Супергерой зі Святошина або справедливість у чорному плащі

Хлопці обговорили ще багато чого, перш ніж розійтися по домівках, і випили ще по одній банці холодної коли. Зважаючи на те, що на дворі стояв вже жовтень, наступного дня у Максима розболілося горло. Але це ж була неділя і визнати те, що захворів на вихідних, означало б проміняти день розваг на день з ліками і нудними процедурами. Тож випивши ранкового чаю, Максим сказав собі, що біль у горлі ― то дрібниці, які не завадять йому піти на прогулянку з сім'єю, і не сказав нікому про своє самопочуття. Краще він трохи потерпить, зате проведе час із батьком!

Однак десь після обіду прогулянка припинила приносити йому задоволення, у голові почало паморочитися і взагалі раптово захотілося спати. Максим не хотів визнавати, що захворів до понеділка, у нього навіть вийшло б приховати хворобу якби він, повернувшись з вулиці, не пролежав на ліжку не роздягаючись більше години. Мати занервувала, поклала долоню йому на лоба і якоюсь магічною маминою силою (куди там супергеройським здібностям) поставила діагноз. Відтоді Максиму було дозволено не відвідувати школу, але і заборонено без необхідності вставати з ліжка. Навіть за ноутбуком. Хлопець не міг сказати, що це його засмутило, адже він зміг виспатись у понеділок і зловити одного дуже поганого хлопця, якому висунули обвинувачення у вбивстві, але ніяк не могли заарештувати. Він був на початку списку, що склали Назар та Максим, і останньому дуже пощастило отримати нагоду впіймати злочинця, перш ніж той зашкодив іще комусь.

Навіть на ранок Максим пам'ятав усі подробиці того сну: напіврозвалений старий будинок, у якому ховався вбивця з брудним обличчям і всі прокльони, якими той обсипав Максима, поки вони летіли до найближчого відділку. Цього разу Максим не став заходити всередину, а закинув злочинця через вікно, аби не потрапити і на камери біля входу.

Про все це він написав Назару в понеділок, з самого ранку. Потім до Максима завітала сімейна лікарка. Вона зазирнула йому у рота, послухала легені, прописала не найбридкіші таблетки і, що найголовніше, дозволила не ходити до школи аж до кінця тижня. Правда, якщо йому стане краще раніше, мама точно відправить його до лікаря виписуватися, однак навіть три дні вдома означали, що Максим зможе нарешті пограти у всі ігри, що скачав на ноут, дочитати комікс і уникнути контрольної з математики. Тиждень починався чудово.

Як тільки подіяли ліки, що збивають температуру, Максим засів за гру, хоча фактично батьки йому не дозволили вставати з ліжка. Добре, що стіл був достатньо близько і Максим міг взяти з нього ноут і грати прямо під ковдрою, не порушуючи заборони, та ще і під'їдаючи шоколад, що йому подарували.

Після обіду йому знову стало кепсько, і ноут довелось відкласти. Випивши іще ліків за рецептом, хлопець загорнувся в ковдру і зайнявся тим, що уявляв, як буде зупиняти злочинців зі списку уві сні. Йому подобалося згадувати попередні сновидіння, уявляти себе суперсильним, у плащі, уявляти як він летить над Києвом, як б'ється зі злодіями і як спритно блокує удари та контратакує сильних суперників. В якийсь момент мрії стали сном, в який хлопець провалився під дією ліків. У сні він також летів над Києвом, але тепер удень, і це відчувалось зовсім по-іншому. Спуститися на землю або зазирнути у центр міста Максим не наважився: дуже не хотів аби його побачили звичайні люди. Але коли він прокинувся, то на ютубі вже набирав перегляди відеозапис того, як супергерой летить у небі з величезною швидкістю, а його чорний плащ тріпоче на вітрі. Зате, у твіттері з'явився хештег дня новин із ним. #Супергерой_зі_Святошина. А що, непогано звучало! Хоча хлопець, звісно, очікував трохи іншого.

― Тобі вже краще? ― запитала мама ввечері, коли повернулась з роботи і перш за все зазирнула до кімнати синів, щоб переконатися, що з Максимом все гаразд. ― От не варто тобі було так довго гуляти з Назаром в суботу, точно ж тоді застудився.

― Може і раніше, ― пробурмотів Максим невдоволено. Хвилину тому, почувши звук ключа, що вставляють у замок, він кинувся прибирати ноутбук і хапати з полиці підручник з історії, аби вдавати, що він не байдикував цілий день, а намагався не відставати від шкільної програми.

― Еге ж, я так і повірила, ― пробурмотіла мама. ― Ти інгаляцію не робив?

― Ні. Мені погано було, ― відповів Максим і майже не збрехав.

― У тебе досі температура, ― зітхнула мати, знову приклавши долоню до його лоба. ― Ну, хоча б не така висока, як учора ввечері. Я заварю чай. Микита не казав, коли повернеться?

― Ні, його ще не було вдома. Він останнім часом завжди під вечір повертається.

― Он воно що… ― пробурмотіла мама задумливо. ― Може, дівчину собі знайшов.

Але Микита не збирався ділитися тим, де він був, ні з мамою, ні тим паче з братом, та й Максим не те щоб дуже хотів знати: у нього попереду була ціла ніч пригод, яке йому діло до любовних вилазок Микити?

Цієї ночі Максиму снилося, що він іде Троєщиною, що було доволі дивно: він ніколи не був на Троєщині. Цей район не просто так вважався найнебезпечнішим у Києві, малому хлопцю на кшталт Максима тут робити було абсолютно нічого, а от для супергероя робота точно знайдеться.

І справді, не встиг Максим і кількох кроків зробити, як почув скрик десь зі сторони темного провулку. Він миттю кинувся туди, і не дарма. Двоє хлопаків у спортивних костюмах, явно не з найкращими намірами оточили жінку, не те щоб літню, але вже не молоду.

― Віддайте по-хорошому, ― кривлячи губи у посмішці, сказав один з хлопців, тягнучи руку до сумки жінки. Максим не став чекати, що буде далі. Якоїсь миті він просто стояв на місці, а наступної вже летів у метрах двох над землею і прямо на льоту схопив обох грабіжників за коміри їхніх курток. Тепер вже черга цих хлопців була кричати, адже як тільки вони опинились у руках Максима, він почав набирати висоту.

Спочатку він хотів віднести грабіжників до відділку, як зробив це з аферистом, але щось підказало йому, що цих двох краще провчити, аніж віддавати поліції. Тож за кілька хвилин вони втрьох, грабіжники і Максим, опинилися над Дніпром. Грабіжники заволали сильніше, вже здогадуючись, що їх чекає. Знизившись на рівень не більше двох метрів від води, Максим просто впустив обох волаючих хлопців у холодну річку. Ті впали з бульканням і майже одразу визирнули з води. Тут було неглибоко, але брудно. До берега дістатись буде не складно, а така пригода стане добрим уроком тим, хто нападає на слабших. У будь-якому разі Максиму хотілося на це сподіватися.

На якусь мить йому здалося, що він прокинувся, відчув зім'яту ковдру під боком, тихе сопіння брата і помітив крізь не повністю зімкнені повіки світло від фар машини, що заїхала до них у двір. Але наступної миті він знову летів над Києвом, але вже над правим берегом Дніпра, ближче до центру. Шосте чуття йому підказувало, що десь тут, зовсім близько коїться щось варте його уваги.

Над Шулявським мостом Максим завис у повітрі і поглянув униз. Машин тут було не менше ніж вдень, люди все ще йшли у своїх справах, піцерія працювала. Однак придивившись, Максим помітив те, що його занепокоїло: майже під самим мостом, стояв чоловік у поношеній куртці, нервово озираючись навсібіч. Руки він ховав у кишенях та тупцяв на місці, наче намагаючись зігрітись. Максим вже думав, що це один з безхатьків, яких часто можна було тут зустріти, але наступні події змусили його змінити свою точку зору. Чоловік, за яким він спостерігав, роззирнувся, сам собі кивнув і заховав щось біля сміттєвого відра аптеки, що стояла неподалік. Не в саме відро, а між пакетом у ньому і відром. Після цього чоловік швидко покрокував з того місця.

В голові Максима забігали думки: він пригадав, що розказували друзі про написи на стінах підземних переходів, про підозрілі телеграм-канали та про інші канали покупки та збуту наркотиків. Що ж, схоже у нього з'явилась нагода зловити одного такого торговця.

Цієї ночі Максим ще багато разів прокидався і засинав, і кожного разу у нього ще були справи у нічному Києві. Однак, коли горизонт почав сіріти, він все ж мав зупинитись. До наступної ночі.

Список, складений хлопцями, значно порідів. Максим все менше дивився у новини, довіряючи Назару пошук злочинців, а сам він наловчився бачити потрібні сни майже щоночі. Відкриваючи очі кожного ранку, Максим вірив, що прокинувся у більш безпечному місті, ніж засинав. Однак його імпровізований відпочинок закінчився вже через тиждень і настала мить коли довелося повертатися до звичайного шкільного життя.

― Герою, у нас є до тебе справа, ― з широкою посмішкою сказав Антон, підходячи до Максима після другого уроку, якраз перед великою перервою. Його посмішка була аж занадто широка, тож Максим відчув, що йому не сподобається ця справа. До того ж, звернення "герой" змусило його напружитись. Назар же нікому не розказав, правда?

Максим тільки-но вийшов з лікарняного і саме знову звикав до шкільної метушні. Сьогоднішній ранній підйом дався йому важче ніж зазвичай, тому Максим все ще трохи гальмував, коли треба було думати. І саме через це він поставив неправильне питання:

― Відколи це я ― герой?

― Відтоді, як допоможеш нам із нашою сторінкою шкільної газети! ― задоволено повідомив йому Антон. ― Ми взяли за тему нашого розвороту того таємничого супергероя, що літає містом, тож без твоєї допомоги ми не впораємося. Давай з нами?

Очі Антона сяяли, але це не могло підкупити Максима.

Щомісяця виходила шкільна газета, чотири сторінки з якої готували журналістські гуртки різних класів. До гуртка класу Максима входили Антон, Кирило і Марічка. Перші двоє займалися збором матеріалу, набором тексту на комп'ютері і умовною версткою, а Марічка малювала для них ілюстрації. Однак дівчинка серйозно захворіла, тож до цього випуску хлопці готувалися самотужки.

― Я ще не погодився. І чим я, цікаво, можу вам допомогти? Я ж не з вашого гуртка, щоб таким займатися, та і знань у мене немає відповідних, новини я не читаю. Як тобі взагалі спало на думку втягнути мене у це?

― Ти нам не для інформації потрібен, а для ілюстрацій, ― пояснив Антон і зітхнув. На цих словах серце Максима впало в п'яти: якщо хтось побачив або навіть дізнався про його жалюгідні спроби малювати комікси, то це було б навіть гірше, якби всі дізнались, що він ― супергерой. Однак, судячи з наступних слів Антона, він і не очікував від Максима малюнків. ― Тему то ми взяли, інформації вагон, а от з ілюстраціями біда. Той герой зовсім не хоче лізти на камеру останнім часом, окрім відеозапису з відділку нічого і немає, тому треба підібрати щось більше-менш у тему, а ти в цьому шариш, зрозумів? Допоможи, будь ласка, це недовго. Треба буде просто знайти фотки, обрізати під відповідні місця і вставити у вже майже готову газету.

― А… ― у Максима відлягло від серця. ― Ну тоді чому б ні?

Хлопець відразу прикинув усі "за" та "проти" і дійшов висновку, що нічого незвичного у цьому немає, а всі заяви Антона, які змушували Максима напружуватися, були лише жартами. Цілком у стилі Антона.

― Тоді, може, просто зараз? ― запропонував Антон. ― Наступний урок якраз інформатика, нас пустять в клас, і ти зможеш знайти все, що необхідно до уроку, а якщо не встигнеш, залишимось після і завершимо. Це ж швидко, правда?

Максим зітхнув, піднімаючи рюкзака. Йому дуже не хотілось вбити аж дві перерви на таке просте завдання, але Антон не відчепиться, поки своє не отримає, тому простіше за все було швиденько йому допомогти і забути. А пообідати можна буде і після допомоги.

― Добре, ходімо.

― Кирило буде з нами, не заперечуєш? ― запитав Антон, киваючи на друга. ― Ми разом готували текст.

Кирило вже стояв поруч, і Максиму було дуже складно втримати розчароване зітхання. Зайвий раз спілкуватись із занадто вже скептичним однокласником не хотілося, однак відступати вже не було куди. Він пообіцяв допомогти і тому мав тримати слово.

У клас інформатики їх пустили без зайвих питань, Максим навіть здивувався: зазвичай потрапити до комп'ютера в позаробочий час було фактично неможливо, але схоже клубу журналістів було дозволено і таке. Крутий клуб насправді: їм можна було іти з уроків, аби відвідати шкільні концерти і написати про них, можна було займати класну кімнату для підготовки сторінок газети і ще багато переваг у шкільному житті. Максим би хотів приєднатися до них, однак він не мав жодних талантів журналіста, та й регулярне спілкування з Кириллом точно звело б його з глузду.

― Якщо ти знаєш героя, який став злодієм ― це було б ідеально для газети, ― сказав Кирило, коли Максим відкрив браузер. Він не любив, коли над душею стояли, однак хлопцям, схоже кортіло побачити, як з'являються останні штрихи розвороту. ― У нас частина статті цьому присвячена.

― Та ну? І яким боком Супергерой зі Святошина ― злодій? ― похмуро запитав Максим, вбиваючи у гугл пошуковий запит. Йому варто було лише підібрати героя у схожому костюмі, а таких він знав вдосталь.

― Якщо він закриває обличчя, то йому точно є що приховувати! ― впевнено заявив Кирило. ― Кого б він із себе не показував, він може стати злодієм у будь яку мить. Він кидає людей у холодну річку! Навіть якщо це грабіжнки, їх треба доправити до відділку, а не отак. А щодо мереж наркоторговців? Хто надасть допомогу тим, хто в них купував? Або…

― Отже хай би і далі купували чи що? ― різко запитав Максим повертаючись на своєму місці. ― Що за дурню ти несеш? Наркоторговці ламають життя людей, забираючи їхні гроші!

― Не кричи на мене, ― обурився Кирило. ― Я лише переказую інформацію з офіційних джерел. У всіх вчинків героя є наслідки, які він не поспішає розгрібати.

― Що? ― розпачливо перепитав Максим. — Що значить "офіційні джерела"? Які ще офіційні джерела вважаються його настільки безвідповідальним злодієм?

― Я тобі кину посилання, на основі яких я робив свою частину сторінок, тільки давай потім, у нас часу мало, ― Кирило багатозначно кивнув на екран комп'ютера. Максиму нічого не залишалося, як повернутися до перегляду картинок і пошуку потрібного матеріалу, однак його думки вже були зосереджені не на пошуку, а на словах однокласника.

Лише на наступній перерві він зазирнув у телефон, щоб почитати, що ж там прислав йому Кирило. Там і справді були статті, хай і з сайтів, які не читав Максим, але з тих, що були доволі відомими. Якісь поважні дядьки, що сиділи у зручних кріслах, говорили про те, що новий супергерой вчиняє, може, і добре, але ніколи не думає про наслідки. Вони казали начебто розумні речі, однак від них у Максима скипіла кров. Вони думали, що він здатний завдати шкоди невинним, хоч і ненавмисно. Вони казали, що якоїсь миті він помилиться і постраждають мирні люди. Деякі з них навіть ставили під сумнів його моральні принципи та наголошували, що все це ― показуха!

Але найбільше Максима розізлило останнє інтерв'ю. Воно носило назву "Перша жертва супергероя" і розповідало про сумну долю Івана Семеновича, якого супергерой начебто притягнув до відділка і здав як грабіжника, а він був цілком невинний. В інтерв'ю була сльозлива історія про те, як родичі, а саме дружина та діти, ходили до Івана Семеновича у відділок, намагалися домогтися його звільнення, однак нічого не допомагало, адже "супергерой його привів, отже він винен".

У кінці статті були фотографії Івана Семеновича. Максим добре пам'ятав його обличчя: цього чоловіка він спіймав у середу, коли він з ножем погрожував дитині у безлюдному підземному переході. Тоді він притяг злодія до відділку і вже пізніше виявилось, що того розшукують і за інші злочини. Чоловік був однозначно винний, і з ним Максим вже закінчив справи. А от автора статті варто було відвідати і поговорити. Адже злодії могли казати все що завгодно, а от писати неперевірену інформацію було просто неймовірно підло! І хоча це не кримінальний злочин, злочинець має бути покараний.