Вічна артистка

Як тільки відчинилися двері кімнати, Лукас заявив, що хоче спати та ледь не впав з порогу на ліжко. Враховуючи розміри кімнати, це було цілком можливо. Маркус сказав, щоб спочатку переодягнувся, а то доведеться ще й постільну білизну прати, а цього ніхто не любив. Особливо молоді хлопці, повні енергії та завзяття.

— Який важкий день, — скаржився Лукас, — помідори так складно виростити. Хоча ні! Огірки теж складно. Одні плетуться та лізуть, а інші розлягаються всюди. Так ще й тим і тим потрібно якісь конструкції робити! Хочу повернутися до квітів… га?

Лукас відчув, як щось тицяє йому в бік. Маркус простягнув старий товстий светр, а сам відвернувся, рахуючи монети.

— Вже майже ранок.

Хлопець взяв светр. Без бажання, адже нитка колюча, так ще й рукава задовгі. Та все ж натягнув його на себе. Витягнув вцілілий помідор та поклав на стіл, той інший теж поклав, хоч вигляд мав геть несмачний. Сорочку поклав на ліжко, щоб не забути. Хлопець опустив погляд, до справжнього чоловічого живота йому ще дуже далеко, більшість речей висіли, як на городному опудалі.

Зітхнув та поглянув у вікно.

— Знову ранок, — Лукас поглянув на сонячні промінці, які підкрадалися до їхнього вікна, зараз вони стрибали по дахах.

Хлопець сів на ліжко, сховавшись у тіні. Поглянув на брата. Маркус тримав у руках кілька монет. Рахувати там не було що, а він застиг. Зазвичай це означало лише одне. Обличчя втомлене, навіть не засмучене. Стиснув монети у руці та опустився на підлогу. Під ліжком був сховок, трішки більший мішечок з іншими монетами.

Вирівнявшись, Маркус поклав задимлений мішечок до сорочки Лукаса, а він, побачивши це, скривився.

— Він має скільки грошей, що й наші життя зробив би не такими жахливими, — сказав та знову поглянув у вікно.

— Ти справді вважаєш, що ці помідори йдуть на продаж? — запитав Маркус. Він сів на своє ліжко та дістав з тумби ножа та перерізав цілий помідор навпіл.

Між ліжками ледь вміщався невеликий стіл. Сюди навіть не намагалися поставити стілець.

— Гадаю, що так. Нам поварі ж ніколи не готували нічого з помідорів. Однозначно продає.

Лукас нагадав про розтрощений помідор. Маркус сказав, щоб він з’їдав його сам.

— Їж, тобі ж потрібно сил набиратися чи, правильніше сказати, жиру, — юнак втомлено посміхнувся.

— І ще чого! Я то з’їм, але це лише тому, щоб не думати, куди його викинути, зрозумів? — двічі просити не потрібно. Лукас за кілька вкусів з’їв більшу половину, а потім задумано запитав: — як вони взагалі наїли ті животи? Невже це все від вина?

Маркус не відповів. Перерізав свій шматок ще на кілька менших та тримав у руках. Так хотів спати, що навіть подумати про їжу було нестерпно. А ще жувати потрібно…

Стукіт у двері.

Хлопці підвели очі. Одразу прокинулися та насторожилися. Особливо Лукас.

— Маркусе! Вже готовий список, — почувся хлоп’ячий голос. Той самий, що говорив з Оленою.

Юнак підвівся. Легше не стало, але це краще. Відчинив двері, а на нього дивився хлопчина та кліпав очима. Простягнув газетні папірці, тицьнувши прямо у Маркуса.

— Сьогодні швидко. Є якісь причини на це? — запитав з підозрою.

— Ні, нічого особливого, — хлопець посміхнувся, — та, правду говорячи, багацько повторюється з минулих разів.

Маркус взяв папери та зітхнув. Подякував та зачинив двері. Кілька секунд ще чекав під дверима. Притулив вухо та слухав, коли вже хлопчина піде. На щастя, надовго його не вистачило.

Тепер юнак спокійно пішов у глиб кімнати. Поклав папірці та шукав олівець. Лукас зацікавлено розглядав їх. Хотів навіть торкнутися, але не наважувався.

— Ти б подрімав краще, — сказав, позіхаючи, Маркус.

— Е ні! В тебе такий стан, що залишати самого не можна. Тим паче, де я там втомився, збирати овочі? Це що за купа?

Лукас нахилився ближче та роздивлявся портрети на аркушах. Читати встигав не все, та й, правду кажучи, його це й не наскільки цікавило. Маркус за кілька секунд зчитував інформацію та сортував папери. Клав на дві стопки.

Спочатку Лукас просто спостерігав. Він завжди так робив, лише у рідкісних випадках, коли хтось дуже зацікавив, брав до рук та читав.

— Як по цьому можна бодай щось зрозуміти? Ну має людина дальтонізм, то він не може бути акробатом, наприклад? Чи жонглером? — хлопчина підпер голову рукою. — Що таке дислексія?

— Якщо коротко, то людина не може читати, — відповів Маркус, не відриваючись від роботи.

— Не може читати? — перепитав сам себе Лукас. Похилив голову набік та почав розглядати темноволосу дівчину. — А з вигляду досить розумна дівчина… що… вже?

Маркус забрав у Лукаса папірець та поклав у стос, який тримав у руках. Одна купа більша, а інша, напевне, і десятка не було. Садівник кілька разів позирав на них. Маркус тим часом дістав свічку та сірники. Запалив її та по черзі почав спалювати папірці.

Попіл згрібав на невелику пошарпану тарілку. Вкінці його була вже велика гірка. Лукас мовчки спостерігав, як загоралися фото невідомих йому людей.

— А тепер працювати, — сказав Маркус, підвівшись.

— Що? Ти й так вже працюєш, тобто навіть не припиняв працювати, — Лукас підскочив та поспіхом почав збиратися. — Ледь на ногах тримаєшся.

— Залишайся тут, ти ж «поранений», — хлопець зібрав папірці та пішов до дверей.

— Ті п’яні голови навіть не згадають про це. Отже, я теж піду, — не вгавав молодший, — що мені тут робити?

Маркус відчинив двері, збирався ступити крок. Ледь повернувшись, сказав Лукасові, щоб той відпочивав або подрімав. Не дочекавшись відповіді, вийшов. Та ще й двері зачинив. Лукас насупився та сів на ліжко. Озирнувся навколо. Й справді робити немає, що, тільки спати.

— Дозволите? — покликав Маркус.

Він кілька разів спочатку постукав, але відповіді не отримав. Юнак здивовано поглянув на двері. Не міг же з перевтоми переплутити? Кабінет директора мали знати кожен.

Раптово вони відчинилися. З кімнати визирнув рудоволосий хлопчина.

— Кайто немає, — промовив коротко.

— У справах?

— Ні, людина в такий час відпочиває після важкого трудового дня, — бухгалтер поправив окуляри, — я тобі нічого не говорив.

— Авжеж.

Хлопчина пропустив Маркуса до кабінету. Навіть без прямої присутності Кайто тут все одно тхнуло цигарками. Тут нічого не змінилося, що вчора, що п’ять років тому. В присутності директора Маркус не наважується озирнутися навколо, такий шанс, як зараз, випадав раз на роки.

— Це глядачі? — запитав бухгалтер, показуючи на папери.

— Так, Вітцо, передаси, будь ласка? — Маркус простягнув їх.

Хлопчина взяв та краєм ока проглянув їх. Підвів очі з-підлоба, поглянувши, та все ж поклав їх. Пообіцяв, що передасть, а паралельно діставав нові папери та простягнув їх.

Маркус швидко пробігся по них очима.

— Навіщо так рано? Тільки шоу закінчилося, ми навіть не почали готуватися до наступного.

Вітцо знизав плечима. Скосив погляд на порожнє місце директора та стиха промовив:

— Наступна циркова вистава ближче, ніж думаєш. Глядачі незвичайні, тому димки треба багато для яскравого шоу.

Маркус поглянув на документи. Судячи з цифр, буде щось і справді величне. Зітхнув та подякував за допомогу. З ще гіршим настроєм юнак пішов працювати. Найгірше, що завести мали прямо зараз. Тому дорогою зайшов до циркової арени. Більшість артистів валялися прямісінько на підлозі. Хто знає, чи то від втоми, чи від випивки.

Джулія сиділа на трибунах та про щось міркувала. Пальцем похитувала туди-сюди. Точно щось вигадувала. Маркус полегшено видихнув. Хоч хтось працював. Вирішив спочатку розібратися з димкою, а потім повернутися сюди.

Іншим шляхом вийшов на задній двір. Саме вчасно. З дороги звертав автомобіль з величеньким кузовом. Він припаркувався за кілька метрів від Маркуса.

— Доброго ранку, — привітався водій, — доставка вашого вантажу.

Хлопець привітався у відповідь. Чоловік відчинив кузов. Та вони разом зазирнули туди.

— Чому лише два балони? — запитав Маркус. Йому не потрібно було дивитися в документ, щоб зрозуміти, що цього замало.

— Не судіть вино по етикетці, молодий чоловіче. Це не те, що ви постійно замовляєте, а геть новий дим. Коштує дорожче, а по кілограмах так само майже виходить. Та ефект…

— В накладній чітко написано, — Маркус показав рядок, у якому чудово читалася стара назва, — або ж…

— Хлопче, — покликав водій та нахилився ближче, тихіше продовжив: — чув, що у вас щось намічається. Особливим гостям — особливе частування, хоч дістати його трішки важче.

Що на це відповісти, Маркус не знайшов. Погодився та дав водієві підписатися у накладній. Потім разом перенесли балони до цирку. Поставили подалі від чужих очей, ближче до виходу.

— Важкущі, — промовив чоловік, потираючи чоло, — перевіряти будеш?

Маркус переводив дихання та скоса поглянув на водія.

— Добре, на цьому моя робота закінчена. Щасти тобі!

Попрощавшись, чоловік сів у свій автомобіль та, махнувши рукою, поїхав геть. Маркус провів його поглядом, аж доки той не зник за рогом. Він стояв посередині. Тобто між цирком і містом. Якби мав вибір, то не пішов би нікуди. Жив би на межі і все.

В очі впадали багатоповерхівки. Вони гордовито дивилися на цирк так само, як і люди, що мешкали там.