Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Канікули без інтернету тягнулися повільно. Скільки б Максим не скачав собі коміксів, скільки б не сидів за іграми, а йому все одно було нудно. Кілька разів він виходив гуляти з Назаром, але у того на канікулах щодня були заняття з театральної майстерності, тож прогулянки тривали недовго. Семен з батьками кудись поїхав, Антон з Кирилом готувалися до журналістського конкурсу, а гуляти просто з Софією Максиму не хотілося: все ж вона не замінить йому друга-хлопця.

Відрадою були сни. Останнім часом Максим завжди міг побачити чудові сни про те, як він рятує Київ від злочинності, а відтоді, як він познайомився з Джастісом, стало ще й веселіше. Його колега вмів смішно жартувати, допомагав зі злочинцями, коли їх було більше одного і взагалі здавався непоганим хлопцем. Максима майже покинуло відчуття того, что Джастіс міг вбити людину, а про те, як вони притягнули до відділку невинного чоловіка і зовсім забулось: така ситуація сталась лише один раз і відтоді не повторювалась. Єдине, що досі не мало ладу у їх спільних справах, так це те, що Джастіс полюбляв ставити питання, на які Максим не хотів відповідати.

― Слухай, старший товаришу, як тобі вдається бути бадьорим та повним сил і вночі, і у день? Чи ти не бадьорий удень, і в тебе є час відіспатися зранку? Розкрий секрет, він був би мені дуже доречний!

Вони стояли на даху бізнес-центру на Кловському узвозі після затримання групи чоловіків, що варили якісь заборонені препарати у своєму гаражі. Коли супергерої з'вилися там, п'ятеро чоловіків побігли у різних напрямках і навряд чи Максим зміг би упоратись із ними так швидко, як це йому вдалося разом з Джастісом. До того ж, схоже, що поліцейські довіряли йому все більше, бо варто йому було повідомити у відділку причину затримання, як за вказаною адресою виїхала машина, а дівчина у халаті та білих окулярах взялася досліджувати рукавички, в яких затримані займалися виготовленням наркотиків, і які не встигли зняти по дорозі.

Це було вже їхньою десятою спільною справою і п'ятою з тих, з якими б Максим не впорався самотужки. Він вів підрахунок, і результати змушували його все більше та більше довіряти Джастісу. Настільки, щоб стояти до нього у бійці спиною і знати, що той не пропустить до нього жодного удару, наприклад. Однак не для того, щоб розкривати деякі секрети. Максиму було соромно за те, що він і досі був мовчазним на цю тему, але наважитись розкрити правду він не міг. До того ж так швидко це було б більш ніж необачно.

― Я не можу розкрити цього секрету, ― спокійно відповів Максим, продовжуючи вдивлятись у пейзаж нічного міста. Йому подобалось отак стояти на дахах, розглядати вогні Києва з висоти та просто вдихати нічне повітря. Хоча б кілька хвилин такого задоволення він дозволяв собі щоночі.

― Як і того, які конкретно в тебе сили, як ти переміщаєшся і таке інше, ― пробурмотів Джастіс. ― Ти мені не довіряєш, друже.

― Це не так.

― Я не питав.

Максим тяжко зітхнув. Він міг би зізнатися, що насправді його тут немає, що насправді він солодко спить у своєму ліжку і ніколи, взагалі ніколи не наражається на небезпеку. Однак тоді Джастіс розчарується у ньому, і це було б жахливо неприємно. Хлопець був у цьому впевнений настільки, що навіть не розглядав можливості розказати правду. Не цю її частину так точно.

― Я не можу розказати тобі всю правду, вибач, ― промовив він тихо. ― Це секрет, від якого залежить не лише моє життя.

― Ти так кажеш, наче мене можуть схопити і катувати, щоб я видав твої секрети, ― обурено пробурмотів Джастіс. Зараз він був схожий на ображену дитину: надув губи і відвернувся від Максима, та ще й руки на грудях схрестив. ― Так і скажи, що не довіряєш мені і досі. Напевне ще й підозрюєш у смерті того хлопця, якого з даху скинули.

― Ні! Я просто… ― Максим не знав, що сказати. Взагалі Джастіс мав рацію, вся ця обережність здавалась вже трохи недоречною, особливо з урахуванням їхніх майже дружніх стосунків. Може і справді час було розказати трохи більше? Не все, лише трошки. Супергерой задумався над цим, і через якусь мить Максим відчув, що може це зробити. ― Я можу тобі розказати про свої сили, якщо цікаво.

Джастіс стрепенувся. Схоже, що це було йому більш ніж просто цікаво, адже за мить на його обличчі не залишилося і сліду образи.

― Розкажи! Будь ласка! Обіцяю, ти не пошкодуєш!

Максим зітхнув і присів на край даху. Він запропонував, але ще не знав, з чого почати.

― Знаєш, кілька тижнів тому у мене був день народження, ― невпевнено розпочав Максим. Джастіс підійшов ближче і сів біля нього на край даху. ― У ніч після нього я вперше запідозрив, що в мене є суперсили. Тоді я просто побив хлопців, що гналися за дівчиною у темному провулку, на ранок мені навіть здалося, що це просто сон, але… Вдруге я дуже хотів знайти одного конкретного злочинця, і в мене просто вийшло. Тоді ж я вперше літав, а ще з'ясував, що кулі мене не беруть. Забагато для одного, еге ж?

― Є таке, ― всміхнувся Джастіс і жартома штовхнув його плечем. ― Не хочеш поділитися зі мною?

Майже як сказав колись Назар. Від цього Максим лише впевнився у тому, що може довіряти новому колезі.

― Я поділюсь з тобою чимось більшим, ніж одна сила.

Він повільно зітхнув і простягнув руку перед собою, долонею догори. Йому треба було лише трошки зосередитися, уявити і тоді у його руці з'явилась шарова блискавка. Очі Джастіса полізли на лоба.

― Ти і так можеш?!

― Можу. Я можу усе, на що здатна моя уява.

Блискавку змінив маленький ураган, а потім ― кулька води, що зависла у повітрі. Створити вогонь Максим так і не наважився. Він взагалі робив щось подібне вперше: такі навички були йому ні до чого, коли він полював на злочинців, однак виглядали вони неймовірно ефектно. Саме те, щоб вразити нового друга та зробити свого роду подарунок йому. Подумки Максим вирішив, що це буде день, коли Джастіс стане справжнім супергероєм, адже тепер між ними є одна спільна таємниця.

― Здається, я зрозумів… ― тихо подав голос Джастіс через якийсь час, а потім також простягнув руку перед собою. У нього пішло значно більше часу на створення блискавки, ніж у Максима, і виглядала вона не такою потужною, але було зрозуміло, що варто лише трохи попрактикуватися і різниця стане непомітною. На обличчі Джастіса розпливлася задоволена посмішка. ― Так ось що вони насправді мені дали…

― А? ― Максим здивовано повернув до нього голову. ― Хто ― "вони"?

― То ти не учасник експерименту… Хоча звісно ж ні, я б тебе тоді впізнав, ― Джастіс різко стиснув руку в кулак і розвіяв блискавку. ― Десь у кінці літа, мене та ще кількох студентів запросили до випробування одного препарату. Хочу зауважити, що запрошували не всіх, а лише найкращих з потоку, тих, що виділялися. Ми мали прийняти лише одну пігулку і, як нам сказали, через якийсь час у нас мала пробудитися прихована надздібність. Мене це тоді не насторожило, але зараз я розумію, що у справжньому випробуванні нам би не сказали, що має статися після пігулки. Так от, я тоді отримав телекінез. Всі піддослідні багато ходили до лабораторії, ті в кого прокинулись сили, їх розвивали, за нашим здоров'ям стежили, робили всі необхідні обстеження і аналізи, однак ми не робили нічого корисного з цими силами. Більш того, ми не мали права розказувати про них навіть найближчим родичам ― така була умова участі. Я відчував, що щось не так, що щось від нас усіх приховують, але до сьогодні не міг зрозуміти що саме. Ти розставив усе на свої місця.

Максим дивився на Джастіса і відчував себе повним дурнем. Не тому, що він не думав про все це раніше, але тому, що досі нічого не розумів. Від цього почуття він навіть на якийсь момент спіймав себе на тому, що прокидається, але вчасно вдалося втриматися. Покинути розмову на найцікавішому було б ще більш по-дурному, аніж нічого не розуміти.

― Знаєш, якщо у тебе встало все на свої місця, то в мене якраз навпаки. Поясни, будь ласка.

― Я думаю, що ці пігулки пробуджують у людині бога. Я маю на увазі, сили, що рівні божественним, ― в очах Джастіса майнуло щось підозріло схоже на навіженість, однак пропало так швидко, що Максим не встиг зачепитися за нього та як слід проаналізувати. ― Однак казати про це напряму і усім було б нерозумно, адже тоді б військові, політики, мафія та взагалі хто завгодно розпочав би війну за цей препарат, а потім і за допомогою цього препарату. Науковці не дурні. Вони проводили випробування, щоб зрозуміти, наскільки далеко може зайти сила людини, щоб проаналізувати реакцію і зрозуміти, наскільки безпечно взагалі мати такий препарат та його рецептуру. Однак, скоріш за все, одна таблетка виявилась вкраденою або загубленою, і якимось чином вона потрапила до тебе. Ти розкрив її таємницю, став супергероєм і, можливо, підтвердив те, що людство не безнадійне.

― Хочеш сказати, що мої сили, все ж таки, випадковість? ― Максим відчув гіркий присмак на язиці від тих емоцій, що його захлиснули. Отже, він все ж не був якимось особливим, не був обраним, не був справжнім героєм. Він був простим хлопцем, якому пощастило. Звісно, така підозра в нього була, однак дізнатися напевне було дуже образливо. Він мав би захоплюватися теорією змови, що вимальовувалась перед ним, але просто не міг від палючого почуття образи. Добре, що Супергерой не виказував його справжніх емоцій ані обличчям, ані голосом.

― Може те, що ти їх отримав ― і випадковість, однак, ― Джастіс подивився на нього і впевнено посміхнувся, ― це найкраща випадковість, яка сталась у цьому місті. Повір мені, ти заслуговуєш мати таку силу більше, ніж хтось інший з тих, кого запросили до випробувань. Жоден з них навіть не подумав про те, як міг би допомогти суспільству своїми силами.

― Але ти ж подумав, ― похитав головою Максим.

― Тільки тому, що побачив тебе у новинах, ― всміхнувся Джастін. ― Такого крутого і сильного, такого суворого, і водночас ти мав таке прекрасне поняття справедливості, що я не зміг залишатися осторонь. Я впевнений, що якби сили отримав не ти, а хтось інший, наш експеримент швидко б згорнули, однак через тебе, через те, що ти такий як є, я впевнений що ця пігулка піде далі і проект не закриють.

― Звучить якось аж занадто добре.

Джастіс втомлено зітхнув, похитав головою, а потім, перш ніж Максим встиг його зупинити, чи взагалі якось зреагувати, Джастіс зірвав із себе маску. Під нею був звичайний хлопець з темним волоссям, що у темряві видавалось повністю чорним, гострими рисами обличчя і холодними блакитними очима.

― Мене Дмитром звати, ― всміхнувся він і простягнув Максиму долоню. ― Я отримав силу, тому що винахідники вирішили, що я для неї підходжу, однак я не підходив. Підходив ти, котрого навіть не розглядали, напевне. Ти тут справжній герой. Я пишаюся тим, що знайомий з тобою.

Максим всміхнувся. Слова Джастіса, ні, Дмитра, були щирими, це можна було почути у його голосі. І просто потиснути йому руку було б мало. Максим зітхнув і ковзнув пальцями під тканину власної маски. Те, що він покаже Дмитру буде не повною правдою, але це найбільше, що він міг запропонувати зараз.

― А мене звати Максим. Приємно познайомитися.

Небо починало сіріти. У Києві от-от мав настати світанок, і Максим відчував, що з цим новим днем життя у місті стане ще кращим завдяки спільним зусиллям двох справжніх супергероїв.