Вічна артистка

Всі артисти вже прийшли до гримерки. Жваво щось обговорювали. Навряд чи саме шоу. Зараз їх переповнювали емоції, найімовірніше, завтра зранку будуть сперечатися. За ніч пригадають всі свої помилки. А зараз переодягалися та змивали макіяж. Хтось розповідав кумедну історію, викликаючи сміх.

Маркус мить постояв перед дверима. Важко зітхнув. Мріяв про те, щоб уже цей день закінчився. В руках міцно стискав мішечок монет. Зараз там старші артисти. Діти не затримувалися, швидко переодягалися та розбігалися хто куди. Саме так і гадав Маркус, доки не відчинив двері.

Гамір і справді затих, але для того, щоб набігти з новою хвилею. Діти набігли на Маркуса, не всі, на щастя, лише четверо. Інші просто оступили навколо.

— Як добре, що з тобою все добре, Маркусе! Не знаю, що було б, якби тебе не було! — промовляв один хлопчина, що повис на Маркусові.

— Ти поводишся, ніби мала дитина! — сказав хтось.

— Я просто переймаюся за того, хто розповідає мені казки перед сном, — відповів хлопчина. — Найкращі казки розповідає саме Маркус. Під них такі солодкі сни сняться…

— Що? Ось так? Я, тобто, розповідаю погані казки? — втрутилася Джулія.

Дівчина не встигла повністю переодягтися та змити грим. Зараз мала синці під очима. Стала перед ними та склала руки в боки. Інші артисти зацікавлено переводили очі.

— Ну… не погані, — насупився хлопчина, а потім продовжив завзятіше: — але коли засипаєш у нас в кімнаті, то починаєш робити дивні речі.

Артисти пороззявляли роти. Очі ось-ось мали повипадати та покотитися підлогою. Джулія почервоніла від гніву, а хлопчина хотів продовжити. Та Маркус затулив йому вуста рукою.

— Досить. Сваритися не потрібно. Зі мною все добре та навіть маю гарну новину, — юнак показав мішечок з монетами, — ми всі заробили на премію.

Артисти зраділи, а найбільше раділи діти.

— Премії лише для дорослих.

— А ми вже дорослі.

— Дорослим не потрібні казки, щоб заснути. Вони важко працюють цілий день, а потім за мить поринають у сон.

Знову розгорілася якась сварка. Маркус лише похитав головою.

— Переодягайтеся й потім я роздам кожному його долю, — навряд чи хтось його почув, але хоч спробував.

В очі впала біла постать. Ліфі ще не переодягнулася. Дівчина сиділа спиною, а в дзеркалі відбивалося її обличчя. Погляд опущений, руками перебирала пензлики, що лежали на столі. Її руки пофарбувалися у різні кольори.

На її обличчі ще залишився грим. Зараз вона сніжно біла, неначе сувора зима. Та насправді вона була схожа на ранню осінь. Тепла й приємна.

Маркус тихо сів поряд.

— Що?

Тиша тривала долю секунди. Здається, всього п’ять, а потім вона почала дратувати дівчину. Хлопець не встиг навіть нічого ще сказати, а вона вже роздратовано перепитала.

— Твої монети віддати…

— Мої? — Ліфі ледь не розсміялася. — За що? Кайто не сказав? За пісню чи за те, що вгодила тому чоловіку?

Її голос відрізнявся. Коли вона співала, то була схожа на казку, магію. Голос і справді зачаровував, але зараз він грубий. Всі при першій зустрічі жахалися. Минуло кілька років, а дехто ще не звик до різких слів. Діти навіть боялися з Ліфі говорити. Просили передати Маркуса.

— Легко, еге ж? Варто лише йому прислужувати, — різко промовила, а потім пошепки продовжила: — а мою довіру заробиш так само легко знову?

— Ти його знаєш? — здивовано примружив очі Маркус.

Ліфі відвернулася. Покинула пензлик та почала пальцями розтирати фарбу.

— Знаю, не знаю. Та ніякий не Вільямс він чи як називався. А ти хочеш про нього поговорити? — дівчина заправила волосся за вухо.

— Він знає твого батька.

Після цих слів Ліфі стиснула пальці. Вона перевела очі на Маркуса. В такі миті здавалося, що вона його насправді бачить. Стає моторошно, коли погляд проходить навскрізь. Маркус ще раніше зрозумів, що розмова нічим не закінчиться, але полишати цього не хотів.

Та за розмовою час минув непомітно. До них почали підходити артисти. Більшість вже переодягнулися та збиралися йти. Інші прибирали своє місце, складали костюми та обережно вішали маски. Маркус швидко рахував та ще швидше роздавав. До світанку залишалося зовсім мало часу, навряд хтось навіть спробує лягти спати.

В гримерці залишилися Маркус та Ліфі. В мішечку їхня решта. До гримерки зайшли дві дівчини. Схожі як дві краплі води, хоч ні. Як два сонечка. Світле волосся, світлі сорочки. Насправді це просто завеликий розмір на їхні стрункі тіла, тому здавалося, що вони в сукнях. Зайшли, посміхаючись. Про щось щебетали дорогою.

Ліфі почула їх ще до того, як з’явилися на порозі. А Маркус побачив їх першим. Привітно помахав рукою. Подумав, що можна їм віддати зароблені Ліфі монети. Дівчата побачили його, одна ще привітніше посміхнулася, а інша ледь помітно. Сестри перезирнулися. Одна пішла до Ліфі, а інша, та, що посміхалася, підійшла до Маркуса.

— Вітаю із завершенням ще одного шоу, — тихо промовила, — впевнена, що воно було неймовірне.

Дівчина привітно посміхалася. Поправила волосся та переминалася з ноги на ногу. Говорила тихо, щоб Ліфі не почула. Озиралася на сестру та артистку.

— Допомогти? — запропонувала невпевнено та обвела рукою своє обличчя.

Маркус на мить задумався. Та швидко погодився. Дівчина посміхнулася, її щоки вкрилися рум’янцем. Вона коротко перезирнулася з сестрою та пішла за ганчіркою. Самому знімати грим дуже незручно. Потрібно щільно заплющувати очі, а на столах завжди гармидер. Невелику тканину легко можна загубити серед іншого приладдя. Хлопець сів перед дзеркалом, а дівчина стала збоку. Навіть у відображенні вона посміхалася. Маркус посміхнувся у відповідь та ледь помітно зітхнув. Заплющив очі.

Ці близнючки — помічниці Ліфі. Звали їх Лун і Луз. Циркова робота виявилася для них заважкою, а ось прислуговування примхливій артистці — саме те, що потрібно. Коли Маркус про це подумав, то мав певні хвилювання, але вона його не підвела. Спочатку Ліфі дратувалася, але потім звикла та швидко почала вигадувати різні завдання. Зазвичай нічого складного, та для вигляду в них і справді було чимало роботи.

Як і в інших, найбільше клопотів під час виступів. Насправді зараз одна сестра мала змивати Ліфі грим, а інша складати одяг, але Луз зазвичай втрачала голову, коли поряд знаходився Маркус. Й зараз у неї тремтіли руки, а посмішка так і збиралася втекти з обличчя. Так і хотіла вислизнути. Маркус відчував легкі доторки, здавалося, що нічого так не змиєш. Встиг пошкодувати.

А Луз насолоджувалася моментом. Рідко випадала нагода побути поряд. Ліфі, як тільки чула її наближення до Маркуса, то швидко знаходила завдання. Зараз же сестра хотіла таємно все зробити. Та ховатися від Ліфі даремно. На диво, терпіла досить довго. Певний час вдавала, що не помічає присутності іншої сестри, але терпіння закінчувалося швидко. Особливо, як досить молода особа так солодко щебетала з хлопцем, який старший на кілька років. І ставиться до неї лише як до молодшої сестри.

— Луз? — різко промовила Ліфі, а Лун від несподіванки аж підскочила. — Ти маєш забагато вільного часу.

На мить руки помічниці затремтіли, а очі забігали кімнатою.

— Я просто хотіла допомогти…

Дівчина прибрала руку, якою допомагала Маркусу. Найголовніше — очі, тепер вони були чисті, отже, далі допомога не так потрібна. Хлопець забрав ганчірку та тихо подякував.

— Хочеш допомагати, то допомагай, але спочатку зроби свою роботу, — Ліфі закотила очі, неначе пояснювала це вже не вперше. — Після цього роби, що заманеться. Невпевнена тільки, що Маркус чекатиме скільки часу.

— Навіщо ти так? — втрутився Маркус. — Луз і справді допомогла.

— Тобі нагадати, що вони мої помічниці? Ти сам їх призначив бути коло мене. Хоч знаєш, я й справді швидше переодягнуся сама.

Договоривши, Ліфі різко підвелася, відсунувши стілець. Він ледь зачепив Лун. На щастя, дівчина встигла відскочити.

— Ні, я… пробач. Цього більше не повториться, — швидко промовила Луз, підбігши до співачки. Вона крадькома поглянула на Маркуса.

— Дякую за допомогу, — тихо.

Дівчина, погоджуючись, кивнула та заговорила до Ліфі. Їй ледь вдалося вмовити, щоб та сіла. За ними стояла Лун. Дівчина зітхнула та почала допомагати.

Найбільшою проблемою було вмити очі. Кайто не надто переймався, якщо хтось осліпне від цього засобу. Насправді, Маркус знав, що це навіть на користь. Дивно, та сліпі зараз мали чималий попит.

В кімнаті запанувала рідкісна тиша. Маркус любив її більше, ніж музику. Цирк мав тонкі стіни, а інколи кімнати розділялися картоном. Хлопець втомлено витер залишки гриму. Одного разу Кайто зробив зауваження, мовляв, він єдиний на своє обличчя витрачає грим трьох. Пообіцяв, що вирахує це із зарплатні, але, на щастя, забув.

Якби все ж так сталося, то Маркус навіть не сперечався б. Погодився платити за додатковий шар гриму, адже ця прозора фарба не могла повністю перекрити темні плями на його обличчі. У дзеркалі чудово видно, чому він зараз тут, а не по інший бік цирку. Біла пляма, темна пляма. Все обличчя й тіло вкрите цими плямами. На світлих місцях навіть білі вії, брови та волосся. Інколи діти запитували Маркуса, який відтінок шкіри справжній. Світлий чи смаглявий?

— Оця пляма схожа на… на великий м’яч! — вигукнула одна дівчинка.

Це було кілька років тому, зараз їй інколи соромно згадувати, як у дитинстві вона тицяла у Маркусове обличчя та стверджувала, на що схожа його пляма. Інший хлопчина, якому не соромно, видивився жабу на руці. Хтось інший з ним сперечався, й справа дійшла до маркера. Дитяча фантазія не мала меж.

Зараз, пригадуючи цю історію, з’являється посмішка, але тоді ця дитяча гра перетворилася у звичку. Звичку носити довгі чорні светри, що ховали все тіло. Один з них Маркус зараз натягував на себе, закінчивши зі зняттям гриму.