Вічна артистка

Важко було уявити масштаби цього цирку. Йому немає ні кінця, ні краю, куди не поглянь. Навколо яскраво сяяли навісні ліхтарі різної форми та кольору. З кожним кроком світ наповнювався новими барвами. Дівчині здавалося, що нарешті побачила його таким, яким він є насправді. Цей різнобарвний світ… Цей прекрасний світ, сповнений барв та музики. Саме такий, про який потайки перешіптуються та старанно ховають.

— Ніби сон, — шепотіла сама собі дівчина. — Побачивши це один раз, ніколи не забудеш.

Мама поглянула на неї запитально:

— Тобі сняться сни?

— Т-так… Інколи, — невпевнено відповіла Олена, відвівши погляд. Дівчина не хотіла про це говорити. Вона особливо раділа, що шкільний психолог не надто допитується, робить так само, як і з іншими питаннями.

На щастя, жінка більше не запитувала. Вони стояли у довгій та тісній черзі. Якщо хтось затримувався хоч на мить, то отримував гнівний погляд — це у кращому випадку. Подекуди обзивали, а в гіршому — штовхали у спину.

Донька з матір’ю наражалися на незадоволення інших людей досить часто. Вони обоє були невисокими та крихкими проти дебелих чоловіків. Мама раділа, коли батька не було поруч, але в такі моменти могла робити винятки.

Черга повільно, але впевнено просувалася вперед. Через веселу музику перестала чути навіть власні думки, не те що голоси інших. На коротку мить забула про всі турботи, здавалося, що світ розділився на дві частини. Олена інколи визирала назад, хвилюючись, що не встигнуть і двері зачинять прямо перед носом. Та люди приходили й далі — стояли в черзі та чекали.

— Ми всі помістимося там? Людей багато, і нові приходять, — запитала вона в мами.

Жінка ствердно кивнула. Вона стежила за тим, що відбувалося спереду, а не за спиною. Олена довіряла їй. Інколи дивувалася, як така крихка на перший погляд жінка мала такий вольовий погляд. Донька дозволила собі роздивитися все навколо, адже таке рідко буває.

Вона насолоджувалася музикою, що линула звідусіль. Хоча цікавість з кожною секундою намагалася вирватися назовні. Уява не могла нічого намалювати — це відчуття не описати. Здавалося, що все тепер буде добре, бажання та мрії здійсняться в одну мить. Олена навіть не думала, що може розчаруватися, — зараз вона просто насолоджувалася очікуванням.

Щоб не втрапити знову у незручне становище, дівчина часто озиралася. Хвилювалася, що хтось міг близько підійти. На щастя, більшість людей дотримувалися правил: рідко виходили з черги, а якщо й відходили, то не бродили де заманеться.

Погляд Олени привернули деякі люди. Вони були… дивні. Смішно, але й справді поводилися дивно. Дівчина для порівняння скоса поглянула на інших, яких вважала «нормальними». Ці люди стояли осторонь від загальної маси, їхній одяг був старішим та легшим — точно не для цієї погоди. Та найбільше Олену здивувало те, що інші батьки намагалися заспокоїти своїх дітей, щоб ті не побігли світ за очі, а ці — ні. Можна було б списати все на те, що це в основному підлітки, але… вони навіть не розмовляли один з одним. Дорослі обережно озиралися, підлітки без сорому роздивлялися гостей.

Олена дивилася на одного хлопчину. Раптом він зловив її погляд і подивився у вічі. Дивився майже спідлоба — темні очі, від яких мороз пробіг по шкірі.

На щастя, мама покликала її, бо черга просунулася вперед. Доки дівчина переводила погляд з мами та інших людей, до того хлопчини нахилилися «батьки». Вони коротко про щось говорили, а він постійно кивав головою у бік Олени. Сама ж дівчина відчула, як легшають ноги, вони майже не тримали, довелося спертися на маму.

— Усе гаразд? — запитала та пошепки.

Дівчина нервово промовила, що все гаразд. Відчула, як стало важко дихати, серце неймовірно калатало, а в голові шум, гамір та музика — усе одразу тиснуло.

Вона погоджуючись кивнула, хоча забула, що вже відповідала. Запитати, чи мама нікого не бачила, не наважувалася. Вирішила навіть не дивитися в той бік. Не хотіла знову зустрітися з ними поглядом.

Похитала головою: надто багато думає про це. Картала себе. Ще раз важко зітхнула та вирівняла спину. Краєм ока бачила, як мама стежить за нею. Жінка полегшено перевела погляд вбік. Нарешті Олена побачила справжню велич цирку.

Навколо неї були натягнуті товсті канати, які тріскотіли. Натягнуті немов струни, вони тримали весь цирк, протистоячи грозовим вітрам. В одну мить здійнялася негода, неначе вирішила перевірити на міцність усе навколо. Вітер смикав прапорці, зриваючи шматки міцної тканини. Дівчина подумала, що це шатро може накрити всіх цих людей. Навряд чи хтось зможе втекти. Порівняно з ним ці люди — просто камінці.

— Я була такою ж враженою, коли побачила його вперше, — сказала поруч мама. — Дивлячись на нього, я бачу, як швидко минає час. Кольори вже не такі яскраві, як багато років тому.

— Він такий самий, як і у твоїх спогадах? — захопливо запитала Олена.

Коротка посмішка швидко зникла. Жінка забігала очима, а потім перевела погляд на доньку.

— Ні, геть не такий, — промовила вона. — Він такий, який залишиться у твоїх спогадах.

Олена не могла відвести погляду. Сьогодні її мама посміхнулася двічі. Це гріло її більше, ніж сам цирк. Якщо згадка про нього викликала ці зморшки в кутиках очей, то це вартує того, щоб, забувши страх, переступити поріг назустріч дивовижному.