Вічна артистка

Після вистави вулиці заповнили люди. Глядачі, ледь перебираючи ногами, поверталися до своїх автомобілів. Усі були в'ялі, немов самі кілька годин розважали на сцені. Навіть діти.

Автомобілем панувала дивна та неприємна тиша. Олені здавалося, що мама навіть чує її думки. Вона прикрила рукою губи, сподіваючись, що це допоможе.

— Тебе нудить?

Запитала матір. Вона помітила це краєм ока. Донька запевнила, що все гаразд. Хоча насправді голова ще ходила обертом. Спробувала дивитися у вікно, та насправді це була погана ідея. Темна ніч, освітлена сьогодні вуличними ліхтарями. Усі пізно поверталися додому.

— Дай відповідь на питання: тобі щось сподобалося? — неочікувано запитала мама.

Дівчинка здригнулася від несподіванки. Опустила погляд і твердо відповіла:

— Ні.

Це далося складно, але потрібно навчитися.

— Саме це ти маєш відповісти, коли запитають.

Дівчинка поглянула на матір. Однозначно їх обох вразила вистава, незрозуміло навіть кого більше. Цей присмак… Він невідомий. Олена мала дивне відчуття, яке зародилося глибоко в серці.

Шоу закінчилося. Прожектори освітили глядацькі трибуни, а артисти зникли у темряві. Їх більше ніхто не бачив. Трибуни та арену неначе розділили цупкою тканиною. Хтось із них вирівнявся раніше, хтось — пізніше. Кожен застигав від побаченого. Поспіхом знімали маски, легко заплутувалися у шнурівці, і все це заради одного.

Перезиралися один з одним. Чорна та біла фігури стояли попереду. Маркус на своєму місці, а поряд із ним Ліфі. Вона ніколи не виходила на фінал. Тим паче жодного разу не схиляла голови перед глядачами. Цю впертість ніхто не міг у ній подолати, навіть Маркус чи директор цирку. Сьогодні вперше безглузді вмовляння він замінив маленькою хитрістю, яку навряд чи колись вдасться повторити знову.

Ліфі зі злості стиснула руку Маркуса. На диво — мовчала. Стиснута рука слабшала, а потім узагалі відпустила. Співачка зірвала з себе маску кролика, розірвавши стрічки. Відкинула її вбік та ледь не влучила в одного артиста, який, на щастя, відхилився. Обличчя майже без макіяжу, лише вуста, а холодні очі дивилися в один бік. Не на Маркуса, не на когось, а кудись крізь шатро.

Маркус та інші артисти споглядали за цим, затамувавши подих. Стежили, що та куди полетить наступним: перука, здається, а можливо, важкі підбори. На щастя, цього не сталося. Дівчина постояла так мить та зібралася йти геть.

— Стій! — нізвідки почувся голос Джулії.

За мить вона з'явилася та схопила Ліфі за руку, бо та навіть не збиралася зупинятися.

— Що це було?

Дівчина змушена була зупинитися та байдуже повернула голову.

— Я про останній номер. Навіщо ти це зробила? Чудово ж знаєш усе! Знаєш, що сьогоднішній виступ важливий. Знаєш, що мої діти краще орієнтуються на слова, які ти в останню мить змінила! Це геть інша пісня!

— І що? — різко запитала Ліфі. — Як важливий виступ, то варто чітко слідувати сценарію, авжеж? Змінювати його в останню мить та ще й нишком-тишком, подалі від інших — вчинок справжніх професіоналів, нічого не скажеш.

Усі артисти спостерігали за цим, зойкаючи. Неначе чули це вперше. Зазвичай Маркус не залишав це на самотік, але зараз у своє виправдання сказати нічого не міг.

Джулія почула Ліфі. Вона частково мала рацію, яку не заперечиш. Сперечатися далі було даремно. Танцівниця послабила руку, й співачка, скориставшись цим, легко вирвалася та пішла геть.

— Що це означає? — пошепки запитав хтось сам себе.

Злякані очі забігали. Ніхто не знав, що робити. Основне шоу закінчилося, але чи буде продовження цього?

— Це ж добрий знак, еге ж? — питання сипалися, ніби сніг.

— Сподіваюся…

Маркус чув їхні розмови, але очима був прикутий до приватної ложі. Там директор радісно говорив із тим чоловіком. Здається, й справді все добре, але запевняти нікого не взявся б.

— Маркусе? Це ж добре? — підійшов чоловік. Він не був артистом. Звичайний працівник. Вони саме прийшли прибирати циркову арену після шоу.

Вони наче чули його думки.

— Продовжуйте працювати, — коротко відповів та пішов геть.

Артисти та працівники залишилися в невідомості. Могли лише здивовано перезиратися між собою.

Сьогоднішнє шоу нарешті завершилося. Маркус мав би радіти. Та натомість, ідучи коридором, зняв маску — без неї навіть дихати було легше. Більшість акторів залишилися, напевне, щоб усе обговорити, тому гримерна була порожньою. Озирнувся, адже сподівався побачити тут Ліфі.

Доведеться шукати, щоб попросити вибачення. Голова боліла від думок, від гамору за дверима та від цієї маски. Хлопець підійшов та став навпроти дзеркала. Хотів закинути цей капелюх кудись. Зняти білі рукавички та кинути на підлогу, щоб вони стали такими ж брудними, як і він. Розірвати цей костюм.

Очі розширилися. Маркус злякався своїх думок. А можливо, й самого себе. Ні. Люди, що створили цей костюм, невинні в тому, що сталося. Вони просто добре виконали свою роботу.

Юнак обережно взяв маску та поклав її на стіл. Підвів очі, поглянув на себе. Прибрав емоції, розслабився. Одразу в очі впав задовгий ніс. Тільки він так вважав, інші говорили, що гарний та навіть ідеальний. Чорні брови ніяка фарба не могла замалювати. Обличчя намазане білою фарбою. Здавалося, що він лише лялька. Зафарбоване темне волосся. Ніби й схожий на себе, але ж не справжній. Лиш втомлені зелені очі.

— Пане Маркусе! Я вас усюди шукаю, — до гримерки забіг хлопчина. Він важко дихав, напевне, оббігав пів цирку. — Вас викликає до себе Кайто. Негайно.

— Дякую, — юнак вирівнявся. Поглянув у дзеркало, щоб оцінити, наскільки сміхотворний має вигляд.

— Мені щось передати? — запитав хлопчина.

Маркус заперечливо похитав головою. Він саме виходив за двері, сказав, що вже йде до директора. Хлопчину похвалив, граючись, закудлав його волосся. І це знервоване хлопченя посміхнулося та побігло геть.

Посмішка швидко зникла. Дерев'яні безкінечні коридори з купою дверей. Жодного вікна, лиш ліхтарі. Вони сяяли так тьмяно, що інколи траплялися такі темні кути, в яких легко можна сховатися просто перед носом. Уперше завжди моторошно. Вдруге теж, та навіть утретє тричі озирнешся. Навіть діти боялися гратися тут у хованки. Маркус ступав упевнено, знав, як скрипить кожна дошка цієї підлоги. На дверях не було жодних написів: чи то кімнати, чи то склади. Або запам'ятовуй, або натрапиш на неприємності.

Це дратувало Маркуса. Не розумів, чому не можна зробити таку дрібницю. Добре, нехай не нове, але ж серед непотребу легко знайти щось. Дійшов навпрочуд швидко, не встиг навіть подумати про те, що скаже. Рука затрималася на ручці. Назад шляху немає. Маркус постукав.

Чоловічий голос покликав його досередини. Здається, був сміх. Маркус зайшов та ледь не скривився. Сіпнув рукою, спробувавши прикрити ніс, але вчасно зупинився. У кімнаті стояв дим та запах цигарок. Хлопець завжди був тут достатньо довго, щоб добряче пропахнути. Маркусові після цього не хотілося ні з ким бачитися, доки не випере весь одяг. Та одного разу, коли випадково промовився, директор замінив звичайні цигарки на інші, з ще більш специфічним запахом.

Коли він повернув старі цигарки, Маркус розповів про це Лукасові, й той пожартував, нібито на ті грошей не вистачає. Чому цей жарт так насмішив та запам'ятався, не розумів, але постійно пригадував.

— Викликали?

За великим столом сидів чоловік. Років йому було за п'ятдесят, та мав вигляд ще гірший. Важкі очі, похилені до столу, зморшки. Вони були вузькими, але з гострим поглядом. Темний діловий костюм, святковий. Кілька сивих волосин на голові та короткій бороді. Чим більше дивишся на цього чоловіка, тим більше огидних рис помічаєш. Він рідко залишав свою цигарку у спокої.

Маркус міцно стиснув зуби. Цей чоловік чудово пам'ятав ту історію й завжди затримував хлопця якомога довше, щоб запах цигарок добре осів на плечах.

— Здогадуєшся, чому? — запитав, піднявши очі. — Думай швидше, у тебе мало часу.

Директор кинув на нього короткий погляд. Маркус відвів голову. Краєм ока помітив бухгалтерський стіл. Він був завалений паперами та невеличкий, такий, як і його господар. Рудоволосий хлопчина з великими окулярами читав документи. Лише вдавав. Плітки швидко ширилися цирком, тому цікаво було побачити й інший бік монети. Хлопці обмінялися поглядами.

Маркус не знав, що саме з ним було не так. Не хотів вірити, що це лише через колір волосся. Хоча… Цей хлопчина майже не виходив за межі кабінету. У коридорі його було важко зустріти.

— Я виконав свою роботу, — коротко відповів Маркус.

Рудий похилив очі, чекаючи відповіді й продовження.

— Я бачив. Це чудово, в мене на неї багато планів, — на обличчі промайнула посмішка. — Якби ж то характер приглушити. Не знаєш, як це зробити?

Юнак заперечливо похитав головою. Без маски, схований за товстим шаром гриму, Маркус відчував більшу впевненість. Хоч збоку він, напевне, мав кумедний вигляд. Тримати обличчя ставало значно легше, адже все могло посипатися в прямому сенсі.

— Знаєш… Не скажу, що здивований. Ти мене не підводиш. Усе ж ти моя найкраща покупка, тобто інвестиція. Не без проблем, але ми всі люди. Помилки — це частина нашого життя.

Кайто посміхнувся. Затримав очі на хлопцеві, доки той не вичавив із себе:

— Угу.

На більше не був здатний. Права рука почала тремтіти. Маркус знову стиснув зуби. Рудий хлопчина покинув документи, щоб послухати розмову. Точно помітив.

Кайто затягнувся цигаркою. Разом із сірим димом розвіялися й слова.

— Пощастило тобі. Нашому гостю все сподобалося. Навіть більше, ніж очікувалося, — чоловік поглянув на бухгалтера. — Порахуй їм премію.

Хлопчина швидко все порахував та віддав мішечок із монетами Маркусу. Він не мав наміру затримувати його. Самому теж не подобався цей запах диму. Мішечок легко поміщався в долоньці.

Маркус хутко взяв монети. Швидко подякував, сховавши очі за довгими віями, та хотів утекти. Хотів швидше віддати гроші іншим.

— Маркусе! — відгукнув Кайто. — Віддаси Ліфі найбільшу частку. Це ж завдяки їй.

Юнак погоджувально кивнув та зробив дурницю.

— Маркусе, — покликав директор знову.

Хлопець відчув холод під шкірою. Натягнутий, немов струна, повернувся всім тілом. Чоловік захоплено на нього дивився. Немов саме цього й чекав.

— Хіба я відпускав? — Кайто загасив цигарку. — Шоу відпрацював добре, але день ще не закінчився.

Маркус скосив погляд на годинник на стіні. Через кілька годин ранок, знову на роботу, а він не лягав майже два дні.

— Наш гість має ось-ось прийти, — чоловік теж поглянув на годинник, але свій наручний. — Проведи його до виходу.

Маркус ще жодного разу не чув його імені, але мороз по шкірі ніяк не відпускав.

Двері постукали. Хлопець повернувся до них та побачив на порозі усміхненого Борговика.