Русалка / Хто Тільки Не
(За мотивами "Царівни", О. Кобилянської)
Анотація: Вона вже не пам’ятає сміх своїх дітей. Смак чаю, який пили вечорами. Ще пам’ятає своє ім’я — Павлина. А ще — ненависть до тієї, хто забрав її життя. Кляте русалчине поріддя!
Частина 1
Вперше побачивши її після похорон, Павлина ледь не зомліла. Довелося похапцем сісти на канапку і вдати, що до шиття, залишеного зучора.
Страх Божий, яка! Наче мара з лісу вийшла, химерниця: очі банькаті, коси до колін, закрейдяне лице, мов упокійниця! А погорда на обличчя, наче на престол сходить. Чужиниця. Виродок. Гнати би з дому, з її, Павлини, рідного дому! Хотіла скрикнути вголос, та поріддя нелюдське зиркнуло — і відсушило.
А Мілечка її як підмінили! Ходить та торочить “Ну, ну, душко, не іритуй; ми добрі люди, мусимо і без любові мати милосердя! Мені здається, вона добра дитина.” Боже, чи то не бачить він, що то за таке? Дитина? Русалка, лісова мавка — та не людина!
Розділ 2
Звістка про приїзд свояка надлісничого збурила всю околицю; будучи доброю знайомою Маєвських, її Лєна першою принесла в дім новину. Донька сяяла од радощів, ще б пак — нове обличчя мужське у знайомому колі! Павлина поспішила охолодити: треба ще глянути, що там за птах, може, геть негідний!
Чужинка як завжди, сиділа у вітальні мовчки, вдаючи, що їй байдуже на розмови. Проте у жінки збігали сироти по спині всякий раз, коли ловила погляд зеленавих очей, крадькома кинутий.
“Цілий дім у воєнному настрої! Коби лише скоріше той вечорок! Мамочко, підемо?”
Її дитя воркувало горлицею, тулячись ласкаво — яка ж Лєна ще дитя, хоч і вдає з себе дорослу!
Коли мова зайшла про пошив суконь, Павлина навмисне підвищила тон, коли сповістила Наталію, що крім понсової зеленої сукні най і думати ні про що не сміє. Не вистачало ще, обшивати обновами цю лінтяюху!
Знала б, що станеться — не пустила б. І поділ зрізала б, спалила, щоб зміїним хвостом не вихиляла, не очаровувала серця слабкодухих мужчин! Та не знала, не відала. Сама лихо накликала.
Частина 4
Здавалося б, чого тій дурній дівці ще треба, таку партію зробити! Багатий, зі знайомствами. Сама ж, зміюка, причарувала косами полум’яними і личком шановного пана! Най би одружилися, най би поїхала з дому вже і не поверталася. Павлина вже потайки міркувала, чи то єси пристойно нині — засипати шлях сіллю, щоб відвернуло? Обернула б безневинною чудасією, жартом. Аби помогло.
Наталія мовчала. Мовчання гуло відгомоном полуденних громів, коли парить і небо чорне. На лице змарніла. Ще б пак, не тобі, чортове поріддя, до пристойних людей тягнутися! Хай свояк надлісничого видався теж не найкращою партією, та все ж той був людиною, хай і циганського племені. Ба, може тому й відказав: ті, кажуть, всіляку нечисть чують.
“А коли я цього не вчиню?”
То най іде куди хоче, за світи, з очей подалі! Най згине зимою у заметах. Невдячне дівчисько! Як звір дикий, кусає руку, що вигодувала!
Розділ 6
Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Уклався на всім, немов надиханий. Блистіли гори сріблясте проти сонця, а над усім тим миготіло ясне, майже прозоро-синє небо… Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час здержало віддих і ждало на щось святе. Чи жаске. Та кролі самі себе не нагодують, от і простувала стежкою.
“То ви, тітонько, теж полюбляєте волю? Як я любила...”
Нечисть сиділа на живоплоті, спустивши ноги прямісінько у кучугуру. Мов жива, коби не нага: в одній сорочці, розхристаній і роздертій. Посеред полотна запеклася руда, і Павлина похапцем відвернулася. Як не дивитися, то мара згине, пропаде, в ім’я Духа святого!
“Соромливість, казав, вона украшає женщину, мов вінок з білого цвіту. Казав, що має право. Яке ж право, тітонько, має хтось над волею чужою?”
Довгі стебла лілей плуталися у рудих пасмах, розпускаючи згори цвіт. Убір сяяв перлами на зимовому сонці, аж руки тягнулися бодай доторкнутися до краси незрівнянної. Ні, то все мара і нечисті принади! Згинь! Тобі не місце серед живих, ти мертва, душа загублена. Що, як негідна раювати, то все можна: і сидіти проти денного сонця, і наклеп зводити?! Сама ж втопилася у озері лісовому, як жених поїхав!
Розділ 12
Блудила, мов мара, по кімнатах у довгій жалібній сукні. Часами кидалася мовчки на холодну грудь і, загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо. Невже таку бог долю дав, що траче всіх дорогих людей? Павлина плакала тихим, гірким сміхом…
“А я мріяла, як же я мріяла полетіти з цього холодного дому, від вас, тітонько, за море! Най не в шовках, та вільна! Шкода, не судилося.”
“То он як віддячила, нелюдь. За доброту й ласку нашу. Най би летіла.”
Русалка лиш зітхнула легко, всівшись коло труни Лєни, убраної квітами:
“Най би. У річці теж холодно. Та одиноко, і не настане полудень ніяк. Тут хоч знайоме, спогади…”
З нестями Павлина пожбурила у нечисть чим під руку трапило. Срібна цукерниця пролетіла крізь примару і брязкнула об крісло. Нечисть без труднощів підняла посудину, всміхнулася:
“Пізно вже посаг збирати.”
Відгуки:
@Чурчхела: Чурчхела чеше потилицю і аплодує новому Дж.Мартіну. Всі померли, нікого не забули. Несіть наступний!
@Риба: моторошно, аж сироти по шкірі. Від родичів аж верне: ага, все вона винна, і що гарна була, і що померла!
@Петрушка-й-полин: не допомогла Орядину семінарія…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!