Третя сторона

Дзеркало відповідало взаємністю на кожен рух дівчини. Саша дивилась на своє відображення, пильно вивчаючи кожну деталь, роздивляючись вигини тіла, розріз очей. Вдивлялась в їх блукаючий сірий колір, наче очікувала, що він от-от зміниться. Дівчина дивилась на обличчя так, наче бачила його вперше. Особливих змін не було, лише більші синці під очима від останніх подій, та якийсь невпевнений вираз, котрий вже як тиждень змушує Сашу от так зупинятись перед дзеркалом, роздягатись до гола і роздивлятись своє тіло та веснянкувате обличчя.

Завершивши свій дивний ритуал, дівчина пішла у кімнату, натягнула спортивні шорти та футболку, зібрала коротке волосся у хвіст і вийшла в коридор, хапаючи рюкзак.

— І куди це ти зібралась? — голос подруги, завжди надміру спокійний, застав Сашу зненацька.

— Русь, ти вже повернулась, так рано? — ніби спіймана на гарячому, Саша спробувала сховати рюкзак за спиною, наче це давало їй можливість виправдати свої дії. — Я вже засиділась вдома, на вулиці таке сонце, я не можу вічно сидіти в чотирьох стінах, будь ла-а-асочка.

Скорчивши обличчя в наймилішому виразі, вона вичікувально подивилась на подругу, знизу вверх, бо та була на добрі пів голови вища.

— А, біс з тобою, ходімо пройдемось. Я лиш скину речі і поставлю фотоапарат на підзарядку.

Саша задоволено сплеснула в долоні, хоч маленька, проте це була перемога, бо наміри подруг закрити її у квартирі після аварії здавались доволі абсурдними.

Все, що вона пам’ятала був лиш спалах, яскравий і ріжучий, а потім дзвін у вухах, страшний головний біль і голос. Той голос потім снився їй щоночі, а щоранку вона прокидалась вкрита гусячою шкірою і пробувала згадати, як виглядала вона уві сні. Бо це здавалось їй дуже важливим — пам’ятати себе уві сні. Таким же важливим як і пам’ятати вигляд володаря того голосу.

Цьогоріч літо почалось з першого червня, не лише в календарі. Спека наскочила різко і безповоротно відштовхнула ніжну весну на своє законне місце чекати наступного року. Задуха задавалась безжальною і безкомпромісною. Саша та Руслана, ступили в білий день, сонце одразу обдало їх своїми променями вказуючи, що все навколо – його володіння.

Рятівним маяком став невеличкий парк неподалік від багатоповерхівки, в якій жили подруги, тому вони націлились саме туди, хапаючи першу вільну лавку.

— Як там робота? — запитала Саша, намагаючись вмоститись на незручній лаві.

— Сьогодні клієнт не прийшов, тому я просто прогулялась набережною, зловила декілька цікавих кадрів і втекла від спеки. До речі, дякую тобі, що знову мене витягнула.

— В твоєму голосі я чую сарказм, — награно обурилась Саша, даруючи подрузі широку усмішку. Тоді на мить застигла й запитала — Русь, скільки ми знайомі?

— Що за дивне запитання? Не знаю, років зо п’ять? Ти ж перший рік в інституті, вірно? Тоді, в школі з мого восьмого класу.

Але Саша цього не пам’ятала. Точніше, не могла чітко описати причину, чому підійшла до самотньої дівчинки, котра щодня, в обідню перерву сиділа на дальній лаві в шкільному подвір’ї або ж стояла в шкільному коридорі, подалі від усіх. Зараз та дівчинка стала дорослою студенткою юридичного інституту, котра так любить фотографію, що інколи втікає ночами, щоб ловити лиш їй відомі кадри.

— А з Катею скільки?

— Та стільки ж, ми ж в один час практично здружились. Одного дня ти просто підійшла до мене і сказала, що хочеш зі мною спілкуватись. Я ще намагалась від тебе відв’язатись… – Руслана ніяково пересмикнула плечима. — Але ти була наполегливою. Наступного дня ти притягнула мене за руку в клас Каті й сказала, що ми будемо дружити втрьох. Дівчино, агов, що з тобою? Вирішила вдаритись в ностальгію?

Звичка Руслани усю інформацію видавати приблизно однаковим голосом завжди дивувала Сашу. Це така своя фішка — навіть жарти казати тоном, притаманним хіба ж тим самим юристам, на розгляданні якоїсь нудної справи.

— Задумалась про сенси буття, — драматично відповіла Саша.

Далі тема полилась про університет, про те, що їй вдалось домовитись за академвідпустку, про яку вона мріяла. Причину Саша сформулювати не могла. Просто їй так заманулось. В інституті вона пояснила це тим, що після аварії у неї посттравматичний синдром, довідка від лікаря підтвердила її слова, тому особливих проблем не виникло. Потім пішли плани на літо, поїздки, батьки, знову поїздки і так би було далі, але розмову порушив неочікуваний: «Привіт».

Руслана подивилась на незваного гостя, котрий так нахабно увірвався у бесіду.

— Угу, — буркнула дівчина, зіщуливши очі.

Хлопець пильно поглянув на Руслану. Так, наче видивлявся в ній щось, чого не видно неозброєним оком. І це “щось” викликало на його обличчі цілу гамму мікроемоцій.

— Не зміг пройти повз таких гарних панянок, — відповів незнайомець, розпливаючись в неочікуваній усмішці і сів на лаву. Хлопець все ще вдивлявся на Руслану, бо вона була ближче до нього, а тоді нагнувся трохи вперед та перевів погляд на Сашу.

В мить його зіниці розширились, він навіть рота відкрив, наче от-от би закричав чи видав бодай звук. Та це відчуття було взаємне. Саші аж подих перехопило, волосся на потилиці стало дибки та мана швидко минула, лишаючи по собі лиш хвилювання.

— Саша, — коротко мовила дівчина.

— Ем… Ні, Діма, — прохрипів юнак.

— Мене звати Саша.

— Руслана, — спокійно представилась подруга, перехоплюючи увагу хлопця на себе.

Наступила тягуча пауза, від якої стало ніяково всім. Цю секундну мовчанку порушив телефонний дзвінок Діми. Хлопець схопився на ноги та, тихенько вибачившись, відійшов в сторону.

— Дивний тип, — промимрила під ніс Саша, стараючись оговтатись від відчуття, котре шкребло десь в середині.

— Дивний, бо підійшов до нас сам? — запитала Руслана, гортаючи в телефоні стрічку новин.

— Хто зараз дівчат «панянками» називає? — насупилась Саша і прикипіла поглядом в спину хлопця.

Руслана лиш стенула плечима й продовжила байдуже тицяти по екрану смартфону. Втім, погляд таки ковзав по тіні юнака.

— Сподіваюсь, ви не проти, я покликав свого друга приєднатись до нас? — Діма знову сів поруч Руслани, пильно роздивляючись її з ніг до голови.

— Оце так! — у компанію увірвався вихор на ім’я Катя. Її світле довге волосся заплетене у дві тугі коси та салатова сукня занадто різко розвіяли зніяковілість присутніх. — Мене не дочекались, а вже з кимось познайомились, я так не граю!

— Дмитро, приємно, — юнак галантно підвівся й поклонився в привітанні, ковзнув по Каті таким же пильним чіпким поглядом, яким роздивлявся дівчат і сів на своє місце.

— Ох, як офіційно, — задерла носа Катя, ставлячи руки в боки й театрально відповіла — В такому разі — Катерина. Будемо знайомі.

Новий співрозмовник виявився доволі дружнім та гаряче підхоплював будь-яку тему, котру затівала Катя, бо лише вона відрізнялась в компанії надмірною любов’ю до балачок та емоційно насиченої деталізації власних розповідей.

— Так от, — розмахуючи руками розповідала дівчина про свій робочий день в літньому кафе, — несу я тацю з келихами, а ця панночка-лайнер увірвалась в кафе, наче вжалена. Налетіла на мене, келихи, відповідно, попрощались з життям, а вона ще й на мене скаргу написала, мовляв, я їй дорогу заступила та ледь склом не поранила.

— Любиш ти потрапляти на різних «унікальних» людей, — підмітила Саша.

Кожна зміна Каті завжди завершувалась цікавою історією. То вона стане учасницею пропозиції руки і серця, хапаючись за організацію процесу, то їй помилково букет квітів зі ста троянд принесуть. Вона навіть шанувальника мала свого. Старенький дідусь, котрий приходить посидіти на їх літню терасу. Завжди приносить Каті квітку або солодощі, бо вона йому нагадує його дружину.

— Так, мені щастить. Може я відьма і притягую до себе все незвичайне, — весело підморгнула Катя і нарешті сіла поряд з Сашею. — Ти себе як почуваєш?

— Все добре, рада, що змогла вийти на вулицю.

— А що сталось? — поцікавився Діма. По хлопцеві було видно як він старається бути спокійним чи розслабленим, але вся його статура просто таки кричала про напруження.

— Сашу машина збила нещодавно, — коротко відповіла Руслана інстинктивно підсовуючись до подруги. — Все обійшлось легким струсом.

— Добре, що обійшлось, — наче видавив з себе Діма і перевів погляд кудись за спини подруг.

Саша відчула, як по спині пробігли мурахи. Подих перехопило, спітніли долоні і якийсь внутрішній інстинкт штовхнув дівчину вперед. Саша підскочила з лавки і ледь стримала себе, щоб не почати бігти.

— Вітаю, — почувся за спиною глибокий голос, знайомий тембр, нотки звучання якого вона не сплутала би ні з чим іншим.

— Ян, знайомся, це Руслана, Катя, а це… — Діма зробив паузу, наче набирав в груди повітря — Це Саша.

Дівчина аж сіпнулась, коли почула своє ім’я, вона розуміла, що ось так стояти спиною до всіх, та тим паче до новоприбулого як мінімум не чемно, проте вона не могла ні повернутись, ні поворухнутись.

— Сашо… — Катя підійшла до подруги і поклала руки тій на плечі. Дівчина обернулась.

Темні сині очі дивились на неї з цікавістю. Тягуча синь тих очей наче патока, затягувала у глиб. Та глиб була Саші знайома, бо вона вже відчувала це бажання у своїх снах. Бажання тонути в очах, котрі дивились на неї з палкою любов’ю. Любов’ю, котру не осягнути і не пояснити, любов’ю, котрої зараз в його погляді нема.

— Щось не так? — хлопець сіпнув бровою і хмикнувши, відвернувся від Саші.

Дівчина зірвалась з місця і побігла з усіх сил не думаючи, навіть куди біжить.

«Щось не так?

Щось не так?

Щось не так?»

Це питання зациклилось в її голові, програючи його голос знову і знову.

— Не може бути… Це ж він! — прокричала дівчина, крізь пекучий біль в легенях і в серці.