Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

У перервах між наступними уроками, та і на самих уроках, Максим повторював фокус знову і знову, але тепер ставив перед собою все більш складні задачі: змусити воду у крані текти не прямою струєю, а через петлю, змусити портфель однокласника, який кинув його на підлогу, повільно відповзти до сусідньої парти, намалювати на дошці порожнього класу сонце, не торкаючись крейди. Найбільш масштабним експериментом було видалення звуків. Максим уявив, що на одну коротку мить у коридорі школи під час перерви зникли всі шуми і запала мертва тиша. І вона запала. Назар її чув, Антон її чув, Софія її чула і навіть Кирило. Однак всі вони, окрім Назара, списали це на якийсь дивний ефект і забули ще до кінця наступного уроку. А Максим з Назаром сиділи за своєю партою, шоковані новими можливостями.

― Це… це ще страшніше, ніж коли я зрозумів, що ти ― супергерой без обмежень, ― сказав Назар після останнього уроку. ― Просто, а що як ти уявиш, що у школі нікого немає? Куди всі дінуться? Помруть? Чи зникнуть безслідно?

― Не думаю, що це можливо, ― похитав головою Максим. ― Це якось занадто насправді. Та і, правду кажучи, забирає сили. Бо якщо просто уявити, без деталей, то нічого не відбувається. Треба буквально кожну деталь продумати, а я не можу утримати в уяві цілу школу.

― Однак можеш утримати цілого героя, ― похитав головою Назар, складаючи до портфеля підручник. ― Якщо будеш практикуватися, змусиш зникнути всю планету.

― Не кажи дурні! ― обурено гукнув до нього Максим. ― Я цього не хочу, а тому цього не буде!

― Сильна заява, ― Антон, що проходив повз, всміхнувся і поплескав його по плечу. ― До завтра, хлопці!

Максим зітхнув і похитав головою. Він і зовсім забув, що йому не варто кричати про свої сили на весь клас. Судячи з погляду Назара, він думав про те саме. Мовчки вони закінчили збирати речі і вийшли в коридор.

― Будемо вважати, що я перегнув палку і уявив найгірше, ― зітхнув Назар. ― Але все ще стоїть питання, що ти будеш робити зі своїм відкриттям? Почнеш геройствувати самотужки?

― Ні за що, ― швидко, навіть занадто швидко, відповів Максим. Перед його очима постало полум'я зі сну. Якби він був там насправді, то помер би, не встигнувши уявити жодного захисту. ― Супергерой, по-перше, виглядає крутіше за мене, по-друге, захищає мене самого від небезпек. До того ж, мені простіше уявити героя, що рятує місто, а не дванадцятирічного хлопця.

Назар співчутливо всміхнувся. Мабуть, він добре розумів це, адже кожен з них про щось думав перед сном, уявляв якісь свої світи і знав їх до найменшої деталі. Для Максима його світом був супергерой: сильний, справедливий, впевнений у своїх діях. А ще, його супергерой завжди опинявся там, де був потрібен більше за все. Саме так, як це робив чоловік у чорному з помаранчевим костюмі у снах Максима. Він міг би і раніше здогадатися, якби поглянув на ситуацію під іншим кутом. Але, все ж, краще пізно ніж ніколи.

Хлопці вже спустилися на перший поверх і збиралися забирати свої куртки з гардеробу, коли щось змусило Максима подивитися у вікно, що виходило на ґанок школи. І його душа втекла в п’яти. Він схопив Назара за плече, той моментально обернувся на друга.

― Що сталося?

― Це вона, ― прошепотів Максим, не відводячи погляду від дівчини у джинсах і темній кофті, що стояла біля паркану і дивилася на всіх, хто виходив із дверей навчального закладу. Та сама зачіска навіть. Як, як вона могла його знайти?!

― От чорт… ― прошепотів Назар. ― Точно вона? Ти впевнений?

― Абсолютно.

Хлопці перезирнулися.

― Є три можливості розвитку подій: один ― небезпечний, другий ― неприємний і третий, за яким ми з тобою прогулюємо заняття після школи, ― підсумував Назар і знову кинув оком на дівчину. ― Який обереш?

― Опиши для початку всі.

Максим вже відійшов від першого шоку і його мозок включив режим пошуку виходу, але паніка все ще стукала у грудях: вона його знайшла і збирається вбити. Або гірше: розкрити його супергеройську особистість всім у школі або ж батькам! Скільки тоді проблем у нього буде?!

― По першому ми робимо вигляд, що ми ― звичайні школярі і просто намагаємося пройти повз неї, ― пояснив Назар. На переляканий погляд друга, який так і горлав "ти що, здурів?!", він тут же дав пояснення: ― Вона точно не знає як ти виглядаєш, тому видати себе ти можеш лише, якщо будеш отак нервувати, як зараз. Однак я розумію, що навряд чи в тебе так вийде, тому пропоную другий варіант: пролізти під технічними воротами, а потім через паркан. Одяг буде брудний, існує імовірність, що нас спіймають і зупинять, але ми точно вийдемо зі школи і не через неї.

Максим позирнув на дівчину і зітхнув. Ідея була непогана, однак біля технічних воріт частенько ходили прибиральниці та чоловік, що відповідав за інвентар у школі. Ймовірність того, що їх спіймають, була занадто висока.

― А третій варіант ― це залишитись у школі, я правильно зрозумів? ― запитав він тихо.

― Так, ― підтвердив Назар. ― Залишитись, посидіти у бібліотеці чи з якимось із клубів, аж поки вона не піде. Я впевнений, що як тільки всі учні розійдуться і вона не знайде того, кого шукає, серед них, то піде. Але тоді і ти, і я запізнимось на наші позакласні заняття.

― Тобі не обов'язково зі мною сидіти, ― буркнув Максим. ― Ти ж спокійно можеш іти у свою студію.

― Можу, але не піду, ― Назар подивився на нього, як на ідіота. ― Я ж твій друг і не кину тебе у такій халепі. А ти явно скочив у справжнісіньку халепу.

Максим не втримався від посмішки. Було складно уявити, чим він заслужив такого хорошого друга, як Назар. Йому навіть стало трохи соромно за те, що за ним, супергероєм, треба отак доглядати.

― Давай тоді компроміс? ― запропонував він, коли відчув, що трохи заспокоївся. ― Ми посидимо наступний урок у бібліотеці, я вийду зі стану паніки і тоді, якщо вона не піде, ми вийдемо разом з наступними класами і пройдемо повз.

― Ти впевнений? ― запитав Назар, уважно дивлячись йому у вічі.

― Сподіваюсь, що не передумаю за годину…

Вони просковзнули повз натовп школярів, що продовжував іти геть з будівлі, і повернулися до коридорів. Поки вони йшли, пролунав дзвоник до наступного уроку, і Максим одразу відчув дискомфорт від того, що залишився у порожньому коридорі, наче він прогулював.

У бібліотеці вони взяли якісь книжки і зайняли одну з парт для занять, подалі від бібліотекарки.

― Я одного тільки не можу зрозуміти: як вона тебе знайшла? ― пробурмотів Назар тихо. ― Не за зовнішністю, це точно. І навіть якщо припустити, що вона шукала конкретно супергероя зі Святошина, то тут далеко не одна школа. Чому ж тоді вона саме тут?

― Може вона відчуває, коли я використовую силу, і тому прийшла? ― спитав Максим похмуро. ― Тільки за сьогодні я зробив це багато разів.

― Якщо це так, то тобі не варто знову пробувати, ― розсудив Назар і перегорнув сторінку своєї книги. ― Тоді ж вона точно дізнається, що ти ще досі тут.

― Логічно.

Вони якийсь час просто сиділи, гортаючи сторінки своїх книг. Варто було б почати робити уроки, але Максим знав, що не зможе зосередитися на прикладах чи вправах. Це було надто складно, коли буквально за стіною на нього чекала та, за чиєю думкою він не мав існувати.

― Знаєш, що я подумав? ― раптом запитав Назар. ― А може таке бути, що вона просто родичка когось із школярів? Сестра, може, старша. Просто раніше ти її не помічав, а тепер помітив. У неї ж доволі пересічна зовнішність.

― Ти справді в це віриш? ― зітхнув Максим. Він і сам хотів би вірити. Дуже хотів, але розумів, що це було б занадто наївно. І доволі небезпечно, з урахуванням його сил.

― У цього більша імовірність, ніж у того, що у Києві існує іще один унікум з надздібностями окрім тебе, при чому здатний знаходити подібних до себе, ― пояснив Назар. ― Хоча теорія ймовірності нам тут не допоможе, бо згідно з нею, супергероїв в принципі не має існувати.

― Чудово. Тепер я нервую іще більше.

Назар тихо застогнав і впав лобом на книгу, полежав так секунди дві і потім знову подав голос.

― Давай я покажу тобі, як вирішувати ті приклади, що були на уроці. Вони ж у домашці є, тобі знадобиться.

Максим сумно подивився на друга. Він мав рацію, але у тій ситуації, що склалася, робити математику було б дуже дивно. Саме те, щоб відволіктись, чи не так?

― Давай. Але я не обіцяю зрозуміти одразу, ― пробурмотів він і з тяжким зітханням поліз до рюкзака по зошит. Якщо йому треба буде перекрити одиницю серед оцінок, то варто було б розібратись докладно.

Назар виявився терплячим вчителем. Максимально терплячим. Тож півгодини по тому у хлопців було вирішене домашнє завдання з математики, а у Максимовій голові таки вклалися алгебраїчні формули. Вони виявилися напрочуд легкими, було навіть образливо, що він сам не розібрався. Однак з Назаром було значно простіше і веселіше. Навіть математика виявилася не такою нудною, якою виділась Максиму раніше. Він навіть запропонував Назару періодично робити домашнє завдання разом, щоб не страждати щонеділі через те, що знову задали складні задачі.

Завдяки цьому заняттю урок пройшов непомітно, і Максим відчув, що він справді готовий спробувати пройти повз дивну дівчину. Вона ж не може йому зашкодити, чи не так? Не перед всією школою, не на людній вулиці. А Максим з Назаром будуть іди по дуже людній вулиці до зупинки автобуса, тож все буде гаразд, все обійдеться.

Такими словами хлопець себе заспокоював по дорозі до гардеробу і поки він та Назар, проштовхувались поміж старшокласників, щоб забирати свої куртки. Однак все це були лише слова та думки, а серце від хвилювання починало битися частіше. До того ж, дівчина усе ще чекала біля паркану.

"Може, варто уявити, що вона мене не помічає і тоді все обійдеться?" ― майнула думка у Максима. Це був би найпростіший і найреальніший спосіб уникнути проблем, але… Його зупиняло те, що, якби хтось таким чином впливав на його мозок, Максиму це б точно не сподобалося. Більш того, він би був розлючений, а зустрітися з цією дівчиною, коли вона буде в стані неконтрольованої люті, було б більш небезпечно, аніж просто зіткнутись із нею поза сном.

― Не дивись на неї і все обійдеться, ― сказав йому Назар, перш ніж вони вийшли на ґанок школи. В той момент Максим утримався від того, щоб подивитись. Він навіть спробував зав'язати звичайну розмову з Назаром про ігри і той охоче підтримав цю ідею, однак думки Максима крутились зовсім не навколо предмету бесіди.

Вперше він підняв на неї очі, як тільки пройшов сходи ґанку. Вона не дивилась на нього, і від цього хлопець майже зітхнув з полегшенням, однак було ще рано. Крок за кроком вони минали великий шкільний двір. Крок за кроком. Посередині двору Максим знову стрельнув очима на неї і на цей раз наткнувся на її чіпкий погляд. Йому вдалося зробити вигляд, що він просто роззирався у пошуках когось. Треба менше нервувати, треба менше нервувати. Вони просто пройдуть повз і нічого страшного не станеться. Не на людях так точно. Вона не могла атакувати його на людях…

Дякувати Назару, він робив усе можливе, щоб вони справді виглядали як школярі, які нічого не замислюють. Завдяки ньому Максим зміг пройти повз незнайомку, зайти за паркан і навіть зробити кілька кроків і лише тоді озирнутися, щоб впевнитись, що за ним не слідкують. Однак варто йому було обернутися, він знов наштовхнувся на її погляд. Вона дивилась на нього через плече, спокійно і холодно, як тоді на даху. Максим відчув, як на спині виступає холодний піт. Схоже, він вскочив у дуже велику халепу.

Однак дівчина за ними не пішла. Навіть до автобуса, яким Максим добирався до басейну, не сіла. Можливо, він все це собі надумав і Назар мав рацію з приводу того, що незнайомка могла щодня стояти біля школи і Максим просто лише зараз її помітив. Але почуття тривоги не полишало його.

Під час занять хлопець так задумався, що навіть не чув команди тренера. Звісно просто так йому цього не спустили і змусили пропливти більше, ніж зазвичай. З роздягальні Максим виходив останнім і таким втомленим, що хоч падай. Все про що він зараз мріяв ― це ліжко. Математику він на завтра зробив, залишалася лише українська мова, але вона не першим уроком, тож можна написати домашнє на перерві, або взагалі попросити здати пізніше чи щось таке. Все ж більшість вчителів вважала Максима розумним хлопцем і скоріш за все вчителька української мови пішла б йому назустріч.

З такими думками Максим ішов на зупинку автобуса, щоб разом зі втомленими працівниками їхати додому на вечерю, або ж ще встигнути проскочити до величезних заторів на кільцевій дорозі, що були невід'ємною частиною будь-якого робочого дня. З думок його висмикнула долоня, що лягла на плече. Хлопець здивовано підняв погляд, а потім застиг на місці, наче тварина, яка вискочила на дорогу і побачила світло фар машини, що наближається з неймовірною швидкістю. Це була Вона.

― Треба поговорити, ― спокійно сказала дівчина у темній кофті. ― Сподіваюся, ти не поспішаєш?

― Хто ви? ― видавив із себе Максим і позадкував. Страх народився десь у животі і тепер бився там, наче жива істота. Мабуть, це відобразилося на його обличчі, бо дівчина постаралась привітно всміхнутися.

― Не бійся. Якщо дуже переживаеш, можемо піти до людного місця. Розмова, звісно, приватна, але я не хочу тебе лякати.

Це… було не схоже на слова злодія. Навіть навпаки, мабуть, герой Максима зробив би так само з дитиною, яка його злякалася. Однак повністю довіряти він був не готовий.

― Ви вже лякаєте, ― пробурмотів він. ― І я поспішаю на автобус.

― То може ти був би не проти проїхатися зі мною? ― обличчя дівчини знову стало серйозним і похмурим. ― Мені дуже треба поговорити з тобою про твою силу.

― Як ви про неї взагалі дізналися? ― похмуро запитав Максим. Він вже не задкував, але і ближче не підходив. Йому здавалося, що якщо він буде стояти на достатній відстані, то у разі появи полум'я встигне відскочити або втекти.

― Ряд припущень, які ти тільки що підтвердив своєю реакцією, ― посмішка дівчини стала більш скептичною. ― Мене звати Маргарита і я ― відьма. Все, що я хочу дізнатись про тебе, це звідки в тебе сила і як ти її збираєшся використовувати.

У Максима запалали вуха. Він так по-дурному себе видав після того, як цілий день чудово ховався. Дурень! А Маргарита і справді схожа на відьму: темне волосся, брови, очі і така аура, що викликає мурашки шкірою. Максиму усе ще було страшно, але цікавість вже прокинулась у ньому. В голові крутилися запитання, на які він хотів знати відповідь. Навряд чи Маргарита могла пояснити йому, звідки у нього така сила уяви, якщо сама його про це питала, але, можливо, якщо йому вдасться витягнути з неї якісь інші дані, перш ніж Максим заговорить сам, то він отримає корисну інформацію. При чому таку, яку ніде більше не знайде.

― Ви можете поїхати зі мною автобусом, але я відповім тільки коли ви поясните мені деякі речі, ― похмуро буркнув він. ― І обіцяєте не використовувати свій вогонь. І магію взагалі.

― Обіцяю, ― легко сказала Маргарита. ― Але і ти пообіцяй мені відверті відповіді на мої питання і не використовувати свої сили. Ніякі.

Максим стиснув губи. Йому не подобалася думка про те, що він може залишитися беззахисним, однак якщо відьма все ж вирішить нападати і порушить обіцянку, скоріш за все і йому не варто чіплятися за слова, тому хлопець кивнув.

― Обіцяю.

Потім він повільно зробив крок у напрямку зупинки. Маргарита рушила слідом.

― Як ви мене знайшли? ― запитав Максим перш за все. Якщо одна людина змогла його так відстежити, то може і інші зможуть, а це вже було б дуже і дуже погано. ― Я вже зрозумів, що ви не знали напевно, але ж звідкись ви знали, під якою саме школою мене треба чекати.

― Запам'ятала твій магічний слід, ― пояснила Маргарита, але наштовхнувшись на його нічого не розуміючий погляд, зітхнула і повела далі: ― Магія ― як відбитки пальців, унікальна у кожного. Я запам'ятала твою магію, коли зустрілась з тобою на даху, а потім припустила, що ти мешкаєш десь у Святошині і пішла тебе шукати. Далі відчула слабкий сплеск біля школи, зрозуміла, що маю справу з дитиною, і тоді вже просто вирішила почекати. Ти змусив мене понервувати, коли не вийшов одразу після своїх уроків. Я вже думала, що помилилась, але потім ти так на мене дивився, що стало ясно. До того ж, ви з другом виділялися на фоні старших класів, ну і ти трошки схожий на себе у дорослому вигляді.

"Тож все ж відчула мої сили", ― майнула Максиму думка. Якщо він хоче і далі ховатися, йому ніяк не можна використовувати Уяву вдень, тим паче в школі. Ну і варто навчитися тримати емоції під контролем на випадок, якщо буде схожа ситуація знову.

― Хтось іще зможе мене так знайти? ― похмуро запитав він.

― А ти обережний, ― схвально кивнула Маргарита. ― Я знаю лише двох людей у Києві окрім себе, які можуть так вислідити чаклуна і я точно знаю, що вони обидва зараз заняті набагато серйознішими справами, ніж хлопчик у масці.

Ці слова різанули слух. Вони звучали так, наче Максим розважається, грається зі своєю великою силою, наче дитина!

― Я вам не "хлопчик у масці", ― огризнувся він, відчуваючи, як образа перекидається люттю. ― Я рятую людей! Якщо вже вам з вашими силами не до того, то хоч мені не заважайте займатися дійсно серйозними справами.

― Ти мене неправильно зрозумів, ― зітхнула Маргарита і похитала головою. ― Я не ставлюся зневажливо до того, що ти робиш, просто… Я спробую пояснити. Уяви, що в місті з'явилася людина зростом з хмарочос. Які твої перші думки?

Погляд її темних очей змусив хлопця всерйоз задуматися над цим питанням, навіть попри те, що він поки не розумів до чого хилить Маргарита.

― Ну… Щось на кшталт катастрофи? ― припустив Максим. Його уява одразу підсунула йому картину на якій велетень одним своїм кроком чавить перехожих, блокує проїзд проспектом Перемоги, або взагалі проломить дорогу і вступить у тунелі метро. Довелось швиденько її відганяти, адже не вистачало іще, щоб таке і справді сталося.

― Маг із силами, які маєш ти ― така людина-катастрофа для будь-кого трохи більш нормального, ― пояснил Маргарита. Максим здивовано скинув брови. Такая заява здавалася йому явним перебільшенням, все ж він був простим хлопцем, що лише нещодавно отримав свою силу і якого, до того ж, Маргарита з першого удару змусила капітулювати.

― Але ж я не зробив нічого поганого, ― відповів він. ― Що б не писали у газетах, але я лише ловив злочинців. Справжніх злочинців. Якщо їх не можна було притягнути до відповідальності, то я звісно давав їм прочухана, але жоден з них не постраждав насправді... Майже. Герої ж не шкодять людям!

― Саме тому я трохи заспокоїлась, коли дізналась, що ти поки що дитина, ― продовжила Маргарита. Вони вже дійшли до зупинки і тепер чекали на потрібний автобус. Небо, що ще зранку затягнуло хмарами, схоже збиралося все ж полити місто дощем. ― Справа у тому, що практика показує: надто сильні чаклуни, які не пройшли певного навчання, рано чи пізно починають зловживати своєю силою.

― Що?..

"Ти чаклун, Гаррі", ― сказав низький голос у голові Максим, але він скоріше відігнав його подалі. Хоча йому і справді зараз сказали, що він ― чаклун, і від цього відкриття голова йшла обертом. Добре, що автобус приїхав доволі швидко і у ньому навіть були вільні місця, тож хлопець зміг сісти та трохи перевести подих.

― Це довга історія, я не буду розказувати тобі її всю, адже це не в моїй юрисдикції, ― Маргарита зайшла за ним, розплатилась карткою і сіла поруч. ― Якщо шеф вирішить, що ти маєш знати, то він сам з тобою зв'яжеться. Проте, деякі деталі тобі все ж варто знати, і перша з них: зазвичай люди не бачать нічого магічного.

― Це неможливо, ― пробурмотів Максим. ― Не може ж ніхто не помічати…

― Нехай чаклунів не так вже і багато, але навіть в Києві їх достатньо, аби зібратись в кілька угрупувань: як державних, так і приватних. Однак люди, що не пов'язані з магією, не здатні помічати її в принципі, ― пояснила Маргарита, а потім підняла руку, широко розставивши пальці. Через секунду між ними заграло полум'я, таке ж живе, яке напало на Максима уві сні, але тепер зовсім маленьке і майже не страшне. Брови хлопця поповзли на лоба, але він швидко взяв себе у руки і роззирнувся. Ніхто не дивився на Маргариту, навіть хлопець що стояв поруч і щось читав у телефоні, не відволікся заради справжнього дива, як і кондуктор, і інші пассажири. Наче такий фокус не був дивиною, наче кожен міг так зробити.

― Це… ― пробурмотів Максим, не вірячи своїм очам. ― Не може бути, щоб взагалі ніхто… Але ж мене бачили, навіть у газетах писали!

― Люди не готові бачити те, що не готові прийняти, ― просто сказала Маргарита. Полум'я між її пальцями згасло, і вона опустила руку. ― Це значно полегшує мені роботу, як і багатьом чаклунам. Однак, як ти правильно сказав, тебе помічають. Можливо через те, що ти дуже сильний, а можливо через щось інше. Саме тому я і хочу знати, звідки в тебе сила, хлопче. Вона мало того, що занадто велика для дитини, так ще і привертає увагу звичайних людей.

― З вашої точки зору я настільки небезпечний, що мене простіше знищити, аніж поговорити? ― запитав Максим, дивлячись в очі відьмі рішуче і одночасно з жалем. ― Саме через це, варто нам вийти з автобуса, ви спалите мене заживо?

― Ні, ― похитала головою Маргарита. ― Якби це справді було простіше, я б не говорила з тобою зараз. І за той випадок на даху вибач. Я погарячкувала.

― Погарячкували?! ― скрикнув Максим, і от тепер хлопець, що стояв поруч, підняв на нього погляд. Може, і інші пасажири звернули увагу, однак Максиму було не до них. Він продовжив, хоч і тихіше. ― Ваше гарячкування мало не коштувало мені життя.

― Справді? А мені здалося, що ти дуже вдало втік, ― відповіла йому Маргарита не приховуючи свого скепсису. ― Хто б знав, що супергерой зі Святошина вміє ще і телепортуватися.

Максим хотів виплюнути їй в обличчя, що це була випадковість, але вчасно прикусив язика, бо зрозумів одну просту річ: Маргарита не знала, що супергерой був уявним, а не перевдягненим Максимом. Саме тому її дивувала його сила, вона схоже не мала жодного уявлення про те, як працює його начебто магія. Можливо, і її також. Це була лише теорія, але перевірити її було дуже просто, варто лише запитати:

― Як працює магія? Я маю на увазі, як саме ви викликаєте полум'я, наприклад?

Вона не поспішала відповідати. Схоже, що подумки вона зважувала всі "за" та "проти" такого пояснення.

― Це магія моєї сім'ї. Я вивчала її довгі роки за старими рукописами. Але я знаю, що це лише один зі шляхів до відкриття магії в собі. Кожен знаходить свій, і зазвичай питати про таке можна лише у свого вчителя. Попереджуючи твоє наступне питання, я навчати тебе не буду, і не проси, ти не дівчинка.

Максим криво всміхнувся. Він і не думав просити: нащо йому вчитися складному шляху, якщо він відкрив свій? Легший і значно швидший, який дозволяє йому використовувати не тільки до вогонь, але багато інших здібностей.

― Я все ж хотіла б отримати відповіді на свої питання, ― нагадала йому Маргарита. ― Хоча я вже здогадуюся, якими вони будуть.

― Я не знаю, як отримав силу. Просто одного дня прокинувся, і вона вже була, ― пробурмотів Максим. ― А щодо планів… У Києві ще вдосталь злодіїв, поки що я планую займатися ними.

― Далі ти не думав, ― не запитала, а скоріш стверджувала Маргарита. ― Я маю доповісти про тебе шефу. Думаю, він теж захоче з тобою поговорити.

― Мені б хотілося залишитися інкогніто, ― насупився Максим. ― Чим більше злочинців ловить герой, тим більше людей хоче йому помститися. Тож це було б небезпечно…

― Йому не знадобиться твоє ім'я та адреса, щоб тебе знайти, ― перебила його Маргарита. ― Тож не переживай за месників, вони і справді тебе не знайдуть, ти добре заховався.

― Але ж ти знайшла, ― пробурмотів Максим незадоволено. Такий підхід залишав у досить неоднозначному становищі.

― Але я особлива відьма, ― Маргарита неочікуванно всміхнулась і поплескала Максима по плечу. ― Я рада, що така потужна магія дісталась саме тобі. Ти добрий і розумний хлопець. Рідкісне поєднання. А тепер вибач, мені час іти.

Максим не став її зупиняти. Десь у глибині душі він був впевнений, що Маргарита просто зникне перед його очей, як і варто було б справжній відьмі. Однак вона просто вийшла з автобуса на наступній зупинці. Максим важко зітхнув. За один цей день сталося одразу забагато. Йому точно не стане сил зробити українську мову, коли він повернеться додому.