(Стерто) — Леся (Стерто)
Анотація: Драма без назви, в якій описується життєвий шлях двох подруг з кола іспанської знаті — Анни та Долорес.
(Якщо вам чомусь здається, що у сюжеті мали бути ще якісь герої — вам здається)
Розділ 1
Кладовище в Севільї. Пишні мавзолеї, білі постаті смутку, мармур між кипарисами, багато квітів тропічних, яскравих.
Більше краси, ніж туги.
Дві дівчини коло однієї з могил: одна в строї пишного золота, інша в шатах простого крою. Обидві у серпанку замисленності.
Долорес: Ходім?
Анна: Ні-бо, ще трохи! (Сідає на лаву і вдихає на повні груди). Краса яка навколо, чи не так?
Долорес: Краса. Та з присмаком гірким, минущості полиновим акцентом.
Анна: (встає з лави, бере за руку Долорес) Хотіла все спитати тебе, люба, навіщо раз у раз вертаєшся сюди, у цей куток? Чи хтось з твоїх близьких тут спочива? Та сліз нема, немає і скорботи; поклон в жалобі ні над ким не б’єш…
Долорес: (уважно дивиться в обличчя Анни) А ти немов скидаєш тут кайдани, хоч не закута.
Анна: Дивно, так. Немов була заручена із кимось: багатим, родовитим та не милим. І тільки тут його я пам’ятаю…
Долорес: Те саме. Тільки мій жених мене покинув і в чужому краю шукає вітра в полі. Пройдисвіт — та все ж коханий. Тут, на кладовищі, шкодую, що він лиш плід дівочої уяви.
Анна: Тож звідки це взялось? Ні я, ні ти ні з ким не заручались до сих пір.
Долорес: Це напевне сон. Якби життя моє інакше склалось, якби батьки покійні заручили — лила б я сльози за безпутним доном!
Анна: А я б страждала в замку на горі, закута в шлюбні золоті кайдани. Як добре, що ці марення незбутні!
(Обидві із полегшенням зітхають)
Розділ 2
Осередній дворик в оселі Альваресів, уряджений на маврітанський лад. Дон Пабло і донна Мерседес віддають останні розпорядження. Вгорі по галереї походжає скілька гостей, з ними донна Анна.
Гостя перша, далека родичка сім’ї: (входячи до дворику і роздивляючись) О, скільки барв! Троянди, фрезії, шовк мавританський… а гербові звірі зі стін немовби рикають на нас! Аж страшно, скільки злота все це варте!
Гостя друга: (слухає її і стискає губи ґузкою) Господь не бачив стільки марнотратства з часів Цариці Савської, не менше! Пощо ті леви і тканини серпанкові, коли не в домі Господа вони? (Стиха бурмоче) Мерседес пнеться, ніби її Анна сидить на троні, не обабіч стоє.
Гостя перша: (примирливо) Та все ж у залі, коло королеви. Це радість для сім’ї.
Гостя-панночка: (до Анни) Аніто, як же ти препишно вбрана! (Тихше) Та все дарма, хіба пошле Бог мужа, якщо не стишиш гонору свого?
Анна: Тепер се мода. (Ще тихше) Не гончак в охоті, щоб бігати за кимось і просить, як ти благаєш, в’янучи в маєтку. То гідність є, не гонор.
(На галереї гості з батьками Анни)
Старий гість: (до дона Пабло) То що, шановний доне? Вже нарешті покличе вас король до свого двору, як донька у інфанти в фаворі? Хоч на спідниці довгій — та в’їдете в палац?
Дон Пабло: (незворушно) Спідниця, хоч і з срібла-шовку, лиш стелиться позаду кроку.
Старий гість: Але ж нога у вас, сеньоре, не з надійних, не наздогнати молодість на ній. Не ліпше б спертись на міцну опору? Шляхетних лицарів багато при дворі, знайдеться й гідний Анни.
Дон Пабло: (важко зітхає) Був би радий, та відшукать такого — вже голку в морі легше відшукать. Назвіть хоч когось — кожен має вади.
(Внизу у залі)
Гостя перша: Чули про Долорес? Племінниця, що у абатстві служить, писала, що вона вже помічниця. Пророчать, що злетить до аббатиси, бо ревно вірує, та ще й дитя розумне.
Гостя друга: Ось справа, гідна учти. А не мирська пиха, що в золоті убрана. Не свиням перли!
Розділ 5
Кладовище в Мадріді. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Ні рослин, ні квітів, холодний, сухий зимовий день.
Дві жінки у темних плащах з каптурами коло каплиці.
Долорес: Здрастуй, Анно.
Анна: І тобі вітання. Чи не помічаєш, що з роками цей спокій серед плит стає ріднішим, ніж родинне коло?
Долорес: Вже давно. Аж інколи кортить завмерти на хвилину — а раптом скам’янію?
Анна: Хіба не скам’яніло твоє серце?
Долорес: Так само, як твоє — іще в дівоцтві. Тож до справи. Осьо отрута (дістає з гаманця фіал).
Анна: А оплата тут (відкриває мішечок). Каміння від знайомого єврея; цей ювелір давно виготовляє прикраси для троянди короля.
Долорес: Чого ж було не взяти там і трунок?
Анна: А чим тебе тримати на гачку?
Долорес: Я бачу, гріх гордині в переліку чеснот твоїх присутній. Радій, та пам’ятай — один в нас човен!
Анна: Радіти мала б, та все більше втоми. Де роздоріжжя, що веде до раю?
Долорес: Іще попереду, як очі не заплющиш й покаєшся до Бога та людей.
Анна: Ти — каєшся? Що, навіть зараз?
Долорес: Як і завжди.
Анна: А пам'ятаєш, як колись ділились ми маренням про женихів примарних? Так от — своєму я давно вдова!
Долорес: Звільнила я мого від обіцянки і відпустила в світ шукати долю. Як і годиться божій нареченій.
Анна: Проте і досі пам’ятаємо про них. Воістину, за смерть сильніше пам'ять жінки: з могил дістане, оберне з каміння!
Відгуки
Стіни драмтеатру, розмова між бюстами: захоплення Шекспіром наче пліснява, не витравиш.
Студія десь на Бродвеї: women power, yo, cool!
Нащадок головного героя у енному поколінні: це ім’я мого пращура гідне безсмертя, а не ці дві шльондри!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!