Вічна артистка

Нічого не змінилося. Навіть школу не скасували. Олена вийшла на перерву в коридор та дивилася там у вікно. Зранку пролопотів невеликий дощ. Мокрий асфальт дратував, чому саме — вона не могла сказати, та стояти на ньому не хотілося. Навколо панувала якась метушня. Олена не звертала на неї уваги, найімовірніше, її це навіть не стосувалося. Так було зазвичай, та цього разу покликали всіх. Дітей зібрали в актовому залі.

Дівчина не хотіла йти, та, на жаль, іншого варіанту не було. Зайшли та зайняли призначені місця, дорослі почали розповідати про цей цирк. Щось про те, як його побудували. Нудно, адже через кожне слово — нова дата. Якщо коротко, то скільки потрібно цеглин, метрів тканини й так далі.

Олена навіть уявити їх не могла, шестизначні та чотиризначні були найменшими. Якось виходило так, що доки уявляла три перші, всі інші зникали. Залишалося сподіватися, що питань щодо цього не буде. Хоч би не надумали влаштовувати якоїсь перевірки знань.

— Тепер поговорімо про самих «циркачів», — промовляла жіночка в діловому костюмі. Дівчина бачила її вперше, та й інших дорослих теж. Найімовірніше, це їхня робота. — Їх називають по-різному. У дорослому віці назва зміниться залежно від роботи, але зараз для вас це «ненормальні», «зломлені» або ж «особи з вадами».

Один учень підняв руку:

— Чому немає однієї назви, яка все узагальнює?

Жінка скосила на нього погляд та знехотя промовила:

— Чому ти запитав про це?

— Тому що стало цікаво.

— Я ось вважаю це ознакою відсутності терплячості, що теж багато про що говорить.

Після цих жіночих слів більшість дітей повернулися до хлопчини. Він трішки засоромився та замовк, навіть притиснувся до стільця. А жінка продовжила:

— Розберімо цю ситуацію. Щойно один учень поставив питання, на яке я мала відповісти пізніше. Приїхавши сюди, ми з командою підготували сценарій та презентацію, щоб ви краще все зрозуміли, але тепер дотримання цього сценарію неможливе.

Договоривши, жінка підійшла до своєї команди. Вони сиділи за столом перед комп’ютером та вочевидь переглядали підготовлену презентацію. Вони коротко про щось перемовилися.

За цей час учні встигли перезирнутися між собою. Олена знала, що це означало, та сама, на щастя, ще з цим не стикалася.

— Сподіваюся, що нетерплячих учнів у нас більше немає, і, щоб не змінювати сценарій на ходу, скажу одразу: однієї загальної назви ці люди не мають, їх зазвичай називають «ті, хто не може жити у нашому суспільстві», — промовивши це, жінка замовкла.

Олена помічала, що вона інколи дивиться в одну й ту саму точку, точніше, їх було кілька. Придушити цікавість не вийшло. Поглянувши туди, дівчина побачила учнів. Вони ніби сиділи на голках: плечі ледь не прилипли до вух, а погляд протоптав підлогу.

— Взявши до уваги лише цю ситуацію, — жінка знову глянула на хлопчину, який похилив голову й теж почав уникати погляду, — скільки проблем принесла людина, що має лише… сподіваюся, нетерплячість? Що говорити про сліпих, глухих, німих? Про тих, хто з народження не має рук, ніг і так далі? Це люди, які самі створюють проблеми.

Олена подумала, що прослухала половину. Про кого йде мова? Про тих артистів? Про того, хто робив неймовірні, без перебільшення, речі?

— Знаю, про що ви всі зараз думаєте, — промовила жінка, походжаючи туди-сюди. — Чому вони не можуть жити серед нас? Повторюю: вони створюють лише проблеми. Для них потрібно створювати інші умови. Уявімо ситуацію: якби тут був присутній глухий учень, то як він мене почув би? Варто було б для нього особисто писати на папері? Всі готові витрачати дорогоцінний час життя на це?

Чи то так і було, чи лише здавалося, та в дитячій голові це звучало ще жорстокіше. Олена спохмурніла. Озирнувшись, побачила, що більшість учнів… зацікавилися? Вони підсунулися ближче та забули кліпати.

— Ті люди могли б жити й серед нас, але, повторюся, потрібні певні умови. Навіщо нам витрачати гроші на них? Розвитку потребують інші сфери — ті, що покращать ваше життя.

Діти неначе поділилися на два табори. Їх можна легко відрізнити, варто лише уважніше придивитися… Олена заплющила очі. Кілька разів заспокійливо вдихнула, рукою стискала браслет. Тільки ж почало все налагоджуватися!

Жінка продовжувала говорити, говорити, говорити. Дівчина насварила себе за те, що не слухає та думає про інше.

— Радію, що інша частина нашого уроку триває добре та згідно з планом, — розповідачка підійшла до столу та взяла там дещо. Олена не побачила, що саме. — На кінець розповім, що деякі вади помітні не одразу. Якщо альбінізм, вітиліго, пієбалдизм та навіть ластовиння видно відразу, то є дещо, чого ми помітити одразу не можемо. На жаль, такі люди все ж потрапляють у суспільство й намагаються жити нормально. Я зараз буду називати й пояснювати, а ви маєте запам’ятати.

Маленький монітор комп’ютера бачили не всі. Діти витягували голови, сподіваючись хоч щось побачити. Жіночка підійшла до першого ряду та віддала щось — напевне, те, що взяла зі столу. Сама ж продовжувала говорити.

Олена відчула, що хтось штовхає її в плече. Повернувшись, побачила фотографії. Спочатку все було добре: просто хлопчик із сивим пасмом волосся. А далі — на руці велика темна пляма. Дівчині цікаво було їх розглядати, та ще цікавіше було уявляти, що відчувають ці люди. Ця пляма назавжди? А вона болить? Та мала багато питань. До рук потрапила фотографія білого хлопчика. Якби не темний фон, то взагалі не відрізнити від паперу. Сама не зрозумівши чому, Олена взяла до рук своє волосся. Воно чорне, як і у всіх.

Нервово озирнулася. Діти розглядали картинки та не звертали уваги ні на кого. Олені тицьнули нове фото. На нього не хотілося так пильно дивитися: дівчинка сиділа на візку. Сама ж Олена хотіла швидше віддати фото далі, та несподівано їй сунули нове. Там у дитини не було вуха, на іншій — пальця, а там взагалі ноги. Дівчина не стримала й швидко передавала фотографії далі. Вони стрибали перед очима, неначе кадри у фільмі.

Тепер уже Олена не приховувала нервових рук. Очі бігали. Вона вважала, що хай краще її до психолога заб’ють, аніж сидіти тут.

— Та є те, чого очима побачити неможливо, — вона промовила це голосніше, ніж зазвичай. Діти одразу відклали фотографії. — Поверніться один до одного та уважно зазирніть у вічі. Далі проведіть поглядом по інших рисах обличчя.

Учні слухняно це зробили. Олені пощастило: її сусіди відвернулися від неї.

— Нічого не помічаєте? — колективне заперечення. — А можливо, саме зараз між вами ховається людина, якій тут не місце. Це порушення пов’язане з навчанням. Ці люди здорові, вони мають гарний слух та зір, причому й чудовий інтелект. Такі люди будуть вважати, що лише навчання їм дається тяжко, а особливо — читати й писати.

Очі Олени самовільно розширилися. Про що вона говорить? Дівчина швидко примружила їх, але з’явився незрозумілий мороз по шкірі. Щось застрягло в горлі.

— Мозок не сприймає прочитану інформацію. Якщо взагалі вдалося її прочитати.

У деяких дітей ці слова викликали короткий сміх. Олена нервово сіпнулася в їхній бік.

— Вона проявляється плутанням літер, перестановкою складів, повільним читанням та складнощами з розумінням тексту.

Олена повернула голову на стіну. Там висіли мотиваційні плакати. Слова й слова, нічого незвичного. Трішки плуталися, але ж це від хвилювання, так? А чому вона взагалі хвилюється?

На завершення сказали, що повідомлять за цим номером, якщо запідозрять щось у когось з учнів. Мовляв, разом ми створимо ідеальний світ.

Після цього зібрання було ще два уроки. Їх Олена просиділа абияк. Дивитися на дошку, в зошит та на стіни було неможливо. В очі постійно впадали слова та букви. Дівчині здавалося, що вони її оточують. Кімната здавалася такою малою та важкою.

Кілька разів позирала у вікно. А коли нарешті шкільний день закінчився й вона вийшла на подвір’я — хотіла чимдуж тікати геть.

— Чого стоїш? — запитав хлопець.

Олена не пам’ятала, з якого він саме класу, можливо, навіть молодший. Але тепер точно дізнається — більше не з цікавості, а задля безпеки.

— У тебе якісь проблеми? Чи, можливо, питання? — запитала після мовчання дівчина, яка стояла біля того хлопця.

З ними був ще один юнак. Мовчав, але обличчя скривив страшно. Саме він тримав іншого учня за одяг. Олена не хотіла на це дивитися, а тим паче чути, та очі несамовито бігали по них.

Це мав бути звичайний провулок. Саме ним Олена скорочувала дорогу додому, та цього разу все було інакше. Поряд із сміттєвими баками стояло троє підлітків, які тримали ще одного та запитували щось про кольори. Задумавшись, Олена не помітила, як повернула сюди, і стала випадковим свідком.

Спочатку хлопці стояли та дивилися на неї, а коли їхня дівчина щось кивнула — почали повільно підходити. Вичавити бодай слово Олена не змогла. Швидко похитала головою та втекла. Бігла вулицею, незважаючи на камери спостереження, аж до самого дому. Лише коли забігла у під’їзд, полегшено видихнула. Шкода тільки, що це тривало недовго.

Той хлопчина… він усе бачив. Той самий, що читав її твір. А здивувався від кількості помилок! Хоч слово зрозумів? Тоді він ще нічого не знав, а зараз може все розповісти. Це лише питання часу.

Олена не пам’ятала, як дійшла додому. Як опинилася у квартирі, коли прийшли батьки та навіть як сіли вечеряти. Пам’ятала лише, як вийшла з ванної кімнати й там її перестріла мама. Жінка тримала руки за спиною та виходила із зали.

— Як справи у школі? — запитала.

Донька швидко відповіла, що все добре. Додала тільки те, що сильно втомилася, тому хоче піти спати. Мама не заперечила. Відступила, даючи дорогу. Олена пройшла повз, а жінка за спиною стиснула паперовий конверт.

До світанку залишалося кілька годин. Спати Олена вже не хотіла. Правду кажучи, і до цього ледь очі зімкнула. Підвелася з ліжка: спочатку хотіла просто попити води, але раптово плани змінилися. Прочинивши двері, дівчина взяла з вішака стару, здається, татову куртку та обережно відчинила двері. Зараз вона мала дуже кумедний вигляд: завелика сіра піжама та ще більша чорна куртка, взуття одягнене абияк.

Та вона попри все вийшла з під’їзду. Олена здивувалася, бо думала, що зачинено, а воно ось так. Вийшла та пішла. Сама не знала куди. Просто вперед.

Переступала калюжі — нові або ще вчорашні. В них бачила себе та кривилася. Обійняла себе за плечі та озирнулася: чи нікого немає? Ранкові промінці не перебивали прохолоди. Тінь нагадувала підступну зиму. Олена вирішила, що час іти звідси, якщо не хоче замерзнути.

Востаннє коротко озирнулася — справді нікого. Один невпевнений крок. Другий такий же. Під час повільної ходьби почали замерзати ноги, тремтіти руки. Олена почала прискорюватися та сама не зрозуміла, як почала бігти вулицею. Звернула у вузенькі провулки.

Будинки, які раніше нагадували чіткі геометричні фігури, почали втрачати свої обриси. Перетворилися на сірі маси. Олена зупинилася, адже в голові почало паморочитися, та ще й несамовито дихала.

Знайома бетонна дорога. Вона вела до цирку. Олена й подумати не могла, що живе так близько. Взагалі думала, що її будинок — у самісінькому центрі міста.

Шатро було далеко, але вже величезне. Там господарював лиш вітер: смикав важку тканину та проводи, неначе там хтось колихався. Олена витріщалася на нього. Не спускала очей, ніби боялася, що воно втече. Та раптово вдарила сама себе.

— Чому немає…

Дівчина сховала очі в долоні. Щойно побачила — всі питання зникли. Неначе нічого не цікавило, та насправді ж усе навпаки! А замість питань хотілося піти туди та все дізнатися. Ця думка так засіла в голові, що Олена просто не могла не підкоритися. Пообіцяла собі, що далеко не заходитиме та голову не втрачатиме.