Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Десь із тиждень Максим щоночі прилітав до Григіра Олександровича, щоб дізнатися, чим закінчилась історія з Дмитром Олеговичем Поліновським ― саме так повністю звали Джастіса у повсякденному житті. За словами Григіра Олександровича, той тепер став найбільш цікавим з піддослідних цього експерименту, адже його стадія іспиту завершилась значно раніше, при цьому пройшовши пік своєї сили. Це означало, що якщо Дмитро зможе чаклувати після того, як пігулка, що дала йому сили, була видалена з організму, то інші піддослідні, скоріш за все, також зможуть. І Максим зможе.

Однак пройшов тиждень, а Дмитро не повернув собі здатність створювати блискавки чи піднімати речі силою думки, навіть після натяку Григіра Олександровича на те, у чому його проблема. Насправді Григіру Олекандровичу довелося дуже сильно посваритися з Маргаритою через Джастіса, аби того не замкнули у в'язниці за все, що він накоїв або не зробили щось ще гірше. У цьому питанні Максим був вперше на боці Маргарити: він точно знав, що Дмитро занадто небезпечний, щоб залишати йому хоч шанс на силу. Однак вирішальним було слово Григіра Олександровича і єдиним покаранням Дмитра залишалася відсутність сил.

Водночас з тим, це натякало на те, що без пігулки Максим також не зможе чаклувати, зовсім. Він дуже не хотів у це вірити, щовечора повторював собі, що цього не буде, але все ж готувався до того самого дня. Максим тепер використовував надздібності героя не так активно і намагався вирішувати конфлікти зі злочинцями з мінімальними витратами магії. Він вмовив Маргариту навчити його відчувати магію у собі і її кількість. Це було необхідно для того, щоб не вичерпати свій запас до останньої краплі і навчитися його контролювати. До того ж, Григір Олександрович відмовлявся виконувати свою обіцянку до того, як експеримент буде завершено.

― Ми дочекаємося, коли дія пігулки закінчиться, і тоді подивимось, що робити далі.

― Але якщо я не зможу чаклувати, у цьому не буде ніякого сенсу!

― Саме тому я вам дуже рекомендую не втрачати цю здібність.

З Назаром Максим, звісно, помирився майже одразу. Той зізнався, що трохи заздрив Джастісу через те, що той міг літати з Максимом, а він сам ні. Однак це не стало на заваді, коли Максим знову попросив його допомогти шукати злочинців у новинах. Приємно було розуміти, що цього друга хлопець все ж не втратив.

У школі все залишалося, як і раніше, якщо не зважати на те, що оцінки Максима з математики покращилися і до дошки його тепер майже не викликали. А ще, його малюнок все ж зайняв місце на шкільній виставці: хай навкруги були і більш кращі за технікою картини, однак Максимова показувала справжнього героя, а не людину у плащі, що летить небом. Так він, принаймні, вважав сам.

Лише після Нового року Максим відчув, що слабшає. Спочатку він не зміг злетіти уві сні. Потім став помітно слабшим фізично, далі вже не міг знаходити злочинців так, як робив це раніше, а на початку весни йому вперше за довгий час наснився звичайний, не супергеройський сон. Після того він підхопив застуду і майже весь тиждень провів у ліжку, відчуваючи себе знесиленим і розбитим. Консультація Григіра Олександровича чи Маргарити була не потрібна, хлопець і так зрозумів, що саме так відчувається магічне знесилення.

Добре, що він завчасно продумав план і підготувався до цього складного періоду. Маргарита підказала йому, як не валитися з ніг щоразу, коли він захоче чаклувати і що варто робити, якщо він таки вичерпає свій запас. Саме тому, навіть коли хлопця виписали і він пішов у школу, він ще цілий тиждень навіть не намагався випробувати свої сили. Це було складно і водночас дуже легко, бо йому було страшно дізнатися результат. Одна частина мозку підказувала йому, що нічого не завадить Максиму знову чаклувати і тому треба спробувати якнайшвидше, однак інша була впевнена, що нічого не вийде і боялася побачити це на практиці.

Коли тиждень пройшов і сили Максима мали повністю відновитися, він, ідучи додому, зупинився біля власного будинку, закрив очі і уявив, як чорний ворон, що сидів на гілці над його головою, розправить крила і полетить. Однак він мав не просто полетіти, він мав полетіти у певному напрямку, на схід, туди, де за кілька станцій метро знаходилась аудиторія Григіра Олександровича. Ворон мав приземлитися на підвіконні і постукати у вікно дзьобом, а потім прокаркати, коли старий зверне на нього увагу:

― Я все ще чаклун! Кар!

Це був нескладний фокус, Маргарита казала, що чаклуни часто передають послання воронами і на це йде мало сил. Максиму мало вдатися таке після того, як він робив набагато складніші речі.

Ворон на гілці стрепенувся і полетів. Це було хорошим знаком, як вирішив Максим. Поки що він не міг точно знати чи це був збіг, чи ворон дійсно відправився до Григіра Олександровича з його повідомленням. Все що йому залишалося, це вірити у те, що все вийшло, а ще ― що він сам, Максим Цапко, все зможе.

Довго чекати йому не довелося. Лише зайшовши додому і скинувши верхній одяг, хлопець звернув увагу на великого чорного ворона, що постукав дзьобом у вікно його з братом кімнати.

― Хрещатик. Субота. Четверта вечора. Кар!

Серце Максима наче пропустило удар, а далі забилося сильніше. Вийшло. У нього все вийшло. Від усвідомлення хотілося кричати і танцювати, однак уроки самі себе не зроблять. До того ж, Максим пообіцяв не давати собі марну надію.

В суботу у назначену годину він, звісно, був, де треба. Вийшов зі станції метро рівно о четвертій вечора, ховаючи обличчя у шарф від холодного зимового вітру. Маргарита вже була тут і виглядала на диво задоволеною.

― Ну що, герою, готовий побачити магічний світ? ― запитала вона, всміхаючись. На диво, її посмішка була приємною.

― Звісно готовий! ― рішуче сказав Максим. ― Куди підемо?

― Нікуди, ― просто сказала Маргарита. ― Ти ж не думав, що усі маги ховаються від людей, якщо вони і так не помічають магії? Вона прямо перед тобою.

Максим скептично позирнув на площу перед собою, направо і наліво вздовж Хрещатика. Все було як завжди: багато людей, в основному молоді з яскравим волоссям або у модних речах, але усі вони точно були людьми, а не якимись чарівними створіннями.

― Я не бачу. Ти знущаєшся з мене? ― похмуро запитав хлопець, зиркнувши на відьму. Однак та похитала головою, а потім дістала з кишені окуляри у футлярі і простягнула йому.

― Це наче побачити те, що завжди було з тобою. Настільки завжди, що ти забув, що воно є. Малі діти бачать нас, але звикають до реакції батьків: нічого незвичного, нічого страшного, нема на що звертати увагу, ― Маргарита весело обвела рукою вулицю. ― Все звичне, чи не так? Щоб побачити знову, треба трохи себе підштовхнути. Спочатку знадобляться окуляри, а вже потім навчишся бачити без них. Одягай давай, мені вже не терпиться побачити твоє обличчя, коли ти зрозумієш.

Максим оглянув окуляри, все ще скептично налаштований: доволі звичайні у пластиковій оправі, без діоптрій і якогось напилення. Дуже схожі на ті, що можна купити у переході.

― Якщо це якийсь жарт, то я можу вдарити тебе струмом, пам'ятай про це, ― похмуро сказав хлопець і, зітхнувши, вдягнув окуляри. Однак варто йому було підняти погляд на вулицю знов, і його очі розширилися від подиву, а нижня щелепа буквально лягла на груди.

Вулиця справді змінилась. Хлопець з фіолетовим волоссям був на диво блідий і варто йому було всміхнутися, як Максим побачив довгі загострені вампірські ікла. Якщо придивитись, то точно можно було помітити його червоні очі. Дівчина, що йшла поруч із ним і до цього виглядала як звичайна дівчина з зеленим волоссям, тепер стала писаною красунею з неприродно зеленим ластовинням на обличчі. Майже така сама, як мавка в ілюстраціях підручника. Перед ними, той хто виглядав, як звичайний чоловік з борідкою і закликав туристів і перехожих збити пляшку футбольним м'ячем, тепер стукав по плитці копитцями, судячи з усього, козячими.

Максим повернувся до Маргарити, щоб щось сказати про все це, поділитися враженнями, однак побачивши її, втратив мову. На плечі відьми сидів дракон. Справжній дракон, що палав прямо зараз яскравим полум'ям і виглядав при цьому більш ніж задоволеним. Від йього полум'я одяг та волосся Маргарити мали запалати, однак цього не сталося. Навіть підпалин на чорному одязі не лишалося.

Боковим зором, не крізь скельця окулярів, Максим помітив тролейбус, що проїжджав Хрещатиком, однак як тільки він увійшов у ту зону, яку Максим бачив крізь скельця, він перетворився на велетенську волохату штуку, яка ліниво перебирала лапами. Пасажири їхали, вхопившись за її шерсть і звисаючи з неї, наче виноград. Жоден з них не був людиною, а деякі навіть не були схожі на людей.

― Ласкаво прошу до магічного світу, ― з посмішкою сказала Маргарита. Дракон на її плечі пирхнув чорним димом, а потім хрипло розсміявся.