Вічна артистка

Вони зайшли всередину і перше, що побачили — невелика кабінка, де купували квитки. Олена здивувалася, що за це теж потрібно платити, але, випадково побачивши, скільки кольорових папірців для цього потрібно, здивувалася ще більше: посмішка її мами була значно дорожчою, а можливо, й взагалі безцінною. Увагу дівчини, як і всіх інших відвідувачів, привернула жіночка-касир, бо була не схожа на інших людей. Яскравий макіяж не міг приховати зморшок. Намальовані губи, що склалися в бантик, ледь трималися на обличчі. Дивно пофарбоване волосся лежало на голові немов вата. Мішкуватий одяг, багато мережива, кольори, що не поєднувалися між собою, асиметрія — усе це створювало дивний образ.

Олена отримала поштовх у бік. Сама не помітила, як цей кумедний образ викликав посмішку. Їй стало соромно, вона сховала очі, але краєчками вух усе одно слухала. Сподівалася, що хоч голос не такий смішний.

— Вітаю, ми раді вас бачити у нашому дивовижному цирку! — жіночка посміхнулася, але все одно незадоволено стиснула губи. Її погляд сковзнув по мамі. Побачивши її струнку фігуру, касирка дужче закуталася у своє вбрання. — Продиктуйте, будь ласка, ваш номер.

Все вона говорила знехотя та з відразою. На щастя, матір цим не злякати. Вона нахилилася до маленького віконечка та диктувала цифру за цифрою, доки Олена розглядала цирк ізсередини. Тут він не був таким привітним: голі дерев’яні балки, металеві каркаси. Зі стелі звисали товсті канати, підлога настільки брудна, що здавалося, ніби вони стоять просто на землі. Навіть крізь голоси чувся пронизливий скрип. Дівчина намагалася знайти його джерело, але відчувала лише дискомфорт. Всередині все було не таким яскравим та радісним. Казка закінчилася: весела обгортка тістечка полетіла у смітник, показавши справжній, непривабливий десерт.

Олена повернулася до каси. Не могла більше дивитися туди. Їй здавалося, що їх тримають занадто довго. Як виявилося, відчуття не підвели.

— Так-так, бачу, зупиніться, жіночко! — дорікнула касирка. — У мене все чудово зі слухом!

Мама хотіла закотити очі, але втрималася. Вона мовчала вже певний час. Вдала спокій та чекала, доки касирка одягне свої окуляри, які ігнорувала, тримаючи на голові. Без них вона звузила очі, намагаючись щось роздивитися на маленькому екрані.

Олена не втрималася та зазирнула до кабінки. Помітила, що на стіні цієї маленької кімнатки висіла маска тварини. Здається, це була ящірка, створена мозаїкою з дорогоцінного каміння, що виблискувало під світлом ліхтарів. Маска однозначно привертала увагу — майстер, який її створив, вартував найвищих похвал та світового визнання. На жаль, роздивитися її як слід Весна не встигла: черга в прямому сенсі підпихала її у спину. Незадоволені гості звинувачували матір і доньку в затримці.

Ступаючи вперед, дівчина вже не сподівалася знову побачити кольори та почути музику. Гола дерев’яна конструкція псувала настрій та очікування. Ліхтарі не світили яскраво, їхня задача була лише освітлювати дорогу. Сяяли вони тьмяно, ледь підсвічуючи те, що під ногами та хто стоїть позаду тебе.

Чергою люди проходили все далі, вглиб шатра. Олені здавалося, що ще кілька секунд розглядання — і вона скрутить собі шию. Вона не могла розчаруватися, не сьогодні. Поклала занадто багато надій, тому цікавило абсолютно все навколо.

Аби дівчина припинила так витріщатися, мама віддала їй квиток. Він був золотавим та сяяв. Великими літерами було написано «квиток». Розібратися було важко — як не прочитай, слово здавалося невідомим. Олена звикла, що слова «не хотіли», щоб вона їх читала.

— Там написано: «квиток», а під ним напис: «Лиш сьогодні не приховуйте свого захоплення — посміхайтеся щиро», — прочитала мама.

Це здивувало Олену. У світі, в якому вона жила, це було або дуже сміливо, або дуже нерозумно. Якби інші побачили, що хтось щасливий, то чекай проблем, а не радості у відповідь. Принаймні так говорили вчителі, батьки та інші…

Олена тримала квиток. На цьому золотому папірці, що сяяв усе яскравіше, було багато слів. Що це були за слова — вона не знала. Вони переливалися, з’являлися нові відтінки. Дівчина й далі дивилася б на нього, але очі заболіли від яскравого світла. Після вистави вона хотіла б залишити його собі.

Вони прийшли у саме «серце цирку». Велика арена, трибуни глядачів, поділені на чотири сектори навпроти один одного. Товсті канати тримали все: металевий конструктор, прожектори. Зі стелі звисали різні прикраси. Нарешті Олена побачила те, чого так прагнула — велич дивовижного та незвіданого, наче геть інший світ. Здавалося, тут навіть повітря інше, бо почало перехоплювати подих.

Задивившись, дівчина не помітила, як мама привела їх до трибун. Свої місця знайшли швидко — у другому секторі. Тут було найголосніше, переважно через батьків, які щось розповідали дітям, а музика грала дуже тихо. Озирнувшись, дівчина побачила, що людей небагато. Постійно заходив хтось новий, але все одно залишалося просторо та вільно…

— Вітаю! — почувся хлоп’ячий голос.

Олена не очікувала побачити когось поруч. Відсахнулася та здивовано поглянула на хлопчину — здається, її одноліток. Одягнений у картату сорочку, коричневі штани, на голові картуз. Привітна посмішка — здається, щира й не награна.

— Мені потрібен ваш квиток. Дозволите поглянути на нього? Такі прекрасні пані мають його мати, авжеж? — він посміхався очима, переводячи погляд з доньки на матір і навпаки.

Дівчина втратила дар мови. Мама коротко привіталася та простягнула квиток. Хлопчина рвучко взяв його та почав розглядати.

— Трішки покоцаний, — промовив він.

Мама попросила повернути. Хотіла перевірити, чи й справді є пошкодження, бо не хотіла платити гроші задарма.

— Не переймайтеся, це не ваша провина. Цей квиток пошкодили багато шоу тому, й уже оплатили. Часи скрутні, тому доводиться одні й ті самі використовувати. Та таким чарівним глядачкам проблем створювати не буду, — хлопчина підняв руки, натякаючи, що все гаразд, а потім дещо усвідомив. — Ой, що ж це я таке говорю? Здається, лише псую настрій та думку про цирк. Щиро прошу мене пробачити. Язик геть не слухається поряд з такими чарівними…

— Дякую, більше питань немає? — перервала мама.

Хлопчина замахав головою, повідомив, що все чудово, та поклонився. Востаннє поглянув на Олену та матір і пішов далі. Чути було погано, але здається, він говорив те саме, що щойно їм.

Мама похитала головою. Поглянула на доньку, хотіла щось запитати, але побачила її рум’яні щоки та передумала. Дівчина зніяковіла та опустила погляд. Мати вирішила дочекатися, доки її щоки перестануть палати.

Окрім трибун, була велика арена. Поки що вона була порожньою та слабо освітлювалася, над нею височіли різні канати. Олена не могла зрозуміти, навіщо вони, тому хотіла, щоб швидше розпочалося шоу.

Коли всі глядачі зайняли свої місця, навколо погасло світло…