Вічна артистка

Маркус вийшов лиш на хвилинку переодягнутися, а коли повернувся, то нікого з дівчат не було. На мить і справді пошкодував, що не віддав все одразу. Мішечок лежав на столі. Маркус був впевнений, що Луз запитала про нього та яку отримала відповідь… Хлопець зітхнув та сховав його до кишені.

У кімнаті ледь чутно відчувався запах цигарок. Не потрібно було довго гадати, звідки він линув. Маркус наостанок поглянув на себе у дзеркало. Синці під очима й справді були, доведеться уникати пані Олівію.

З іншого боку циркового шатра знаходилися будинки артистів та працівників. Вони жили в прямому сенсі у дерев’яних коробках. Багатоповерхові будинки, які складалися з однокімнатних квартир-коробок. Здавалося, що їх розставляла дитина, яка просто бавилася. В них були зазвичай одне ліжко, стіл і все. Навіть стільця в деяких не було. В цих квартирах зазвичай лиш ночували. Робити там більше нічого.

Особливо після завершення шоу артисти любили відпочити. Між будинками, на найширшій вуличці, стояли столи. На шістьох, але людей завжди сиділо вдвічі більше. Народ відпочивав. Гуляв. Поварі частували смачненьким з того, що могли приготувати. Вони навіть створили власний аналог вина.

Це було єдине місце, куди Кайто ні за що не прийшов би. Ні за що не питиме дешевого вина. Маркус пробував його лише один раз і ніколи більше не питиме. Чекаючи своєї черги, помітив, що половина артистів вже витратила свій прибуток. Говорити їм — безглуздо. Хоч би завтра два слова зв’язали докупи.

— Хліба на ці монети, будь ласка, — промовив Маркус.

Жіночка, підігнавши губи, поглянула на дві монети та пішла. Хлопець простежив за нею. Та швидко відвернувся, коли зловив погляд іншої жінки. Маркус чудово знав, чому отримав цей погляд, хоч був невинний.

Хтось підкрався зі спини.

— Привіт, брате, — промовив дзвінкий хлоп’ячий голос.

Поряд з’явився хлопчина, білосніжний як сніг. Йому навіть грим не потрібно наносити. Волосся, вії, брови, навіть очі світлі. Неначе фарби не вистачило. Навіть бруд на обличчі не робив його гіршим. Старий та брудний одяг видавав його роботу, а особливо запах хімії, який ніколи не зникає.

— Ледь знайшов тебе, — хлопчина визирнув за плече та поглянув на монети, — ого, невже старого жаба не задушила ще? Дві монети — це чесний ваш заробіток.

— Лукасе, хоча б не тут, — Маркус кивнув головою в бік.

Кілька разів кліпнув і Лукас поглянув у той бік. Там сиділи чоловіки-працівники, які жваво обговорювали щось. Похилили голови та інколи зиркали в бік братів. На столі лежали порожні пляшки та паперянки.

— Вони п’яні. Навряд чи нас взагалі бачать. Та про нас пліткують, ймовірно, — підтвердив Лукас.

— Не про нас, а про мене, — виправив старший.

— А якщо говорити відверто, то про вас з Ліфі. Навіть я вже знаю про вашу сварку, отже й до нас вже плітки долинули, — хлопчина поглянув на нього, похиливши набік голову, — розкажеш, якщо захочеш. То ми сьогодні наїмося досхочу?

Лукас побачив, як жіночка несе цілий шматок хліба. Вже видно, що смачнючий. Хрусткий зовні, а м’який всередині. Шкода, що совість не дозволить з’їсти все за один раз. Тягнутимуть до останнього, а зрештою вкриється пліснявою.

Жінка перерахувала дві монети та наостанок кинула на Маркуса зверхній погляд. Лукас помітив це та нахмурив брови. Хлопці відійшли якомога далі від чужих вух та очей. Прямували в бік своєї квартири. Двом дорослим хлопцям місця було мало в маленькій кімнаті, але поки що іншого варіанту не було.

— Слухай, а що як…

— Маркусе! Лукасе!

Хлопці повернули голови у бік вигуку. Їх кликали до себе ті самі чоловіки. Вигляд мали дружній, та хлопці перезирнулися перед тим, як підійти. Працівники кинули на Маркуса гострий погляд. Серед них не було жодного артиста.

— Взагалі-то нам потрібний самий Лукас, — промовив один чоловік.

— Навіщо? — запитав Маркус.

— Ну-у, як це чому? — чоловіки залилися сміхом, а хлопці стояли серйозні та незворушні. — Ти втомився, а ми, як бачиш, маємо купу сил. Артисти такі слабкі, тільки кілька годин попрацювали, а вже з ніг падають.

Лукас хотів втрутитися, але його стримав Маркус, який мовчки це все вислуховував.

— Не даремно вони такі худорляві та витончені, — працівник перекривив останнє слово. — Не те що ми. Що плечі, що руки. Видно роботящого чоловіка одразу. А Лукас працівник та все одно худорлявий.

Один з чоловіків схопив Лукаса за руку. Його товсті пальці легко обхоплювали тонке хлоп’яче зап’ястя. Інші чоловіки, погоджуючись, закивали головами.

— Це все, бо вина не п’єш.

— Твоя правда. Наливай паперянку!

Працівники завзято почали наливати. Точніше, шукати хоч краплину випивки, та кожна пляшка вже показувала денце. Маркус не втручався, але зараз ситуація стала небезпечною.

— Так вже ліпше кістками світити, ніж мати животи, що й майка не натягнеться, — почувся голос Лукаса.

Маркус скосив на нього погляд. Старший брат вже картав себе, що дозволив цій розмові взагалі трапитися. А тепер взагалі закотив очі, варто було змовчати.

Між чоловіками запала мовчанка. Господар найбільшого живота підвівся та грізно поглянув на хлопчину. На щастя, Лукас вищий від нього на пів голови, хоч шансів це не додавало. Маркус хотів сказати щось на примирення, але не встиг. Чоловік не збирався говорити, а ледь не одразу замахнувся на удар.

Лукас полетів у бік столу. Та вдарився чи то животом, чи то ребрами. На обличчях промайнуло хвилювання. Хлопець скривився та схопився за живіт. Світла сорочка просочилася червоною фарбою. Хтось з чоловіків із жахом промовив, що то кров. Інші скосили на нього перелякані очі. Лукас схилився, сховавши обличчя у волоссі. Ніхто навіть не наважився пожартувати.

Маркус одразу кинувся до Лукаса. Схиливши голову, почув тихе:

— У кімнату, швидше.

Брат підтримав Лукаса за плечі. Вони вирівнялися, та на сорочці показалася червона пляма. Хлопці саме збиралися йти, як один з чоловіків покликав й, звичайно, не просити вибачення:

— Маркусе, р-розберися з цим. Ти ж не забув, що сталося тоді?

Юнак нічого не відповів. Просто розвернувся та повів Лукаса геть. Зараз вони точно нічого влаштовувати не будуть та й найголовніше — це зараз саме Лукас. А особливо те, звідки у нього кров.

— З тобою все гаразд? — нервово запитав, на що отримав коротку посмішку.

Маркус здивовано поглянув на брата. Через волосся не бачив обличчя. Та сміх тепер чув дуже добре.

— Пробач. Дуже налякав? — Лукас поглянув на Маркуса та мав досить дужий вигляд.

Старший скривився та відпустив. Кілька разів запитально кліпнув. Вони зараз відійшли за будинки. Були напівдорозі додому.

— Якщо це не кров, то що?

Лукас щиро посміхнувся та відгорнув сорочку. З виворітного боку мав самотужки зшиті кишені. Саме звідти витікала «кров».

— Ти хоч уявляєш, як мене злякав? — пошепки кричав Маркус. — І ти хоч уявляєш, що буде, як помітять, що помідорів не вистачає?

Лукас закотив очі.

— Хто про це дізнається? Це ж незаконно, — хлопчина знизав плечима, — головне, що чоловіки відстали. Вони ще пам’ятають, як «ти» їх здав. Сердяться, а не розуміють, що споювати дітей погано.

Ця розмова могла б продовжуватися, але Маркус занадто втомився.

— Трясця, — юнак вдарив себе по лобі.

— Що трапилося? — Лукас різко поглянув на брата.

— Хліб на столі забув.

— В такому випадку тобі варто з ним попрощатися, — Лукас хоч і пожартував, але в очах все одно нотки суму. Й так один помідор втратили. — Монети хоч не забув?

Маркус поплескав по кишені штанів. Лукас полегшено видихнув. Монети ніколи не втрачали терміну придатності.

— А ти нічого не забув? — запитав Маркус, ставши руки в боки.

Молодший здивовано закліпав оченятами. Опустив погляд та побачив, що старший показує на «закривавлену» сорочку. Десь почулися кроки, які, на щастя, линули кудись далі. Хоч влаштовувати сцену не було кому, Лукас все одно почав айкати та зойкати. Награно втратив свідомість та впав Маркусові на плече.

— Такий талант розквіт у саду, шкода, що там і згине, — промовив Маркус, підграючи. Окрім того, що дозволив об себе обіпертися, так ще й підтримав.

— То бери мене до себе, буду актором, — запропонував.

— Ні, — навіть на мить не задумувався.

— Чому? — Лукас надув губи.

— Хто ж мені помідори носитиме? — промовив та звузив очі.

Лукас здивовано вирячив очі. Швидко озирнувся, чи нікого й справді поряд немає. Та що відповісти, не вигадав, тому просто розсміявся. Маркус штовхнув брата в плече, щоб той не виходив з ролі.

— Це був неочікуваний жарт від тебе, — сказав крізь сміх Лукас, — не схожий на самого себе.

— Ти матимеш проблеми.

— Ось це вже більш схоже. Можливо, колись, але поки що ніхто не помітив зникнення кількох плодів.