Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Вихідні пролетіли непомітно, наче їх ураганом пронесло. Всі домашні завдання Максим постарався зробити ще в п'ятницю. Вийшло поспіхом, але зате вихідні були повністю вільні для розваг, які відсунули кудись далеко навіть думки про те, що Максим став супергероєм. Суперсили ще не були підтвердженими, а от похід із друзями у лазертаг був цілком реальним.

Субботу хлопець провів у розважальному центрі з братом та шкільними друзями. І нехай уся програма розваг, що включала у себе у кіно, лазертаг і фастфуд, проходила під наглядом батьків, вони були достатньо ненав'язливими, щоб розваги дійсно були веселими.

У неділю до них приїхав брат матері зі своєю родиною, і вони всі рушили до баби Наді продовжувати святкувати, але вже у сімейному колі. Максим наївся вареників з сиром і домашнього пирога, так, що ходити було важко, але бабі все ще було мало, і вона час від часу бурчала на те, що Максим ще більше схуд з останнього разу, як вони бачились.

― Годі тобі, мамо, зате диви як виріс, ― заспокоювала її Максимова мати. ― Це нормально у такому віці, не переживай, ніхто твого онука голодом не морить.

— Але ж який худий…

Свято разом з дорогою зайняло майже весь день, а через те, що Максим переїв, він рано пішов спати, коли вони повернулись додому. Йому того вечора навіть у комп'ютерні ігри грати не хотілося, лише лягти у тепле ліжечко і добряче повалятися, уявляючи себе супергероєм, що рятує світ від злочинців. Відпочинок швидко перейшов у міцний сон.

А уві сні Максим літав. Спочатку це був просто політ у нічному небі, серед зірок і хмар, а потім він став польотом над нічним Києвом. Прохолодний вітер дув в обличчя, за спиною тріпотів плащ, а в пам'яті от-от мало сплисти щось важливе.

Точно. Він же був героєм.

І чорт забирай, він летів над Києвом! По-справжньому! Відчуваючи холодне повітря на обличчі, вітер, що гув у вухах і легкість у всьому тілі. А ще за його спиною тріпотів плащ, справжнісінький, геройський! Не втримавшись, Максим крутонувся у повітрі, а потім виконав мертву петлю над Хрещатиком. Це було неймовірно!

Однак майже одразу пригадався аферист, що обдурював пенсіонерів і думка, що баба Надя могла стати однією з його жертв. Максим стиснув зуби. Треба було покарати злодія. Він мав для цього сили, мав можливість. Якщо нікому захистити тих старих, то настав час для супергероя.

Максим пригадував, що у нього були якісь проблеми з тим, як знайти злочинця, але насправді все виявилось доволі просто. Він лише спустився на тихі нічні вулиці, а точніше повиснув на рівні одного з вікон чергової багатоповерхівки і вже знав, що його ціль перебуває саме тут.

За склом не спав один єдиний чоловік. На голові у нього не було і волосини, щоки поросли щетиною, а під очима залягли тіні. Він не спав, а рахував готівку, що пачками лежала у нього в валізі. Поруч із ним, на продавленому дивані, лежали документи, багато документів на різні імена, але з однією фотографією. За якусь мить чоловік підняв втомлені очі на вікно і побачив Максима. І одразу підскочив на ноги. Здається, він хотів закричати, але був таким шокованим, що не видав і звуку.

Максим рішуче вдарив по склу, і воно розлетілося на друзки. Чоловік здригнувся і позадкував. Колір його обличчя різко наблизився до білого. Опинившись у квартирі, Максим одразу рушив до валізи. Коли він відведе чоловіка до відділку поліції, їм знадобляться докази, щоб його посадити за ґрати, тож варто прихопити все це з собою. Ці думки спливли у його голові як сталий факт, наче герой, яким сьогодні був Максим, робив подібне не вперше і все зважив ще до того, як опинився поруч зі злочинцем.

― Хто ти такий, клоун? ― нарешті хрипло запитав чоловік. Він вже був майже біля дверей з кімнати, але чомусь не тікав. Максим не поспішав з відповіддю. Спокійно і мовчки він скинув усі документи до валізи з грошима, закрив її і підняв зі столу. У поліції знімуть відбитки пальців і доведуть вину злочинця. Руки ж Максима були у чорних, здається, шкіряних рукавичках, що переходили у рукава його костюма, тож власних слідів він не залишить.

― Я задав тобі питання, блазень! ― вже голосніше сказав чоловік. Максим підняв голову: на нього дивилась якась чорна трубка з рук злочинця. Коли Максим зробив крок до нього, трубка видала звук наче від пострілу, але нічого не сталося. Обличчя злочинця тепер стало дійсно білим, наче крейда, а руки помітно затряслися. ― Що ти таке, чорт забирай?..

― Справедливість, ― сказав низький, незнайомий Максиму голос. Лише за хвилю він зрозумів, що це був його геройський голос, майже як у Бетмена.

Наступної миті вони якимось чином покинули квартиру. Максим знову летів над Києвом. В одній руці у нього була валіза, мабуть, з кількома мільйонами, а за іншу налякано хапався лисий чоловік.

― Тільки не відпускай! Прошу, не відпускай! Можеш забрати гроші, все можеш забрати, але не вбивай мене! ― кричав він, висячи на висоті пташиного польоту над містом. Дахи будинків були не так вже і далеко, а от земля, здавалося, знаходилась від них за декілька кілометрів.

― Ти опинишся у відділку поліції і зізнаєшся у скоєному, ― тихо, але впевнено сказав Максим своїм новим низьким голосом. Малий хлопець десь у далекому куточку його свідомості хіба що не пищав від крутості моменту, але зараз "за кермом" був герой, зібраний, твердий як скеля.

― Все що завгодно зроблю! Тільки не відпускай! ― продовжував волати аферист, шкрябаючи нігтями по рукавиці героя.

― Повтори, ― грізно сказав йому Максим. ― Ти зізнаєшся у всіх скоєних тобою злочинах, як тільки опинишся у відділку і видасиш того, хто тебе покривав.

― Я зізнаюсь у всіх злочинах, як тільки опинюсь у відділку, і видам того, что мене покриває! ― скрикнув злочинець. Його голос зараз підозріло нагадував фальцет.

― Чудово.

Наступної миті вони стояли на порозі поліцейського відділку. Черговий офіцер дивився на них круглими від подиву очима і, здається, взагалі не знав, що робити у випадках, коли злочинців до нього приводят отак. Максим штовхнув афериста.

― Кажи.

― Я… я… ― лисий чоловік заїкався від жаху. Схоже, що політ над містом справив на нього незабутнє враження.

― Кажи! ― гаркнув Максим так, що, як би був на місці злочинця, вже б наклав у штани.

― Я обманював пенсіонерів, щоб отримати гроші за їхні кватири! ― скрикнув чоловік. ― Мене обіцяли прикрити! Я буду свідчити, тільки тримайте мене подалі від нього!

Максим кинув у нього валізу з грошима та підробними документами. У голові майнула думка, що для Максима вона була зовсім легкою, але теоретично мала добряче важити, тож якщо злочинець не спіймає валізу або не ухилиться від неї, то може набити собі серйозну гулю. Однак зловив злочинець валізу чи ні, Максим так і не дізнався, бо прокинувся.

Будильник ще не продзвенів, але спати вже не хотілось. Максим лежав у своєму ліжку, над ним сопів Микита, все було як завжди. Однак неочікувано детальний сон не йшов з голови. Знову і знову Максим поки що сонно пригадував всі події і сцени, що побачив, які слова почув і які в нього були відчуття в ролі героя.

"А що як все це було насправді?" ― майнула в голові хлопця думка. Тієї ж миті він остаточно прокинувся і підірвався з ліжка. На годиннику був початок шостої ранку, за вікном ще не починало сіріти, однак лягати назад хлопець і не думав. Серце шалено стукало у грудях: якщо все, що Максим побачив уві сні стало реальністю, то це означатиме, що він справді має суперсили. Він дізнався про злочинця, а уві сні знайшов і покарав його, передав до поліції разом з доказами його злочину. До того ж у нього були справжні сили! Він літав, був суперсильним і, схоже, невразливим до куль! Від усього цього хотілося кричати і стрибати, просто, щоб випустити емоції, однак Микита навряд чи оцінить галас о п'ятій ранку.

Вирівнявши дихання, Максим тихенько взяв зі свого нового стола ноутбук, відкрив його і почав перевіряти новини в мережі Інтернет. Спочатку загальний запит у пошуковому рядку.

"Супергерой у Києві".

Нічого. Чорт. Лише посилання на сайти з коміксами та на загальні статті про місто. Треба спробувати щось інше.

"Герой врятував пенсіонерів від афериста"

Серед результатів пошуку було багато посилань на новини щодо того самого злочинця, але жодної зі словами "герой" або "врятував". Невже Максиму все це справді лише наснилося?..

Наступні сорок хвилин Максим шукав хоч щось, що б підтвердило, що його сон став реальністю і старі люди були врятовані. Він перепробував кільканадцять пошукових запитів з різними словами, передивився стрічку новин найбільших ЗМІ і навіть написав Назару у чаті, сподіваючись, що коли той прокинеться, то побачить і, може, подивиться у своїх каналах щось про цей випадок. Але сам Максим не знайшов і слова про супергероя. Від екрану він відірвався лише коли почув, що мама вже прокинулась і стала готувати їм сніданок. На душі було кепсько. Наче він вперше в житті зробив щось справді важливе, а потім з'ясувалося, що все це він собі вигадав.

Залишок ранку Максим провів глибоко у своїх думках. Все вказувало на те, що це був лише сон. На диво детальний, який би став чудовим закінченням історії про обдурених пенсіонерів, але лише сон. Проте повірити в те, що події цієї ночі були зовсім нереальними, Максим просто не міг. Не могло бути таке лише сном! Просто не могло! Не могла в житті бути така несправедливість.

Він так глибоко поринув у свої думки, що не помітив, як з'їв ранковий омлет, вмився, зібрався та поїхав до школи. Сірі будинки змінювали один одного за вікном, а Максим ледве стримував сльози образи. Адже тепер шість стареньких точно залишаться без даху над головою, ніхто їх не врятує, бо супергероїв у Києві немає...

― Ти передумав вчитися? ― жартівливо запитав батько, коли вони зупинилися біля школи, а Максим не поспішав вилазити з машини. Микита вже вийшов і, не чекаючи на брата, пішов у бік школи. ― Давай, не лови гав, гарного тобі дня. Он, твій друг вже біжить.

― І тобі гарного дня, ― на автоматі відповів Максим, вибираючись з машини і закидуючи на спину рюкзак. До нього і справді вже біг Назар, що само по собі було дивним: він майже ніколи не зустрічав його біля школи, а завжди чекав перед кабінетом.

― Звідки ти дізнався?! ― запитав він, як тільки опинився поруч. Батько Максима вже поїхав, а сам Максим не дуже розумів що зараз коїться: його голова все ще була зайнята сумними думками. Назар був червоний від бігу і дивився на друга виряченими, чи то від напруги, чи то від здивування, очима. Пояснювати своє питання він явно не збирався, пока що лише переводячи подих.

― Про що дізнався? ― здивовано запитав Максим. Назар не займався спортом і взагалі не був спортивним хлопцем. Якщо щось змусило його бігти, то це мало бути щось дуже важливе.

― Про супергероя! ― випалив Назар і сунув йому у руки телефон з відкритою на екрані новиною.

Тепер і Максим вирячив очі. Заголовок статті буквально кричав на нього: "Супергерой зі Святошина привів афериста у відділок поліції".

Хлопці запізнилися на перший урок, через те, що Максиму треба було подивитись весь відеозапис з поліцейського відділку кілька разів, перш ніж остаточно відкинути всі сумніви і повірити, що тепер пенсіонери точно врятовані. Оксана Петрівна зробила хлопцям зауваження, але дозволила зайняти свої місця. Назар і Максим дістали зошити і приєднались до заняття, однак думки обох були дуже далеко від англійської мови.

― Тепер я впевнений що все так, як я думав, ― прошепотів Максим, як тільки вчителька відвернулась до дошки. ― Це вже точно не збіг, те не можеш заперечувати.

― Не можу… ― погодився Назар. ― Це дуже, дуже крутезно і нереально. Але тебе суперсили не врятують від гніву Оксани Петрівни, тож шукай де нам треба буде читати текст.

Зауваження друга було слушне, але збити Максимів ентузіазм воно не могло. Він знов і знов повертався думками до відеозапису. У сні він якось не думав про те, що у сучасному світі навкруги є камери відеоспостереження. Вже вдруге він потрапив на таку, хоча якщо мислити тверезо, йому було не варто світитися на відеозаписах, навіть попри те, що коли ставав супергероєм, Максим був схожий на себе дуже віддалено. На записі був високий широкоплечий чоловік зі світлим волоссям, у чорному супергеройському костюмі з помаранчевими елементами. Обличчя закривала чорна маска, тож скласти фоторобота не вийде. Відкритими були лише рота та підборіддя, однак навіть по тому можна було зрозуміти, що герой явно не середньостатистичний перехожий за зовнішніми даними. Якщо Максим, коли виросте, буде виглядати саме так, то він хотів би вирости якнайшвидше. Завдяки рукавичкам, що також були елементами костюма, Максим не залишив і відбитків пальців на валізі, документах у ній чи грошах. Отже, пов'язати його з героєм можна лише якщо хтось візьметься прослідкувати за його переміщеннями, але...

З відеозапису Максим дізнався, що валізу злочинець так і не схопив, тож нічого не забив, а сам герой дуже ефектно зник з відділку. Не пішов, не полетів, а саме зник. Розчинився у повітрі, наче був гарною іллюзією. Якщо звірити час, то він приблизно співпадав з моментом пробудження Максима у власному ліжку й у звичному тілі. Отже і за переміщеннями героя прослідкувати неможливо. Все складалося просто ідеально.

Швидше за все злочинця будуть довго допитувати спочатку полісмени, а згодом і журналісти, які захочуть дізнатися більше про нового героя столиці. Можливо, його навіть хтось спробує розшукати. Можливо, у Максима буде свій фанклуб, який вигадає йому прикольне геройське ім'я і тоді...

А скільки ще проблем Максим зможе вирішити з новими силами! Він чув як скаржиться брат матері на забудовника, який обманює людей, що вклали гроші в його будинок, щоб отримати квартиру. Він знав про грабіжників, що часто лазять по кишенях чесних людей у метро, на вокзалі, та взагалі у будь-якому районі столиці. Він знав про поганих людей у владі, через яких податки з людей йшли не на покращення життя населення, а в кишені тих, хто цього не заслуговував. Все це Максим міг би тепер виправивити і зробити життя в Києві, а може і у всій країні, кращим. Від такої перспективи подих перехоплювало!

― Цапко! ― гукнула до нього вчителька. ― Читай далі.

Максим моментально знітився: він зовсім забув слідкувати за тим, на якому моменті тексту зупинився хтось із його однокласників, щоб вчасно продовжити. Добре, що поруч сидів Назар, який рухав лінійку по підручнику, тож зауваження від вчителя за неуважність Максим не отримав.

― Мені здається ще трошки — і ти почнеш реально сяяти. Яким-небудь радіоактивним світлом, ― зауважив Назар на перерві після уроку, поки вони йшли до іншого кабінету. ― Радієш?

― Ага, ― кивнув Максим, розпливаючись у посмішці. ― Ти ж лише подумай, скільки всього я тепер зможу зробити на користь людям! Скількох врятувати, скільком допомогти!

― Не уявляю поки що, ― визнав Назар і задумливо зітхнув. ― Це все занадто фантастично, щоб бути правдою, тож я чекаю, коли нарешті прокинуся, щоб повернутись до звичного світу, який вкладається у моїй голові. А друг-супергерой — це трошки занадто. Вибач, якщо тебе це зачіпає.

Максим тихо розсміявся. Звісно це все було занадто, особливо для одного дня, але це було таке добре "занадто"...

― А уяви як це у моїй голові не вкладається! Я і став…

― Ким ти став? ― запитала Софія, яка щойно підійшла до Максима зі спини, змусивши його майже підстрибнути на місці від несподіванки. Він зовсім забув, що окрім Назара в школі є ще люди і їм не варто знати про його нову подобу.

― Я…

― Став найшвидшим у групі з плавання, ― сказав Назар швидше, ніж Максим встиг заважити всі "за" та "проти" правдивої відповіді на це питання та обрати, що б такого вигадати більш-менш реалістичного. Якби він реально почав про це думати, то навряд чи йому вистачило б усього наступного уроку. ― Уявляєш, наш Макс дуже круто плаває.

― О, вітаю, ― всміхнулась Софія. ― Мабуть, батьки за тебе радіють.

― Еге ж, ― кивнув Максим. Брехати він не любив, та і виходило у нього це дуже кепсько. Тому у ситуації, що склалася, він вирішив говорити якомога менше і просто кивати, коли треба було підтвердити щось, що казав Назар. У друга з брехнею виходило краще, бо він відвідував театральну студію і вже був не поганим актором.

― Хлопці, взагалі я вас запитати хотіла, чи вирішили ви останню задачу з математики? Ту, що з зірочкою. Я б хотіла звірити відповідь, ― погляд Софії одразу став серйознішим. ― Антон сказав, що навіть не намагався, а у Семена і у мене зовсім різні відповіді, тож я хочу дізнатися, хто з нас помиляється.

― А якщо у мене вийде третя відповідь, ти дуже засмутишся? ― весело запитав Назар, дістаючи з рюкзака зошита. ― Бо я теж не впевнений, що вирішив правильно.

― Ну а ти, Максиме? ― Софія похмуро подивилась на хлопця. ― Ти ж спробував вирішити ту задачу, правда?

― Спробував, спробував, ― пробурмотів Максим тихо і відводячи погляд. ― Але в мене не вийшло нічого, що хоча б було схоже на вирішення, тож я не став переносити до чистовика.

― Мені здається, варто було б, ― зітхнула Софія. ― Але тобі краще знати. То що там в тебе, Назаре?

Максим міг тільки зітхнути. Математику він не любив, бо варто було йому помилитися у вирішенні задачі, як всі його старання були перекреслені червоною ручкою. "Використовуй чернетку" та "Вчи матеріал" ― ці фрази були улюбленими у їхньої вчительки з математики, а сам по собі предмет був здатним зіпсувати настрій навіть у найкраший день. От і зараз Максим відчував, як натхнення, з яким він прийшов у школу і просидів весь перший урок, потроху випаровується перед неминучим наближенням до кабінету математики. Нащо вона взагалі існувала?

Звісно ж до дошки вирішувати задачу із зірочкою викликали саме його.

― Я не вирішив цієї задачі, ― похмуро сказав Максим, вставши з-за парти.

― Але ж ви намагалися, Цапко? ― вчителька суворо подивилася на нього. ― Чи вирішили не витрачати свій дорогоцінний час на на навчання?

― Намагався, ― буркнув Максим. ― Але не вийшло.

― Спробуйте знову, біля дошки. Однокласники допоможуть вам знайти помилку.

Максим стиснув губи. От чому б їй не викликати Семена чи Софію, які справді хотіли зайнятися розбором власних помилок? Скоріше б повернутись додому і лягти спати: у місті точно знайдуться якісь дрібні злодії, яких можна було б відгамселити та відновити своє почуття справедливості.

Стояти перед дошкою, коли не знаєш що писати після певного пункту, просто жахливо. А простояти йому довелося близько п'ятнадцяти хвилин, третину уроку, перш ніж йому дозволили повернутися за парту. Як вирішувати задачу, він так і не зрозумів, та й не дуже хотів розуміти. Перед ним наразі стояло багато інших і цікавіших загадок, ніж якась там задача з підручника.

― Не засмучуйся, ― прошепотів йому Назар. ― Це лише мала неприємність.

― Я знаю, ― пробурмотів Максим тихо. ― Просто сьогодні я не був готовий до неприємностей.

Однак і зі своєї злості він вирішив отримати вигоду. На великій перерві, йдучи до їдальні по чай до своїх бутербродів, Максим вирішив, що треба підготуватися до наступного рейду на злочинців у Києві. І в цьому йому допоможуть новини: величезні потоки інформації про те хто, де і коли щось зробив. Благослови бог людину, яка придумала Інтернет. Він міг би бігати за гопниками по вузьких вуличках і, звісно, періодично він буде лякати і таких, але не варто забувати і про більше зло.

Гортаючи сторінки і зберігаючи посилання на ті, що варто було б розглянути детальніше, Максим відчував, що до нього повертається гарний настрій. Нехай зараз від дій злочинців страждають люди, але до того як місто стане трошки кращим, залишилось зовсім мало часу. Тепер все у його руках і він докладе достатньо сил для того, щоб очистити Київ.

― Тобі дівчина написала, що так задоволено всміхаєшся після математики? ― запитав Антон жартівливо, легенько пхнувши Максима у бік.

― Ні, просто вирішив, що математика не варта моїх нервів, ― відповів Максим, ховаючи телефон. ― Не всі ж мають бути геніями.

― Макс просто читає про свого нового героя, ― пирхнув Семен. ― Того наче супергероя, що афериста до відділку зранку привів. Про нього всі новини зараз.

― Серйозно? ― Антон скинув брови, а в його очах вже майнула іскра посмішки. ― Макс закохався у супергероя?

― Та досить тобі! ― тепер вже Макс штовхнув друга. ― Вигадаєш іще!

Всі за їхнім столом розсміялися. Назар ледве не вдавився чаєм, що хотів відпити у цю мить. Навіть Максиму, з якого наче пожартували, було весело: Антон вмів підняти настрій усім довкола. Але веселилися вони недовго, бо наступної миті до них підійшов Кирило.

― То ви тут супергероя обговорюєте? Я теж хочу до вас.

Назар відкинувся на стільці так, щоб Кирило його не бачив і звів очі до стелі. Мабуть, з усієї компанії він гірше за все реагував на його присутність, однак Кирило і Антон були сусідами, майже друзями, тож іноді той приєднувався до них під час перерв або групових занять. Назару доводилося терпіти його компанію, Максиму теж, хоч і не такими муками. Добре, що таке ставалося нечасто.

― Як я розумію ви вже бачили відос, ― сказав Кирило, сідаючи поруч із ними. ― Помітили як той герой на камеру красувався? З найкращого ж боку повернувся, не те що тоді, на Троєщині. Щоб всі його дорогезний костюм зацінили.

― Ти думаєш, що то був один і той же чоловік? ― скептично запитав Семен, відставляючи порожню склянку з-під чаю. ― Їх мало що пов'язує окрім заголовків новин. І якщо цей, зі Святошина, явно не проста людина, то на Троєщині все ще міг бути звичайний каратист: ті хлопці, яких відв'язали від труби, навряд чи дадуть тобі інтерв'ю про те, як виглядав той, хто їх побив.

― Це було б логічно, якби це був один і той же чоловік, ― серйозно сказав Кирило. ― Самі подумайте. Менш як за тиждень дві події, в яких торжествує справедливість. Часто ви подібні новини чуєте? От і я ні. Тож думаю, що це якась рекламна кампанія, може знов якийсь політик розкрутитись хоче. У нас скоро вибори чи ні?

― Дуже нескоро, ― похмуро буркнув Назар. ― Нещодавно ж були, забув уже? Ще мінімум три роки чекати тепер.

― Ну значить це буде дуже довга рекламна кампанія, ― впевнено заявив Кирило. ― Ми ще побачимо відеозаписи з цим хлопцем, а потім з'ясується, що йому добре платили за всі ці вистави, а його суперсила і ті злочинці ― просто найняті актори. Супергерої існують тільки в коміксах, ніхто не купиться на подібну виставу, окрім малих мрійників.

Максим скрипнув зубами. Отже він ― малий мрійник? Він майже міг поклястися, що Кирило подивився у його бік, коли казав ці слова. З натяком подивився. Ну що ж, тепер окрім порятунку людей у Максима з'явилась іще одна мета його супергеройської діяльності: він змусить повірити Кирила і інших людей, що супергерої існують. А також, що існують люди, які просто прагнуть справедливості. Не заради грошей чи ще чогось, а просто так.

В уяві хлопця моментально виник чек-ліст. Кожного разу, коли він буде ставати супергероєм, він має:

1) Рятувати хоча б одну порядну людину за ніч.

2) Давати по заслугам злочинцям.

3) Не світитися на відеокамерах.

4) Ніколи не брати грошей за те, що робить.

5) Ніколи і нікому не розповідати хто він такий насправді. Окрім Назара. Назар буде його правою рукою.