Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Коли Максим вийшов з автобусу, почався дощ, а парасолі хлопець з собою не взяв. Якось прикрившись від струменів води курткою, він побіг додому. Вже біля під'їзду він згадав, що міг би лише Уявити парасолю у своєму рюкзаку, і вона б, скоріш за все, там з'явилась. Однак було вже пізно, та й не логічно було б використовувати свою велику, за словами Маргарити, силу на всілякі дріб'язкові деталі. Він сказав, що буде захищати місто від злочинців, і не варто було змінювати курс лише задля того, щоб вберегти себе від води.

Вдома на нього чекав один Микита. Чомусь з підбитим оком і повною відсутністю бажання говорити про нього.

― Щось сталось? ― здивовано запитав Максим, розглядаючи братів синець.

― Ні, ― похмуро відповів той.

― Але ж…

― Тільки не став дурних питань, я не хочу про це говорити, ― пробурмотів той. Максим міг лише зітхнути і відчепитися, бо йому було добре відоме це відчуття: коли ні з ким і ні про що не хочеться говорити. У нього самого було щось схоже після розмови з Маргаритою.

Розігрівши собі вечерю і чай, Максим засів на кухні, щоб добряче подумати про те, що сталося сьогодні. Однак думки у голову вперто не йшли, там взагалі наче з пилососом прибрали. Була лише тиша і дивне відчуття відчуженого спокою. Стук крапель дощу по підвіконню мав хоч якесь місце в усьому цьому, а Маргарита, її полум'я, її шеф і всі чаклуни Києва зовсім не дивували і не хвилювали Максима. Можливо, він просто занадто втомився від усього цього.

Коли повернулись батьки, вони перш за все помітили синець Микити і відразу ж захотіли дізнатися що сталося. З ними брат говорити теж не захотів. Максим планував піти спати раніше, але розмова проходила у їхній з братом кімнаті, тож заснути було б складно, та й якось не тактовно чи що… Він дуже довго і старанно чистив зуби, а потім приймав душ і всі інші вечірні справи, однак частину вже не розмови, а сварки Микити з батьками застав.

― Я сам можу розібратися! ― огризався брат. ― Не треба мені вашої допомоги!

― Синку…

― Я сказав не треба!

Мати помітила Максима, що вже був у піжамі і тяжко зітхнула.

― Ми повернемося до цієї розмови завтра. Надобраніч, хлопці…

Вона вийшла, а Микита зло зиркнув на Максима. Той не став дивитись у відповідь і просто забрався під ковдру. У нього і так було багато власних проблем, лізти у братові навіть не хотілося.

Засинаючи під стукіт крапель дощу, Максим не думав про свого супергероя, він взагалі ні про що не думав, окрім пекучого бажання просто відпочити. Однак очі він відкрив не зранку і не в своїй постілі, а на вулиці під справжньою зливою. Він стояв серед приватних будинків. Той, що знаходився прямо перед ним, трохи нагадував хату баби Наді, однак був більш занедбаний. А ще крізь шум дощу було чутно дитячий надривний плач. Максим кинувся до будинку, не думаючи навіть про те, що буде робити, коли там опиниться.

Двері він виламав одним рухом і застиг у передпокої. В хаті панував справжній безлад: кухонний стіл був перекинутий, на підлозі валялись черепки посуду, а в куток забилась мала дівчинка, років чотирьох-п'яти. У сусідній кімнаті чулись дивні удари і скрики жінки, а ще танцювали тіні. Максим метнувся туди і знову завмер: кремезний чоловік з пивним животом гамселив ременем дуже худу жінку, що лежала на підлозі. Здається він щось кричав, якісь прокльони і навіть не помічав Максима. Його обличчя було червоне чи то від люті, чи від випитого. Глухий удар ременя змусив би дванадцятирічного хлопці здригнутися, але супергерой, яким зараз був Максим, не витрачав часу на шок. Одним кроком він дістався чоловіка, вирвав з його рук ременя, а потім різко вдарив його по животу. Удар вийшов настільки сильним, що чоловік відлетів до стіни, вдарився головою і затих. Жінка знову скрикнула, але тепер від жаху.

― Що ви робите?! Він же не помер… Не помер? ― її великі очі були червоні від сліз, на руках виднілися синці, однак разом із тим вона не дивилася на Максима, як на рятівника. Вона взагалі на нього вже не дивилася, поповзла до того, хто секунду тому бив її, як тварину. В голові хлопця-Максима це не вкладалося, супергерой Максим не звертав на це уваги. Він тут був не заради порятунку жінки, а заради дитини. Це знання спливло у його голові так, наче не було нічого більш природного. Він повернувся до кухні, де все ще плакала дівчинка.

― Не бійся, ― сказав він якомога м'якше. ― Я не завдам тобі шкоди. Лише хочу забрати тебе в безпечне місце.

Дитина зіщулилася ще більше. Максим помітив синця в неї на руці. Всередині все закипіло від люті, однак герой не виказав цього ані виразом обличчя, ані голосом.

― Агов. Я ― супергерой, не бійся, добре? Я рятую людей. І тебе врятую, якщо ти мені дозволиш.

Дівчинка підняла на нього заплакані очі. У них було бажання повірити, велике бажання, але і якийсь страх, якого Максим поки що не міг зрозуміти.

― І маму з татом врятуєш? ― тихо запитала вона, все ще втискаючись в куток кухні. Максим прислухався до схлипування жінки у сусідній кімнаті, подумав про чоловіка, що валявся під стіною, про розкидані по дому пляшки та банки з-під пива.

― Врятую, ― відказав він впевнено і спокійно. ― Але тобі треба піти зі мною.

Дитина коротко кивнула і вибралась з кутка. Не схоже було, щоб вона насправді йому довіряла, однак все ж трохи заспокоїлась і це було першим кроком до порозуміння.

― О, ти все ж мене випередив, ― почувся голос із-за спини Максима. Той хотів швидко обернутися, але такий рух міг налякати дівчинку, яка, схоже, була готова знову чкурнути у свій куток. Тож спочатку він ще раз привітно їй всміхнувся.

― Все добре. Не лякайся, ― і лише потім повільно позирнув назад.

У вибитих дверях стояв чоловік у чорній масці і костюмі з того ж матеріалу, що і у Максима, а на грудях сяяла червона буква J. Він криво всмміхався. За його плечами звисав чорний плащ.

― Перепрошую? ― Максим про всяк випадок підготувався до атаки, однак новий гість, схоже, не збирався лізти в бійку. Непогано, як для початку знайомства. Однак що він забув у цьому місці? Невже аж два суперегрої потрібні, щоб розібратися в сімейному насильстві?

― Я давно хотів втрутитись у те, що коїться у цьому будинку, ― пояснив чоловік у чорному, ― однак зрозумів як саме, лише сьогодні і, схоже, саме сьогодні і ти вирішив завітати до цих людей. Все ж, не лише грабіжники і наркоторговці тебе цікавлять, чи не так, супергерою?

Супергерой, яким був зараз Максим, відповів на ці слова. Цікавлять, чи не цікавлять ― яка різниця? Він опинився там, де мав бути цієї ночі, де був потрібен найбільше. Обернувшись до дитини знову, він простягнув до неї руки. Дівчинка охоче пішла до нього.

― Що ти зробиш з нею далі? ― поцікавився герой у чорному. ― Забереш собі?

― Це незаконно, ― похмуро відповів Максим, рушаючи до дверей. Мала сиділа у нього на руках і міцно обіймала його за шию. Він відчував, як вона тремтить. Чи боялася вона нового героя, чи ще не відійшла від стресу пов'язаного з батьками, сказати було складно.

― О, а бити свою сім'ю законно? ― герой скинув брову. Він досі стояв у проході і загороджував хлопцю вихід. ― Однак, чого це я питаю, ти ж супергерой, це в твоїй натурі ― вчиняти за законом. Не проти, якщо я поговорю з її батьками? Чи ти збирався ще повернутись?

― Відійди, будь ласка, ― попросив Максим. Відповідати на запитання він не хотів, адже насправді не мав жодної уяви що робити з батьками дівчинки. Вона просила їх врятувати, однак як можна було врятувати тих, хто сам загнав себе у пастку? Згадуючи жінку, що повзла до чоловіка, який ще хвилину тому жорстоко її бив, Максим здригнувся. Він збрехав малій: не зможе він врятувати цих людей, як би не хотів цього. Але казати при ній, що не повернеться, було б дуже жорстоко. Це розумів як супергерой, так і Максим.

Однак чоловік у чорному не чекав відповіді від нього.

― Добре, добре, як скажеш, ― він зробив крок назад, випускаючи Максима на вулицю, під дощ. Той одразу ж підхопив край свого плащу і закрив малу від крапель. ― Сподіваюся, що ми ще зустрінемося, коли ти будеш у кращому гуморі для розмов, Супергерою зі Святошина.

Крокуючи вулицею без дороги, Максим ховав маленьку дівчинку під полою свого плаща і ніяк не міг зібратися з думками. Поява нового героя вибила його зі звичної колії так, що він навіть на мить забув, що збирався робити. Це було неприпустимо в таких обставинах, адже зараз він був не сам. Дівчинка на його руках все ще тремтіла, можливо, вже від холоду. Здалеку почала повертатися думка, що її треба віднести до відділку, але спочатку хоч трохи заспокоїти.

― Як тебе звуть, маленька? ― запитав він тихенько, загортаючи дівчинку у свого плаща щільніше, аби холодна вода та вітер не діставалися до неї..

― Катя, ― тихо відказала дівчина, ще щільніше притискаючись до нього.

― Катерина, значить. Гарне ім'я, ― Максим м'яко всміхнувся. ― Я б також представився, але мені не можна, вибач.

― Ви супергерой? ― запитала Катя тихенько. ― Тому ви мене врятували?

Максим зам'явся, не знаючи, що відповісти на це начебто просте питання. Правда була в тому, що він мав відповісти "так". Він нізащо не попер би проти здорового чоловіка, якби був собою, дванадцятирічним хлопцем. Це було очевидно як день, але супергерой, справжній супергерой ніколи б так не сказав.

― Я врятував тебе, тому що ти потребувала допомоги, ― тихо відказав він. Це теж була правда, частина правди. Набагато менша, ніж проста відповідь "так", однак вона була правильнішою.

― Вибачте, що потурбувала, ― тихенько сказала Катя і тихо схлипнула. ― Я дуже-дуже просила бога, щоб хтось врятував мою родину. Але у вас могли бути серйозні справи… Вибачте.

― Ну-ну, маленька, припини, ― Максим точно не очікував такої реакції. Супергерой, схоже також був вибитий з колії: у програмії його дій не було закладено функцій заспокоєння засмучених дівчаток. ― Які ж можуть бути справи, коли дитина просить про допомогу? Не вибачайся. Ти дуже хоробра, Катю.

Мала ще раз схлипнула, але одразу ж почала дихати спокійніше.

Попереду них вже виднілися вогні багатоповерхових будинків, а дощ поступово вщухав. Максим намагався пригадати, що це за район і як звідси дістатись відділку, не злітаючи у небо, однак його відволікло обережне посмикування за край плащу.

― Дядю супергерой… А ви покатаєте мене?

― Що? ― Максим не відразу зрозумів, що малось на увазі. На плечах покатати? На вулиці ж холодно, а Катя в одній піжамі.

― По небу… Покатайте будь ласка… ― дитина ховала від нього очі, а голос її ставав все тихішим. Схоже, знову соромиться. І чого з малими так складно? Але відмовити зараз виявилося занадто складно. Якби Катя вередувала і кричала, було б легше, однако коли вона просила отак, невпевнено… Неможливо було сказати "ні".

― Покатаю. Але недовго, щоб ти не замерзла, домовились?

Катя коротко кивнула. А наступної миті вони вже відірвалися від землі і злетіли у свіже після дощу нічне повітря.

Всю дорогу до відділку вона сиділа на Максимових руках тихо-тихо, навіть не викручувалась, щоб подивитись униз, і хлопець був їй за це дуже вдячний. Вони летіли недовго, усього кілька хвилин, поки Катя зовсім заспокоїлася, а Максим не впізнав навколишні будівлі. Тоді він приземлився, і так склалося, що вони опинилися біля того ж самого відділку Святошинського району, куди хлопець колись доставив свого першого злодія. Черговий поліцейський, можливо, навіть той самий, що бачив його першого разу, зараз знову дивився на Максима, вирячивши очі.

Що саме хлопець тоді сказав, щоб пояснити ситуацію, він запам'ятав погано. Начебто назвав адресу і ім'я малої, коротко пояснив ситуацію, поки поліцейський приходив до тями, просив потурбуватися про Катю. На прощання він ласкаво обійняв її, а потім обережно відчепив маленькі рученята від своєї шиї.

― Тепер все буде добре.

― Ммм?...

Максим кліпнув очима. Він був вдома, у ліжку, над ним сонно щось бурмотів Микита. За вікном сірів світанок. Максим важко видихнув повітря. Катя в безпеці, її історія закінчилася добре, чому ж тоді Максим почувається так, наче пропустив щось важливе і тепер його гризе совість? І ні, справа не в новому герої, що з'явився так неочікувано і так несвоєчасно, хлопець забув про щось більш важливе...

Він заснув ще раз, але коли продзвенів будильник, вставати було ще важче, ніж годину тому, і Максим знову провалився у сон. Остаточно він прокинувся, коли до виходу до школи залишалося вже менш ніж півгодини. Довелось вибратись з-під ковдри і поповзти вмиватись та перехопити щось на сніданок. В коридорі його виловила мати і приклала руку до лоба.

― Наче не захворів, чого ж тоді такий сонний? На погоду?

― Не знаю, ― пробурмотів Максим і пошкандибав чистити зуби.

По дорозі до школи він зміг зібрати докупи думки і трохи вкласти в голові все, що сталося за останні вісімнадцять годин. Давно в нього не було настільки насичених днів. І настільки напружених водночас.

― Щось сталося? ― запитав Назар, коли вони зустрілися перед кабінетом географії. Максим зітхнув.

― Ти навіть не уявляєш, скільки усього сталося.

Брови Назара поповзли на лоба.

― Щось із тією дівчиною?

Максим задумався. Проблема відьми Маргарити зараз здавалась не такою вже і проблемою, особливо на фоні нового героя, який чомусь не дуже вже й подобався Максиму. Хоча про обох варто було розказати Назару. Проте, було те, що мучало хлопця навіть більше, ніж небезпека, що над ним нависла.

― Із нею також. І ще одна пригода була… Однак, ти мені пробачиш, якщо я буду розповідати трохи не хронологічно? Є дещо, що мені дуже треба з тобою обговорити.

― Звісно… Щось настільки серйозне? ― Назар навіть відклав підручника, по якому повторював домашнє завдання.

Максим не знав, наскільки серйозним було питання малої Каті, однак поговорити про неї було просто необхідно.

― Сьогодні вночі я був у сім'ї де чоловік бив дружину і дочку, ― тихо почав Максим. Пригадуючи події цієї ночі, він поступово починав розуміти що саме його непокоїло весь ранок. ― І коли я там опинився, то звісно ж перш за все його зупинив. Вирубив. Однак знаєш що? Дружина, яку він до цього гамселив, вирішила, що я його вбив і залилась плачем, спробувала до нього підповзти і щось зробити. Я знаю, що стосунки у сім'ї різні бувають, але цього я не розумію. І я не розумію, як дитина, яку жорстоко били і яка плакала від болю, може просити врятувати своїх батьків, а не себе. Я пообіцяв їй, що врятую їх, але… Я навіть не знаю, чи можливо це. І я майже впевнений, що не зможу туди повернутися, навіть якщо захочу. Я не зможу нічого для них зробити, навіть попри те, що пообіцяв Каті...

Назар мовчки вислухав його і ще з хвилину не казав жодного слова. Схоже, він був зовсім не готовий до подібної історії, тим паче з самого ранку.

― Знаєш, це все дуже складно насправді… Людські стосунки складні, людська психіка складна. Я також не розумію поведінки тих дорослих, хоча дуже хотів би зрозуміти. Однак я думаю, що ти вчинив правильно. Навіть не те щоб правильно, адже брехати дітям все ж трошки жорстоко, але ти вибрав найкращий шлях з усіх, які були наявні. І я пишаюся тим, що мій друг такий мудрий, ― на останніх словах Назар всміхнувся і поплескав Максима по плечу. ― Наврядчи хтось інший зміг би зробити для тієї дівчинки більше за тебе.

Максим не міг стверджувати, що почув щось нове у словах друга, але все одно йому стало трохи легше. Бо насправді і він зрозумів це лише зараз, він вперше засумнівався у тому, що його герой вчинив правильно. І нехай мудрим був не сам Максим, а герой, якого він вигадав, все ж… І справді, не було кращого виходу на той момент. Хіба що, можливо, варто було повернутись до того будинку, впевнетись, що новий герой не робить нічого безрозсудного, можливо, забрати якісь речі Каті… Незважаючи на все це, Максим вже міг видихнути з полегшенням.

― Дякую тобі, ― пробурмотів хлопець. ― Мені треба було почути це від тебе. Як тобі вдається підбирати правильні слова?

― Обожнюю грати у крутих моментах крутого хлопця, який каже щось мудре, ― весело відказав Назар. ― Тож натренувався. Але якщо ми закрили цю тему, давай кажи, що з тією дівчиною, мені цікаво!

― Прийдеться тобі помирати з цікавості до перерви, ― Максим винувато всміхнувся. ― Я не зможу розказати все за одну хвилину.

― Ну блін! ― розпачливо протягнув Назар. Однак без приріканнь одразу після дзвоника пішов до класу і не просив Максима поділитися з ним хоча б частиною історії. Це було доречно, адже дало хлопцю скласти в слова всі події минулого дня і ночі.

Закінчити переказ усього, що сталося, вдалось лише ближче до другої великої перерви. Хлопці сіли обідати окремо від звичної компанії і похмуро жували пиріжки з чорним чаем. Подумати було про що.

― Я так розумію, що більше експериментувати з уявою у школі ти не будеш, ― зітхнув Назар. ― Шкода, а я встиг придумати стільки чудових можливостей використання твоєї сили у побуті.

― Наприклад? ― Максим відставив склянку. Йому терміново треба було відволіктись від серйозних проблем на щось менш більш приземлене. Жарти друга ідеально підходили.

― Ну, точно можна було б пришвидшити прибирання класів, коли ми чергові. І позбутися домашньої роботи з математики, яку ти так не любиш: достатньо уявити, що вона вже зроблена! І ще, як думаєш, ти зміг би уявити Кирила кращою людиною, ніж він є? Щоб він припинив усіх пиляти своїм скептицизмом.

Максим зітхнув і сумно всміхнувся. Слова про домашку з математики звучали непогано, але…

― З математикою не вийде: треба достатньо детально уявити готову домашню роботу, а це буде доволі складно, якщо я не буду знати, як її робити. А щодо Кирила… Мені здається це неетично.

― Ти що, перечитав підручника з етики? ― похмуро запитав Назар. ― Чого б це неетично? Це вирішило б купу проблем. До речі, і з твоєю відьмою також. Ти можеш змусити її забути тебе. А також можеш напряму вплинути на мозок злочинців та виправити їх, це ж значно ефективніше за тюрму і штрафи. Мені здається, що оскільки це зробить світ кращим, то варто хоча б спробувати! Я навіть можу спробувати стати піддослідним, якщо ти так переживаєш, ― хлопець всміхнувся і посунувся ближче до друга. ― Батьки позбавили мене можливості грати на комп'ютері аж до канікул, тож мені було б легше пережити цей період, якби я трохи розлюбив ігри.

Максим насупився. Йому не подобається така ідея, здавалося, що щось тут було категорично неправильне, але він не міг вловити, що саме. Влазити у мозок незнайомих людей йому не хотілося, а зачіпати мозок друга ― іще більше.

― Ні… Це не може бути правильно і я не готовий експериментувати, тим паче з тобою.

― Чому?! ― Назар вигукнув це так голосно, що на них звернули увагу учні навколо. ― Це ж було б безпечніше і ефективніше, чому навіть спробувати не можна?!

― У вас тут явно цікава розмова, ― сказав Антон, з'явившись за спиною Максима так зненацька, що хлопець ледве не перекинув склянку з залишками чаю. ― Ви не проти, якщо ми приєднаємося до вашої дискусії?

Максим озирнувся. Звісно ж Антон був не один: з ним був Кирило, про якого вони не так давно говорили. Однак, на подив хлопця, Назар не відмовив цим двом.

― А приєднуйтеся! У нас тут стоїть гостре соціальне питання.

― Та ну? ― Антон з Кирилом присіли поруч зі своїм чаєм та бутербродами. ― Вже цікаво.

― Питання таке, ― Назар відсунув склянку, поставив лікті на стіл і уважно подивився на Антона. ― Якби у людей була можливість змінювати щось у мозку інших людей так, щоб ті змінювалися як особистості, ти б її використовував? Щоб виправити злочинців, наприклад?

Антон подивився на Кирила. Того питання теж здивувало, однак за секунду обидва хлопці вже були заінтриговані.

― Мені здається це непоганий інструмент правосуддя, ― обережно почав Антон. ― У правильних руках, звісно. Тут треба зважати на те, що у світі не існує ідеальної судової системи, яка б не допускала помилок.

― Однак, якщо було засуджено невинного, то зміна мозку йому не зашкодить! ― на обличчі Назара розплилась задоволена посмішка. ― Ти буквально ставиш блок на те, чого людина і так не робить, а потім відпускаєш її. Тюрми більше не потрібні, невинні не сидять за ґратами. Можливо так вдасться лікувати навіть психічно хворих!

― Звучить якось занадто фантастично… ― невпевненно пробурмотів Антон. ― Ти щось проґавив у цій картині світу, я впевнений.

― Я навіть знаю що, ― похмуро подав голос Кирило, і від цього посмішка моментально злетіла з обличчя Назара. Максим буквально бачив, як його друг готується не огризнутися на будь-які слова Кирила. ― Що ти скажеш постраждалим від рук злочинців? "Він вже не небезпечний, тому не отримає покарання за скоєне"? Уяви на секунду, що найближчу тобі людину збив п'яний водій. Не дай боже, звісно, ― Кирило тричі постукав по дерев'яному столу, ― однак на секунду уяви. А тепер використай свою систему: водія "змінюють", він більше не пиячить взагалі, може, навіть не водить машину. Але він вільно гуляє пішки, п'є лимонад по вихідних, їздить відпочивати на море, а ти в цей час сидиш у лікарні, біля ліжка дорогої тобі людини, яка, можливо, вже ніколи не вийде з коми через того водія. Що ти відчуваєш?

Максим здригнувся. Хоч усе це просили уявити і не його, однак він уявив і картина була жахливою. На ліжку могла лежати мама, тато, брат, баба Надя чи будь-хто інший з сім'ї, однак емоції були одні і ті самі. Максим захотів би помститися, причому так сильно, що, скоріш за все, знайшов би і вбив того водія.

― Окей, ― Назар скривився, але мав визнати, що цього разу Кирило був дійсно правий, ― але що, як використовувати таку технологію паралельно з існуючою системою правосуддя?

― Думаєш, що таку класну технологію будуть використовувати лише у правосудді? ― Кирило презирливо пирхнув. ― Перш за все її будуть використовувати військові, щоб створити ідеальних солдат, які не бояться. І поки така технологія дійде до судової системи, світ потоне у крові.

― Але якщо все ж припустити, що така система використовується одразу у правосудді, ― з натиском сказав Назар. ― Чи є у ній недоліки?

― Ми не дізнаємось напевно, поки вона не запрацює, ― похитав головою Кирило, суплячи брови, ― однак будь-яка система, яка так чи інакше включає в себе людський фактор, вже має недоліки, ― він одразу став якимсь дуже серйозним. ― Закони не завжди правильні, влада не завжди чесна. Спочатку ти борешся зі злочинністю, потім намагаєшся її попередити і вже змінюєш звичайних, невинних людей. Якби хтось вивів ідеально слухняного громадянина, ним би було дуже легко керувати. А уяви цілий покірний народ. Мені здається, що це пахне антиутопією. Хто зупинить владу від того, аби урізати людські права законом? Людина з переробленим мозком не зможе піти проти закону, чи не так? До того ж, де межа того, що можна переробити? От, наприклад, з тебе, Назар, можна вирізати усі недоліки, і ти станеш кращим учнем, найбільш стараним з класу, можливо, навіть з усієї країни. Але ти не будеш від цього щасливий. Чи в тебе не залишиться взагалі нічого, що тебе радує? Постійний сум призведе до депресії, а це вже психічний розлад, доволі серйозний. Ти б пішов на такий експеримент, аби довести свою точку зору?

Назар не відповів. Від слів Кирила він був похмурий, як небо за вікном.

― Минулого століття люди намагалися змінити одне одного, вивести ідеальну расу, виправити злочинців і так далі, ― продовжив Кирило. ― Але це порушує права людини. Нехай ти виріжеш із когось впертість. А що як це було основною рисою його характеру, без якої людина вже не людина? Або схильність порушувати правила, завдяки якій людина могла стати геніальним вченим, інженером, та хоча б письменником. Така технологія позбавила б людство геніїв, роботящих людей, мрійників і багато ще кого, хто змушує світ рухатися вперед. Тож…

Слова Кирила були перервані звуком дзвоника до уроку. Антон і Назар одразу підхопилися з місць, адже до класу їм треба йти майже не через усю школу. Однак Максим не міг поворухнутися. У ґвалті, що підняли учні, які поспішали на заняття, він почув продовження останніх слів Кирила:

― Тож, може, нас і бісять якісь суб'єктивно не ідеальні люди, але саме ця неідеальність робить з них людей.