у чорному костюмі з помаранчевими вставками, перш ніж знову заснути.