Вічна артистка

Канати інколи хиталися та скрипіли, та все одно все навколо здавалося мертвим. Жодного іншого звуку. Так дивно — ані найменшого натяку на гамір чи чиюсь присутність. Що водночас було і добре, і моторошно. Дівчина розглядала все навколо так, наче вперше. Хоча напевне так воно і було.

Поблукавши кілька хвилин, Олена вийшла на знайому дорогу. Арена, яка нещодавно яскраво сяяла світлом і кольорами, зараз була спокійною та порожньою. Подеколи скрипіли дерев’яні балки. Через свою порожнечу арена здавалася ще більшою. Дівчина вийшла на середину та підняла очі вгору. В одному місці шатро було дірявим — крізь отвір пробивався світанок. Скоро потрібно повертатися.

Стояла ось так, прямо посередині сцени, а на Олену ніби були прикуті очі глядачів. Звичайно, що їх не було — лише уява, та в душі зароджувалося дивне відчуття. Скільки цих людей? Сотня? А очей — удвічі більше, і всі дивляться та чекають. Олена переводила погляд то вправо, то вліво. Здавалося, що там ще більше трибун. Ще більше глядачів. Ще менше повітря. Здається, ці ілюзії забирають справжнє повітря. Дівчина схопилася за комір та трішки відтягнула його від себе. Не полегшало. Та ще й рука так міцно стиснула одяг — пальці неначе застигли, стали кам’яними, а ноги, навпаки, ось-ось підвернуться.

Важке дихання тиснуло. Можливо, це через пил… Невже всі артисти це відчувають?

Це місце ніби й справжнє, до всього можна доторкнутися, але водночас — наче сон. Глибоко вдихнувши, вона опустила погляд.

— Якщо це справді сон, то можна вигадати будь-що? — запитала сама себе. Пошепки, наче боялася, що хтось почує.

Усвідомивши, що й справді щось вигадує, Олена посміялася з себе. Боязко та коротко. Прикусила губу — боляче. Дивно. Підвела погляд угору. Перед очима промайнуло щось біле. Там, навпроти глядацьких трибун, стояли різні коробки — хтось, здається, недоніс їх до складу та залишив на півдорозі. Саме там, у темряві, стояв хлопчина. Він був безбарвним. Білим. Широко розплющені очі дивилися прямо на неї. Він просто проходив повз, тримаючи в руках дерев’яний ящик зі свіжими овочами.

Хлопчина озирнувся. Нікого більше не було. Сам не міг повірити власним очам.

— Т-ти сама тут? — запитав він. — А…

Олена не зводила з нього очей. Прошепотіла:

— Альбінос…

Коли усвіломила, що сказала вголос, закрила рот рукою. Він геть не такий. Тобто… такий, як розповідала та показувала та жінка. Але не реальний, неначе вигаданий. Зі снігу, як снігова людина. Можливо, навіть такий же холодний. Олена думала над тим, чи є в нього серце. А кров?

Ці думки все погіршували. Олена не розуміла, чому відчуває сором за те, що запитує такі дурні речі. Звичайно, що він має серце і кров. І він теплий…

— Ні, досить, — дівчина схопилася за голову та почала відходити. Потік думок не зупинявся.

Можливо, то думки збили її з ніг, або ж вона просто перечепилася через щось — та й у власних ногах можна заплутатися! Але після цього вона серйозно збиралася бігти назад.

— Не тікай! Будь ласка, — спочатку закричав він, а потім різко замовк, захвилювавшись, що хтось почує. — Я тебе не скривджу. Поговоримо?

Хлопець поставив ящик та повільно підійшов до дівчини. Олена хотіла втекти, але чомусь застигла на місці. Стояла боком, наче не могла наважитися рушити. Відчувалося, що очі печуть, і причина цього разу, здається, зовсім не в димі.

Він поволі наблизився. Олена, не приховуючи, розглядала його. Його біле волосся… Дівчина схопилася за своє — темне. Його хоч і брудний, але такий світлий одяг. А її — темний. Коли він проходив повз промінь світла, то ніби сяяв.

— Чорнява, — промовив він.

Олена різко поглянула на нього.

— Й очі темні.

Вона й так це знала. Та від нього це так дивно звучало — аж мороз по шкірі. Вперше стало незручно за власний колір волосся та очей. Дівчина сильніше закуталася в одяг. Перед очима знову промайнула біла постать.

Олена підвела погляд і побачила перед собою руку. Хлопець стояв далеченько, а руки такі довгі виявляються. І не такі вже білі — запилені, у дрібних шрамах, синцях та мозолях. Вони здавалися грубими, хоч пальці й були тонкими. Дівчина дивилася на цю руку й не могла зрозуміти, чого він від неї хоче.

Нічого не запитавши, вона просто простягнула свою у відповідь. Боязко торкнулася долоні — справді груба, але не холодна.

— Я ще серце маю, і кров також. Навіть мозок, — хлопчина посміхнувся, заплющив очі та похилив голову набік.

Олена ж, навпаки, рвучко забрала руку й засмучено підтягнула губи.

— Як… Хоча це вже не важливо. Час повертатися.

— Почекай! — зупинив її хлопчина. — Ти ж не думаєш, що випадково прийшла саме сюди? Знаєш, що це за місце?

Дівчина озирнулася. Нічого не змінилося, вони так і стояли посеред арени. Тому, так, вона знала, що це за місце, і відкрито дивувалася. А що її сюди привело? Точно не комп’ютер… До речі, він же скоро почне подавати сигнали будильника, а той уже…

— Мені краще повернутися, — швидко промовила вона.

— Але ж ти ще повернешся?

— Що? Навіщо? — здивувалася Олена та навіть зупинилася.

— Це точно не дарма, — хлопчина дістав із кишені годинника, швидко протер його та простягнув дівчині. — Прийдеш о четвертій. Коли захочеш. Завтра, післязавтра та хоч через тиждень. Я чекатиму на вході, шукати по всьому цирку не доведеться.

Годинник був гарним. Круглий циферблат, стрілки весело бігали, так само як і цифри. Дівчина покрутила його в руках: пошарпаний, фарба де-не-де злізла. Вона дивилася на нього і ніяк не могла впіймати поглядом четвірку — та була то тут, то за мить уже біля одиниці. Відвівши очі, почала розглядати вигравірувані квіти. Ще одна згадка.

Хлопець стежив за нею. Помітивши, що вона ніяк не може знайти потрібне число, підказав:

— Ось. Вона біля квітки. Коли стрілка показуватиме на неї, тоді й прийдеш, коли захочеш.

Дівчина коротко кивнула. Тепер запам’ятала. Хлопець усміхнувся та запропонував провести її до виходу. Дорогою вони мовчали. Вона йшла трохи осторонь і ніяк не могла зрозуміти, як взагалі на це погодилася. А чи погоджувалася взагалі? Чесно кажучи, і не пам’ятала. У руках цокали стрілки — вони й справді дуже голосно тікали кудись. Дівчина відчувала цей ритм навіть крізь скло.

— Лукас, — раптом промовив хлопець.

— Це…

— Моє ім’я. А твоє? Чи це таємниця?

Дівчина поглянула на нього. Навіть не знала, що відповісти. Лукас стояв усміхнений — посмішка нібито й звичайна, щира, але чомусь чомусь так дратувала. Дівчина не хотіла її бачити. Принаймні поки що. Їй хотілося якомога швидше опинитися вдома.

— Весна.