Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Цієї ночі Максиму не снилося нічого супергеройського, однак сон був все ж приємний. Він плив космосом, був неймовірно маленьким і одночасно великим, так що міг обійняти планету. Відчувалося це дивно, однак вид на зорі, туманності та інші космічні об'єкти був чудовим. Він заспокоював, заколисував, і зранку хлопець відчув, що дійсно відпочив.

Малюнок він вирішив відкласти до наступного уроку малювання, може, до того часу він ще знайде, як його можна вдосконалити.

День пролетів майже непомітно, у звичайному темпі. Єдине, що стало для хлопця яскравою подією, це розуміння того, що за тиждень вже мали початися осінні канікули. Зі своїми супергеройськими справами він зовсім забув про щось таке звичайне та приземлене, однак воно могло дати йому справжній відпочинок. Цікаво, чи поїде він з батьками кудись хоча б на вихідні? Чи, може, зможе весь тиждень сидіти вдома і грати в ігри? Будь-який варіант був прекрасним. Але краще за все було те, що він зможе спати більше, а тому врятує більше людей у місті. Єдине, що відділяло його від канікул ― контрольні роботи. І саме вони стали проблемою для хлопця на всі канікули вперед. Точніше, не всі контрольні загалом, а конкретно контрольні з математики.

Перед контрольною у кінці чверті хлопець не виспався, бо уві сні поставив собі за ціль спіймати аж десятьох злочинців за ніч і так забігався, що втома відчувалася і на ранок. Тож Максиму було складно зосередитись на прикладах, хоч він і точно знав, як їх вирішувати. Проте неуважність приводила його до неправильних відповідей, а задачу він взагалі так і залишив недописаною, бо час уроку минув, вчителька зібрала зошити і хлопцю здавалося, що у нього от-от лусне голова.

В результаті він написав усього лише на чотири бали. Це було б не так критично і образливо, все ж усі домашні роботи хлопець здавав майже вчасно, однак у останній момент, буквально у п'ятницю, перед початком канікул, виявилося, що за ще одну контрольну він взагалі має одиницю.

― Перепрошую, ― сказав Максим, підходячи до вчителя після уроку. ― Може, ви помилилися, мене навіть не було на тій контрольній, у мене не може стояти оцінка за неї.

― Я не помилилась, Цапко, ― вчителька підняла похмурий погляд від журналу. ― Те, що ви хворіли, не звільняє вас від необхідності писати всі контрольні роботи, які пишуть ваші одноклассники. У вас був час прийти після уроків та написати контрольну, однак ви не захотіли цього робити, тож я маю поставити оцінку відповідно до відсутності роботи. Можливо, ви матимете більше бажання вивчати математику після канікул.

Максим не знав, що на це сказати. Він тільки міг відкривати і закривати рота, як риба, яку викинули на берег. За чверть з математики у нього було лише п'ять балів і він був певен, що батьків це не порадує. Хто тільки придумав рахувати кінцеву оцінку так, що контрольні грали вирішальну роль?!

― Стерво вона, ― бурмотів Назар, коли дізнався про всю цю ситуацію. ― Я певен, що твої батьки зрозуміють, не засмучуйся ти так.

― Вони б зрозуміли одну завалену контрольну, однак тут… Тут все гірше. До того ж це оцінка за чверть! Порахуй, на скільки балів мені треба закрити другу, щоб за семестр вийшла пристойна оцінка.

Було так образливо, що Максим хотів розплакатись. Він же розібрався у темі, він же виконав домашнє завдання за період хвороби, він же старався вивчити всі формули. Чому ж він знову залишився з поганою оцінкою?

Згадалися слова Кирила про неправильні закони, коли наслідування таких законів лише обмежує права людини. Щоб відволіктися від сумних думок, хлопець вирішив пошукати у новинах ще злочинців, яким би не завадила зустріч із Супергероєм: настав час боротися із політиками, які створювали таку дурну систему освіти, у якій хворі діти мали здавати контрольні роботи. Звісно, ці думки закрутилися у його голові від люті, супергерой вночі буде спокійний та справедливий, однак завдяки їм він знайшов людину, до якої точно мав навідатися цієї ночі.

Повернувшись додому, хлопець швидко поставив качатися на ноутбук ті комікси, які планував прочитати на канікулах. Зважаючи на оцінку з математики, наврядчи у нього буде інтернет найближчим часом. Так воно і сталося: як тільки мати повернулася додому, їй одразу ж захотілося подивитись у його щоденник, де були вклеєні оцінки за чверть. Несучи його мамі, Максим уже страждав, лише уявляючи як зміниться вираз її обличчя від побаченого, адже п'ятірка серед дев'яток і десяток навіть для нього виглядала дуже сумно.

― Максику, ти чого такий сумний? ― запитала мама, як тільки хлопець віддав їй закритого щоденника. ― Невже щось сталось у школі? Зробили зауваження через поведінку?

― Ні, ― тихо буркнув Максим і зітхнув. ― У мене… Сама зараз побачиш.

― Невже погані оцінки? Ти ж наче добре вчився всю чверть, ― з цими словами мати все ж відкрила щоденник. Тихий шелест сторінок був єдиним звуком у кухні, бо Максим не міг змусити себе сказати хоч щось, пояснити як це сталося і чому все так погано. ― Ох… Тепер зрозуміло, ― тихо сказала мати, коли дійшла до оцінок. ― Батьку це не сподобається.

― Я знаю, ― тихо пробурмотів хлопець, відчуваючи, як стискається серце. Менш за все він хотів засмучувати батьків. Образа знову захлиснула його: так не мало статися. ― Я просто… Погано написав контрольну. А ще одну зовсім не писав… І… Вийшло отак.

― Якщо ти поясниш детальніше, то я поговорю з татом. І в школу подзвоню, якщо треба, ― мати схилила голову і спробувала зазирнути Максиму у очі. ― Ти ж мав гарну оцінку у кінці четвертого класу. Не відмінно, але майже. У п'ятому трохи нижчу, але теж добру. Не за літо ж ти забув усе, так не буває! До того ж контрольні були з нового матеріалу, чи не так?

Максим коротко кивнув, ховаючи очі. Правда була у тому, що він підозрював, що вчителька все вчинила правильно, оцінила за системою, а сам Максим просто відволікся, занадто багато думав про свого Супергероя і тому відстав від програми. Або ж засидівся у ноутбуці ― саме так подумає батько. Хлопець відстав від дурної програми, але все ж через свою провину. Мама права, раніше він вчив математику, і вона навіть приносила йому задоволення, так само як історія, література, чи інші предмети. Чому ж тепер він навіть не хоче виправляти погані оцінки?

Можливо, саме через цю впевненість, його розповідь прозвучала так, наче він дійсно винен. Мама похитала головою і пообіцяла таки подзвонити до школи. Від цього хлопцю стало ще гірше, останнє, що він хотів, так це звертати увагу вчительки з математики на себе ще більше, а дзвінок матері точно не залишиться непоміченим.

Коли повернувся батько, розмова повторилась, однак тепер Максим говорив ще тихіше: від батька, на відмінно від матері, він не почув слів підтримки, або співчуття. Потім до зали запросили Микиту, і батько спокійно повідомив, що обидва хлопці залишаються без інтернету на всі канікули і вони знають через що.

― Якщо вам необхідно зробити домашнє завдання, у вас є для цього вихідні. Потім я зміню пароль на роутері.

Максим і Микита похмуро кивнули і попленталися до своєї кімнати. Розмовляти більше не хотілося зовсім, а настрій, що і так був кепський, тепер впав до найнижчої точки. Єдине, чого хотілося Максиму ― це загорнутися у ковдру і скоріше заснути.

Вид нічного Києва з даху Кабінету міністрів мав би заспокоювати. Яскраві вогні, машини, водії яких поспішають додому, величезна кількість яскравих вивісок, що тільки-но починали приваблювати людей у заклади. Однак Максиму, ні, супергерою, було неспокійно. Думки не покидало знання про те, що прямо під його ногами, під дахом уряду, діяли злочинці.

Усередину герой потрапив через вікно, що було відкрите навстіж, і одразу опинився у коридорі. Підлогу вкривав м'який килим з довгим ворсом, він пом'якшував кроки, тож до потрібного кабінету Максим добрався майже безшумно. Двері кабінету також не були замкнені, а зсередини долинали голоси.

― Зупиніться! Прошу, зупиніться! ― лякливо викрикував один голос.

― Народ, що втрачає гроші через твої рішення, не зупиниться, ― суворо, але наче з веселощами відповідав йому другий, що був Максиму знайомий ― людина у чорному костюмі, яку він зустрів у будинку Каті.

Хлопець прочинив двері і ступив до кабінету. Йому одразу відкрилася картина: герой у чорному костюмі тримав міністра інфраструктури за лацкани піджака на витягнутих руках. Через різницю у зрості, міністр дригав ногами у повітрі.

― Допоможіть! ― скрикнув він, але варто йому було помітити хто саме зайшов, на його обличчі склався вираз приреченості.

― О, ми знову зустрілися, ― весело сказав герой у чорному костюмі. ― Я радий, що саме тут. Все ще не знаю, на яку кару заслуговує цей зрадник держави.

― На справедливу, ― похмуро сказав Максим, повільно підходячи до цих двох. Якщо цей герой буде з ним не згодний, то можливо доведеться битися, до цього необхідно бути готовим. Однак чоловік у чорному костюмі лише всміхнувся:

― Я на іншу і не розраховував, ― він відпустив міністра, однак лише, щоб вказати на червону букву у себе на грудях. ― Як думаєш, що це означає? Чи ти не в ладах з англійською? Тоді підкажу. Джей означає Джастіс ― справедливість. Я тут лише заради справедливості, як і ти, чи не так?

― Так, ― кивнув Максим.

― Ви не можете бути справедливістю! ― скрикнув міністр у спробі вирватися з рук Джастіса, як для себе Максим назвав нового героя. ― Таке рішення може приймати лише суд!

― Схоже, що суд був безсилий проти тебе, ― Джастіс різко повернувсся до міністра і знову підняв його над підлогою. ― Саме тому ми тут. Як гадаєш, може, закинути тебе на дах і там залишити на ніч? Або ж кинути у Дніпро? Водичка сьогодні має бути гарна. Або ж просто скинути тебе з даху?

― Ви не маєте права!

― У мене є краща ідея, ― втрутився Максим. Останні слова Джастіса різонули по вухах, пригадалася смерть Пилипенка. Мозок супергероя запрацював так швидко, що Максим ледве за ним встигав: влаштовувати розправу і розмову з Джастісом прямо тут не варто, але варто і швидко придумати міністру таке випробування, щоб воно вплинуло на нього, змінило його ставлення до власної роботи, і задовольнило Джастіса. Погляд Максима ковзнув по дорогому костюму міністра, по годиннику відомого бренду, по запонках на сорочці. Так, це саме те, що буде достатньо справедливим. Він зробив крок до міністра і зиркнув на Джастіса. ― Дозволиш?

― Звісно, ― всміхнувся той і поставив міністра на підлогу. ― Не поділишся своїми планами?

― Можеш все сам побачити, ― просто відповів Максим, а потім, вже звертаючись до міністра, додав: ― А ви підете зі мною. Можете взяти з собою гроші, але не беріть телефон. Я хочу, щоб ви опинились серед звичайних людей і спробували повернутись додому так, як це роблять пересічні кияни.

― Що? ― розпачливо перепитав міністр. Однак Максим не збирався вдаватися до деталей. Упевнившись, що гаманець у міністра, а телефон на його столі, хлопець ухопив його за руку, а наступної миті вони вже летіли над Києвом, до лівого берега. Міністр тихо скулив і чіплявся за рукав Максима. За хвилину до них приєднався Джастіс.

― А ти на диво швидкий, ― пробурмотів він, летячи поруч. ― Я і помітити не встиг, як ти зник. Як ти це робиш? Телепортація?

Максим не відповів. Рано було базікати, у нього в руках досі був злочинець.

― Не мовчи, ми ж коллеги! Я хочу знати про тебе все, я взагалі твій фанат! ― продовжував тим часом Джастіс. ― Я прочитав всі новини про тебе, знайшов всі фотки і коли зрозумів, що можу робити те саме, просто почав! Моя суперсила ― це телекінез. Навіть зараз я просто левітую себе, круто, чи не так?

― Так, ― коротко відповів Максим. Почуття настороженості щодо нового коллеги його не покидало. ― Однак знаєш, нерозумно розкривати всі карти. Особливо перед злодієм із владою.

― Чорт! Точно, я і забув про нього! ― Джастіс схаменувся і надав обличчю серйознішого виразу, наскільки це можна було помітити під його маскою. ― А ти дієш, як справжній професіонал. Мені аж заздрісно!

Він ще багато балакав, аж поки вони дістались місця призначення. Навіть попри те, що шлях вони минули дуже швидко, Максиму здалося, що він отримав забагато нової інформації.

Міністра він залишив десь у Дарницькому районі, однак не біля метро. Це було б занадто легко. До того ж він вибрав достатньо безлюдну вулицю, щоб у міністра не було в кого попрохати телефон і викликати таксі, або персонального водія. Хлопець просто опустив міністра на тротуар, недалеко від зупинки транспорту.

― Удачі, ― похмуро сказав він міністру і знову злетів у небо, де на нього усе ще чекав Джастіс.

― Чому не на Троєщину? ― запитав він першим ділом. ― Це було б веселіше, та й складніше: там нема метро.

― Це не задля веселощів, ― суворо сказав Максим. Він не хотів пояснювати, однак Джастіс летів за ним слідом і схоже цього разу не хотів відпускати його так просто, як це було минулого разу. ― Якщо його вб'ють цієї ночі, нічого не зміниться. На його місце прийде хтось інший і знову буде красти, замість того, щоб робити державу кращою.

― В цьому є сенс, але чи ти певний, що це його змінить? ― з сумнівом запитав Джастіс. ― Що завадить йому повернутись до минулого життя? Ти перевірити його прилетиш, чи як?

― Не прилечу.

― Тож ти просто віриш, що він зміниться? ― запитав Джастіс. Його очі буквально сверлили Максима з-під маски, а інтонація голосу підказувала, що відповідь була дуже важлива для нього. Однак Максим вирішив не відповідати. Замість цього він приземлився на високу опору Подільського мосту і серйозно поглянув на Джастіса, що одразу опустився поруч.

― Я маю поставити тобі важливе питання, ― він витримав невеличку паузу, аби Джастіс зрозумів, що зараз у них буде серйозна розмова і не про їхні надздібності. ― Це ти вбив Нестора Пилипенка?

Джастіс позирнув на нього з незрозумілим під маскою виразом обличчя: це міг бути як подив, так і шок від того, що Максим здогадався. На якусь мить навіть здалося, що Джастіс не відповість, однак він вже за секунду похитав головою, наче і справді був здивований таким питанням.

― Не я. Як ти міг таке подумати? Я ж супергерой, а ми так не чинимо, правда ж? Чи ти таки допускаєш вбивства невиправних злочинців?

― Супергерої так не чинять, ніколи, ― Максим повільно видихнув повітря і уважно поглянув у очі герою навпроти. Можливо у Святошинського Супергероя і була ненормальна кількість надздібностей, однак серед них не було здібності одним лише поглядом відрізняти правду від брехні. На жаль. ― Припустимо, що я тобі вірю тобі на слово. Однак змушений попередити: якщо ти будеш серйозно шкодити комусь, навіть злочинцям, то ти станеш моїм ворогом і злочинцем.

― Ну звісно! Але знай, я ніколи не переступлю межу! ― впевнено заявив Джастіс і всміхнувся. ― Я ж супергерой.

― Сподіваюсь на це, ― тихо пробурмотів Максим. Він усе ще не вважав нового колегу цілком відвертим, та і необачливо було довіряти йому лише на другій зустрічі. Можливо, варто було пізнати його краще, можливо, навіть за спільною роботою. Однак з цієї пропозицією Джастіс його випередив:

― Якщо з цим ми вже закінчили, то як щодо того, щоб спіймати разом ще кількох злочинців? ― Джастіс підморгнув Максиму. ― Я знаю тих, які точно тебе зацікавлять.