Вічна артистка

Похід у цирк був запланований на наступний тиждень. За цей час ніхто більше не запитував про твір, але напруга все одно нависла над дівчиною. В одну мить однокласники змінили своє байдуже ставлення на доволі прискіпливе.

Олена проходила повз, а однокласники замовкали. Навряд чи вони звертали б увагу, якби обговорювали когось іншого. Вона вирішила поспостерігати за цим, щоб спростувати або підтвердити свої здогади.

Пройшла повз — замовкли. Стала під стіною за десяток метрів. Однокласниці почали когось шукати, а потім знову схилилися одна до одної. Замовкали лише тоді, коли хтось вставляв свої п’ять копійок.

Олена не знала, що з ними робити. Залишився один варіант, яким користувалася постійно. Продзвенів дзвінок. Усі попрямували до класів. Дівчата не поспішали, продовжуючи щось обговорювати. Дівчина важко зітхнула, набираючись сил, та ступила крок. Ще крок. Так, крок за кроком, пройшла повз них. Не поглянула в бік, і навіть ноги не підкосилися. Маленька перемога.

Вона все ще відчувала ці погляди, прикуті до неї. Ніби й дрібниця, а так нестерпно. Інколи на уроках ловила погляди однокласників. Вони або дивилися їй у вічі, або намагалися зазирнути до зошита. Тоді дівчина відверталася та дужче схилялася над роботою.

На стіні навпроти столу Олени висів мотиваційний плакат. Поряд — інший, з картинкою, як правильно сидіти за столом. Вона давно порушила це правило, та вчителі припинили кожного разу робити зауваження. Нервово зиркали лише тоді, коли хтось заходив до класу.

— Готова? — запитала мама, коли побачила доньку.

Олена тільки прийшла зі школи та не встигла навіть переступити поріг.

— Ем… ти про що? — запитально вигнула брову вона.

— Не пам’ятаєш, хіба? — здивувалася не менше мама. — Ми ж сьогодні до цирку їдемо.

Олена вдарила себе по лобі. Зовсім забула про це.

— А, пригадала. Просто думала, що через проблеми в школі це скасують.

Мама замовкла, а потім визирнула з кухні. В її очах було купа запитань.

— У тебе проблеми в школі? З вчителями чи однокласниками? Вони тебе ображають чи…

— Ні, ні. Все нормально, я не те сказала, — Олена швидко замахала руками та відвела погляд. Спробувала щось швидко вигадати, але в голову нічого не лізло.

Озирнувшись, мама вийшла з кухні та підійшла ближче до доньки. Руки заклала за спину. Сподівалася не почути того, чого так боялася.

— У тебе проблеми з… навчанням? Тобі складно..?

— Все добре, лише зі твором непорозуміння, — Олена нервово посміхнулася.

— З твором? — мама намагалася триматися, але пальці за спиною нервово переплелися.

— Так, думаю, що зробила помилку в одному слові, а можливо в іншому. Я ж поки що ще навчаюся, так? Можу помилятися, — запевнила дівчина.

— А вчителька що сказала? — тремтячи, запитала мати.

— Нічого, лише скоса поглянула. Та це нічого страшного, вона до всіх так. Перейматися немає за що. Я краще переодягнутися піду, добре?

Мама погодилася та пропустила доньку. Дівчина пішла, а мама обіперлася об стіну і важко задихала. Сподівалася, що цього хоч чоловік не почув.

На заплановану поїздку ніщо не вплинуло. Мама та донька за мить сиділи в авто, пристебнувши ремені безпеки. Доки жінка заводила автомобіль, Олена поглянула на їхній дім через вікно. Квартира була на верхніх поверхах, звідси не видно. А ось будівлю можна роздивитися: гола цегла, яка за роки втратила свій колір. Олена була впевнена, що раніше вона була помаранчева, а не брудно-коричнева. Хоча переконувати нікого в цьому не стала б.

— Щось забула? — захвилювалася мама.

— Ні, все гаразд, — запевнила дівчинка, — можемо їхати.

Мотор заревів. Олена востаннє кинула погляд на знайому будівлю. Більше не озиралася. Автомобіль їхав невідомими дівчині кварталами; можливо, вона просто не впізнала їх, бо рідко гуляє за межами дому чи школи.

Ніч повільно накривала місто. Олені дивно було дивитися на нього в такий пізній час. Зазвичай у цей час вона вже готується спати, а сьогодні — ні. Можливо, день і справді якийсь особливий? Картинка за вікном не змінювалася: ліхтар, інший ліхтар, а за ними — сірі та нудні багатоповерхівки. Миттю здалося, що промайнув ще один ліхтарик, який сяяв значно яскравіше за інші. Але це була лише коротка мить. Автомобіль їхав майже беззвучно, тому чути було вітер на вулиці. Він шумів та хитав натягнуті дроти, потім звук змінився… змінився… змінився…

Дівчина поглянула на маму. Вона стежила за дорогою, вся її увага була прикута тільки туди. Олена відвернулася, не хотіла привертати зайвої уваги. Поклала руки на коліна та розглядала своє взуття. А у вухах усе одно звучало щось інше — незнайоме, дивне та привабливе. Як не намагалася сидіти спокійно, усе одно тягнуло послухати звук за вікном.

— Вже чуєш? — запитала зненацька мама.

Олена здригнулася.

— Що це? — запитала невпевнено, прислухаючись уважніше. Не могла повірити, чи й справді щось чується.

Мама стежила за дорогою і відповіла не відразу. Скосила погляд на доньку, зітхнула та опустила скло.

— Не знаю. Послухай сама.

Дівчина ледь висунула голову з вікна. Навколо їхали інші авто, водії яких інколи зазирали до них у салон. Жінка скоса поглядала, щоб донька не надто привертала уваги. На щастя, Олена слухала та частково контролювала себе, хоч звук був дивовижний.

Під нього навіть життя з одноманітними будинками навколо здавалося не таким похмурим, все сприймалося інакше. Тепер Олена бачила не лише сіру цеглу, а й людей: схожі светри та штани, але хтось сумний, хтось спокійний, комусь навіть вдається радіти. Те, чого не зможе прописати комп’ютер.

Скільки запитань крутилося в голові, що все йшло обертом. Олена поглянула на маму. Вона її не боялася, на відміну від батька. Від того віяло прохолодою та байдужістю. Запитувати нічого не хотілося, навіть якщо це було важливо.

— Ти нервуєшся? — запитала тихо.

На коротку мить у жінки здригнулися вії. Руки стиснули кермо. Вона швидко заспокоїлася та рівним тоном продовжила:

— Вам у школі розповідали про правила поведінки, так?

— Стояти в шерензі, не крутити головою, не бігати, не стрибати, гучно не вигукувати, краще взагалі не розмовляти…

— Я зрозуміла. Досить! — матір зітхнула. — Те, що буде там… словом, пам’ятай ці правила, зрозуміла?

Олена неохоче кивнула. Вона навіть здогадки не мала, що це за цирк, але відчувала піднесення.

За кілька хвилин мама сказала, що вони майже на місці, та Олена зрозуміла це й сама. З кожною секундою звук ставав сильнішим та радіснішим. Навколо ставало ще людяніше. Чулася весела та дещо химерна музика. На кожному кроці стояли ліхтарі, що засліплювали очі.

Коли дівчина неначе зачарована вийшла з авто, перше, що помітила — яскраве світло різних кольорів. Коли очі трішки звикли, побачила циркове шатро яскраво-червоного кольору. Дивлячись на нього, Олена мала змішані відчуття. Ніби й зачаровувало, але… Здається, там ще були жовті чи помаранчеві смуги. Прожектори, здавалося, лоскотали зірки у небі, створюючи діри в темній ковдрі.

— Вражає? — стала поряд мама та поглянула на годинник.

— Він такий великий. Чому я раніше ніколи його не бачила? — не відриваючи очей, запитала донька.

Жінка знизала плечима. Олена хотіла запитати дещо ще, але хтось її штовхнув. Вона відступила та схопилася за плече. Підвела очі та побачила гладкого чоловіка, який точно бачив дівчину. Навмисне штовхнув, натякаючи, що йому замало місця. Ніяк не міг обійти автомобілі, що тісно стояли один біля одного.

Чоловік зухвало поглянув на них, очікуючи чогось. Матір потягнула доньку за руку. Вони стали між своїм та чужим авто, щоб чоловік зміг пройти. Жодного «дякую» чи хоча б якоїсь вдячності. Здавалося, навпаки, він поглянув на них ще зухваліше.

Олена відпустила руку. Боляче, але терпимо. Більше просто неприємно. Таке часто трапляється, але звикнути до цього ніяк не могла.

— Не звертай уваги. Ходімо, а то запізнимося, — намагалася підтримати мама.

Дівчина мовчки кивнула. Вони попрямували вперед, й тільки зараз, опустивши погляд, Олена побачила, наскільки багато автомобілів навколо. Люди ходили всюди, прямуючи до входу. Олена ніколи не бачила так багато очей одразу. Йшла за мамою та хотіла зникнути. Здавалося, що всі спостерігають за нею і тільки чекають миті слабкості. Як той чоловік. Вона була настільки захоплена видом цирку, що не озиралася — можливо, це її помилка. Люди ходять, а вона рота роздзявила. Так не поводяться нормальні люди. Не в цьому суспільстві. Є чіткі правила.

— Олено!

Дівчина відчула руки на плечах. Перед очима з’явилося мамине стурбоване обличчя.

— З тобою все гаразд? У тебе лоб холодний, а щоки палають, — жінка хотіла доторкнутися, але донька відхилилася. — Я кілька разів тебе покликала.

— Все гаразд. Пробач, — дівчина відчула, як пересохло у горлі.

Прокашлявшись, хотіла продовжити, але не змогла знайти слів. Вони стояли під самим шатром. Воно було величезним та яскравим.