Хроніки Північної застави

Північний вітер бив в обличчя холодними, мокрими долонями, змушуючи Едмунда глибше натягнути комір потертої шкіряної куртки. Він пахнув мокрим камінням, сосновою глицею і чимось ще – самотністю. Ворота Північної застави, скрипнувши так, ніби скаржилися на власну старість, повільно зачинялися за його спиною, відрізаючи його від усього знайомого світу. Звук важкого засува пролунав остаточно, як вирок.

Едмунд підняв голову. Стіни. Це було перше, що врізалося в пам'ять. Не сірі й величні, як у столичних казках, а темні, майже чорні від вологи та моху, що в'ївся у тріщини. Вищерблені зубці нагорі були схожі на сточені зуби старого звіра. Де-не-де виднілися новіші, світліші камені – латки на старих ранах, залишених облоговими машинами чи часом. Важко було сказати, що з цього було більш безжальним.

Подвір'я фортеці було широким і порожнім, вимощеним нерівним кругляком, по якому гуляли протяги. Повітря було густим від запаху кінського поту, диму з кузні та кислої нотки кислої капусти, що доносилася з кухні. Кілька солдатів у тьмяних, побитих обладунках ліниво перекидалися словами біля криниці. Вони не дивилися на нього з цікавістю. Їхні погляди були важкими, втомленими, вони ковзали по його фігурі, немов оцінюючи, скільки він протягне. На обличчі одного з них білів довгий шрам, що перетинав брову і губився у щетині. Він сплюнув на землю, не відводячи від Едмунда погляду.

Едмунда провели до довгої приземкуватої будівлі-казарми. Усередині було ще темніше й пахло ще гірше. Затхле повітря було насичене ароматами немитих тіл, дешевого елю, вогкості та мастила для зброї. Під низькою стелею з потемнілих балок горіло кілька смолоскипів, вихоплюючи з мороку ряди двоярусних нар, на яких валялися брудні ковдри та зношене спорядження. Єдине вікно, вузьке, як бійниця, ледь пропускало сіре денне світло.

– Твоє місце в кінці, біля стіни, — кинув йому через плече старий сержант, що його супроводжував, і, не чекаючи відповіді, пішов геть.

Едмунд повільно рушив уздовж проходу, міцніше стискаючи ремінь своєї наплічної сумки. Кісточки пальців побіліли. Кожен крок здавався гучним у напівтиші, де чулося лише чиєсь хропіння та тихий брязкіт металу наче хтось чистив кольчугу. Він відчував на собі погляди. Десятки очей стежили за ним із темних кутків, з верхніх нар, з-за столу, де грали в кості. Він був новим. Свіжим м'ясом.

Він дійшов до свого ліжка. Воно було порожнім. Едмунд скинув сумку на запилений матрац, набитий соломою, і озирнувся. У найтемнішому кутку казарми, біля грубо збитого столу, сиділа величезна постать. Спочатку Едмунд бачив лише силует, що заступав світло від смолоскипа. Потім фігура поворухнулася, нахилившись уперед, і полум'я висвітило її.

Кров у жилах Едмунда перетворилася на кригу. Це був орк.

Величезний, навіть сидячи. Його плечі були ширші за дверний проріз, а руки, що лежали на столі, товсті, як стовбури молодих дерев. Шкіра мала сірувато-зелений відтінок, а з-під нижньої губи виступали два короткі, сточені ікла. Він був одягнений у важкий шкіряний жилет поверх кольчуги, і на його передпліччі виднілися глибокі білі шрами. Орк повільно підняв голову, і його маленькі темні очі зустрілися з поглядом Едмунда.

У голові хлопця промайнули всі дитячі страшилки, всі історії про кровожерливих чудовиськ, що виривають людям серця. Дихання перехопило. Рука сама потягнулася до ефеса короткого меча на поясі, але пальці не слухалися, вони були холодними й онімілими. Він зробив крок назад, упершись спиною в холодну кам'яну стіну. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його чує вся казарма. Світ звузився до цієї гори м'язів, до цих іклів, до цих темних, нелюдських очей. Раптом тишу розірвав гучний регіт.

Едмунд здригнувся і розгублено озирнувся. Солдат зі шрамом, той самий, що стояв біля криниці, сміявся, закинувши голову. Його сміх був хрипким, але щирим. Інші солдати підхопили його, і незабаром уся казарма, що хвилину тому здавалася похмурою і ворожою, наповнилася сміхом.

– Дивіться, він зараз у штани накладе! — вигукнув хтось.

– Тихо, налякаєте нашого героя!

Солдат зі шрамом підійшов до Едмунда і гучно ляснув його по плечу. Хлопець ледь втримався на ногах.

– Розслабся, малий. Це Гракх. Він радше врятує твою нікчемну шкуру, ніж з'їсть її. Хоча, дивлячись на тебе, багато там їсти й нічого.

Едмунд перевів спантеличений погляд з солдата на орка. Гракх усе так само сидів за столом. Він не сміявся. Він просто дивився. Але тепер у його погляді не було загрози. Була лише якась глибока, вікова втома. Він повільно кивнув Едмунду, а потім знову повернувся до свого заняття — точив величезну дворучну сокиру, що лежала перед ним на столі. Звук точильного каменя об сталь був єдиним, що не потонуло у солдатському сміху.

– Він... він тут служить? — ледь видавив із себе Едмунд.

– Найманець, — відповів шрамований, якого, здається, звали Тормунд. – Один із найкращих. Повір, коли на тебе полізе з десяток гоблінів, ти будеш молитися, щоб цей «милий» хлопець був поруч. А тепер облаштовуйся. І не витріщайся. Він цього не любить.

Сміх потроху стих. Солдати повернулися до своїх справ. Едмунд видихнув повітря, яке, здавалося, затримав на цілу вічність. Ноги все ще були ватяними. Він сів на своє ліжко, не зводячи очей з могутньої спини Гракха. Все було не так. Усе було неправильно. Орки були ворогами. Дикунами. Чудовиськами. А цей... сидів у людській казармі, і люди сміялися не з нього, а з того, хто його злякався.

Вечір спустився швидко. Едмунд з'їв свою мовчазну вечерю: рідку юшку і черствий хліб, а потім повернувся до казарми. Він розстелив на нарах свою ковдру, поклав під голову сумку і ліг, не роздягаючись. Поруч хропли, кашляли, хтось тихо розмовляв уві сні. Ззовні завивав вітер, і в його свисті хлопцеві вчувалися крики і брязкіт зброї. Він заплющив очі й побачив кам'яні стіни, втомлені обличчя і спокійний, важкий погляд орка.

Мрія про службу в столиці, про блискучі обладунки, про паради на широких площах здавалася тепер дурною дитячою вигадкою. Тут не було блиску. Лише бруд, холод і страх, який, здавалося, просочив самі стіни цієї фортеці. П'ять років.

Він лежав у темряві, вслухаючись у подих казарми та пісню вітру за стіною. П'ять років. Це довше, ніж усе його свідоме життя. І він не був упевнений, чи переживе хоча б перші п'ять тижнів