Вічна артистка

Гамір. Доки глядачі займали свої місця, артисти бігали за кулісами. Хтось загубив частину свого костюма, хтось зумів загубити партнера, хтось нудьгував, хтось безпричинно сміявся або плакав.

Відповідальні за порядок не давали ледарям спати. Це спричиняло сварки, без яких це життя ставало неможливим. Здавалося, що все йшло наперекір, але насправді так і мало бути. Без цього божевілля чудового шоу не буде.

— Як ти міг загубити свій капелюх? — промовила дівчина.

— Просто поклав десь тут. Можливо, хтось інший забрав, — відповів хлопець.

— Нам потрібні капелюхи? — почувся голос поряд.

Вони поглянули на нього. Цей хлопчина мав виступати разом із ними, а навіть не знав про частину свого костюма.

— Без паніки! Ось усе є! — поряд з'явилася старша жінка, яка тримала в руках загублений капелюх і ще кілька речей. — Цей капелюх я забрала, бо він валявся, наче непотріб. Такий брудний, що аж страшно дивитися. А цей лише вчора ввечері дошили. Новий. І не смій його пошкодити, бо я тебе знаю, зрозумів?

Діти забрали речі та порозбігалися. Жінка полегшено зітхнула. Із кишені свого комбінезона вона дістала записник, зробила кілька швидких записів, прочитала далі й затримала погляд на чомусь.

Залишатися тут було неможливо: хтось постійно проходив повз і зачіпав її плечима. Жінка не встигала читати далі, тому, важко зітхнувши, пішла.

Оминувши групу акробатів, жонглерів та звичайних працівників, жінка дісталася коридору. За кілька поворотів вона прийшла до гримерки. Уже зібралася з думками, щоб постукати, але почула скрип дверей. Він долинув зі спини. Жінка повернулася й побачила циркового актора.

— Усе гаразд? — запитала вона, побачивши його.

Обличчя було сховане за котячою маскою. Ні посмішки, ні суму не було видно. Це дратувало.

Він не відповів на запитання, лише коротко сказав:

— Час починати шоу.

Темрява. Вона поглинула все: навіть музику, голоси глядачів і відчуття тривоги. Час розчинився так само, як і кольори.

Клац!

Хтось клацнув пальцями. Полетіли іскри, ніби від запальнички. Наче зірки впали й покотилися підлогою.

Клац!

Удруге. На мить з'явилися білі рукавички. Елегантні пальці бавилися вогниками.

Клац!

Утретє білі рукавички осяялися маленькими феєрверками. Вони розлетілися на дрібні частинки й покотилися, немов були справжніми. Різнобарвні зірки розлетілися ареною. Закрутилися в танці. Вони створили справжню хурделицю. Хаос, який тривав лише мить, зник так само неочікувано, як і з'явився.

Знову тиша. Ніби фортепіано. Темна тиша. Яскравий шум. Знову темінь. Знову світло...

— Пані та панове! — почувся голос із темряви. Впевнений, гучний та приємний. За ним хотілося йти навіть у цю невідому, лякаючу темряву.

Коли всюди згасло світло, Олена перестала відчувати реальність. Здавалося, її свідомість почала малювати силуети людей. Хоча ні — лише однієї людини. Або ж саме туди падало більше світла. На власні очі вона бачила, що посеред сцени стояла людина. Господар цього чарівного голосу.

— Ласкаво просимо до найдивовижнішого видовища, яке вам доводилося бачити! Сьогодні на цій арені оживуть мрії та кошмари, сміх і здивування, а неможливе стане реальністю, у яку так важко повірити!

Навколо було темно. Раптом один промінь прожектора освітив місце на арені. Саме там стояв він. Слова були чіткими, сміливими. Вони не викликали сумнівів, і їм хотілося сліпо вірити.

— Ті, хто тут сьогодні вперше, правила етикету змушують мене представитися. Хоч це ім'я ви забудете вже за кілька секунд, — юнак галантно вклонився, знявши капелюха. — Моє ім'я — Маркус.

За його спиною з'явилися котячі очі. Вони були створені із зеленого вогню. Спалахнули й швидко зникли.

Вклонившись, парубок застиг, ніби чекав дозволу випрямитися. За цю коротку мить, що він стояв на сцені, Олена не встигла як слід роздивитися його прекрасну котячу маску, яка закривала пів обличчя. Чомусь фантазія домальовувала її сама. У дівочій уяві вона була саме такою: створена зі штучного хутра, дорогоцінного каміння, обшита мереживом та оздоблена золотом.

Інша половина обличчя була неприродно блідою — без сумніву, це був грим. Чорні вуста розтягнулися в посмішці, а зелені очі... справді котячі. Чорний фрак мав вишиті золотом візерунки, а на шиї красувався чорний метелик. Доповнював цей образ капелюх-циліндр, прикрашений пір'ям, а під ним — таке ж чорне, як безодня, кучеряве волосся. Виділялися лише білі рукавички та сорочка, які додавали йому ще більше шарму. Прямісінько як справжньому коту.

Зі свого місця Олена не могла роздивитися його як слід. Можливо, щось домалювала у своїй уяві. У нього точно були зелені очі?

— Приготуйтеся побачити неймовірних акробатів, що кидають виклик самій гравітації! Спритних жонглерів, для яких закони природи — лише порада! — голосно промовив він, вирівнявши спину.

Усі мовчали. Коли ж Маркус не отримав жодної реакції, то просто залився сміхом на весь цирк.

— Кажуть, цирк — це місце, де дорослі згадують, як бути дітьми, а діти починають вірити в дива. І сьогодні ми вкотре переконуємося, що це правда, еге ж?

Парубок мав на обличчі переможну посмішку. Він рушив із місця й описав навколо себе невелике коло. Спочатку дивився під ноги, наче рахував кроки.

Насправді так і було. Маркус нарахував десять кроків. Один, два, шість та вісім. На десятому підвів очі. У невелику щілину навпроти, в стіні, зустрівся поглядом з одним чоловіком. Той сидів у кімнаті, схованій від інших — не лише глядачів, а й артистів. Так сталося, що вони подивилися один на одного одночасно. Його погляд був упевнений і хижий, а Маркус... уже бачив ці очі. Це лякало.

Юнак не міг показати страху чи чогось подібного. Це ж цирк. Тут так не прийнято. Тим паче все мало йти за сценарієм. Але ці почуття не зникали. З'явилося відчуття задухи. Легені, здавалося, перетворилися на каміння, а ноги, навпаки, набули неприродної легкості. Усе пішло обертом.

Із глядацьких трибун здавалося, ніби він просто забув слова, тому стояв і пригадував. Ніхто навіть подумати не міг, що щось іде не так. Ніхто, окрім самих артистів.

Маркус застиг. Раптом хтось поклав йому на плече руку. Коричневу рукавицю з норними кігтями. Юнак здригнувся, коли відчув її. Різко повернувся всім тілом. Артист був схований у тіні, а за мить сховалася й сама рукавиця.

Ведучий завмер. Лише через кілька секунд його натягнуті, немов струни, пальці розслабилися, а на вустах з'явилася м'якша посмішка.

Світло спалахнуло й освітило кожен куточок циркової арени. Нічого не змінилося, тільки тепер там стояли ведучий і дивний... дивна? Незрозуміло. Артист був на пів голови нижчий за Маркуса та носив маску білки. Насправді вона була настільки химерною, що навіть стверджувати напевно не можна було, яку саме тварину зображала. Маска була паперова й легка. Не дивно, адже артист не міг стояти спокійно й хвилини.

Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім незнайомець, здається, почав танцювати. Дивні рухи чудово пасували до костюма. Повільні та гнучкі, подібні радше до медузи, але інколи такі ж стрімкі, як сама білка. На різнокольорових штанях задзвеніли маленькі дзвіночки. А можливо, це був комір або ті ж самі рукавиці. Волосся середньої довжини не допомагало визначитися. Скільки б Олена не дивилася, вона так і не змогла зрозуміти, хлопець перед нею чи дівчина. Зрозуміло було лише одне — Маркус був радий його бачити.

Його видавала посмішка. Артист продовжував танець, демонструючи всі свої таланти. Маркус не спускав із нього очей, ніби зачарований. Насторожився лише тоді, коли артист почав повільно наближатися до нього.

Не встиг ніхто й отямитися, як Маркус став учасником цього танцю, хоча насправді він і далі незворушно стояв на місці. Рукавички ковзнули по його плечах, а танцівник непомітно нахилився до ведучого, зробивши це частиною танцю.

— Йди. Я виграю тобі трішки часу.

Ціле речення прозвучало за якусь мить. Далі артист рушив танцювати для глядачів.