Смертельна аномалія часу

Їхній діалог перервав грубий голос із пітьми: «А ви хто такі? Руки щоб я бачив!»

З лісу вийшли троє. На чолі — кремезний чоловік із напруженою позою, в якій вгадувалась військова вишкола. Поруч — жінка з камерою та юнак з потужним ліхтарем, який сліпив очі.

Арден миттєво зреагував на загрозливий тон, не розуміючи слів. Його тіло напружилося, як у хижака, готове до атаки.

Еліана відчула, як Арден збирається зробити випад — швидкий і смертоносний. У той же мить її «Спадок» видав у полі зору беззвучний сигнал тривоги, оцінюючи загрозу та ймовірність успіху. Аналіз був невтішним: якщо Арден зараз зірветься з ланцюга, він просто перетворить цих людей на понівечене м’ясо за лічені секунди.

Але Еліані потрібні були відповіді, а не трупи. Мертві не розповідають, який зараз рік і де знайти найближчий термінал зв'язку. Дозволити Ардену діяти означало опинитися в повній ізоляції, посеред ворожого світу. Розбрат зараз був розкішшю. Відмовившись від мови сили, вона м'яко, але рішуче поклала руку на передпліччя Ардена, зупиняючи його. Це був одночасно і прохання, і наказ. Стримайся. Я контролюю.

— Все гаразд, — сказала вона йому крізь зуби, а потім звернулася до незнайомців, намагаючись надати своєму голосу вразливості. — Ми... ми не загроза. Ми подорожні. Заблукали.

Вона спеціально використала архаїчний відтінок, який «Спадок» запропонував як найбільш ймовірний для цієї епохи.

Той, що стояв попереду — міцно складений чоловік із карабіном, — крижаним поглядом оцінив їх з голови до ніг. Його образ миттєво пройшов крізь нейромережі «Спадку». Збіг знайдено. Марко Ковальчук. Колишній військовий, нереєстрований мисливець. Зазначається у справах про порушення режиму прикордонної зони. Інформація, витягнута з розрізнених цифрових архівів, склала чіткий профіль.

— Подорожні? — Марко іронічно хмикнув, прискіпливо оглядаючи їхній дивний, неземний одяг. Його погляд зупинився на Еліані.

— А це що за карнавал? У таких вбраннях по нашім лісам не ходять.

Еліана швидко оцінила ситуацію. Її «Спадок» миттєво проаналізував одяг мисливців, архітектуру мови та примітивну технологію камери. Потрібно було прикриття. Швидке. Вона згадала уривчасті дані з архівів про стародавні земні свята, де люди вбиралися в дивних істот.

— Вибачте за наш вигляд, — Еліана зробила крок вперед, напустивши на себе вигляд втомленої артистки. — Ми... ми з косплею. Заблукали після вечірки на честь Хелловіну.

— Хелловін? — несміливо перепитала Оксана, опускаючи камеру. — Він був півроку тому!

— Так, — злегка вибачливою посмішкою відповіла Еліана, нарочито злегка звевши плечима. — Ми, схоже, трохи заблукали. І в часі теж.

Її тон був настільки природним і безтурботним, що навіть Марко на мить знизив пильність. Абсурдність пояснення роззброювала.

— Наш транспорт зламався кілька кілометрів звідси, — плавно перевела тему Еліана, використовуючи отриману фору. — Ми намагалися знайти дорогу до людей. Ви не могли б нам допомогти?

Арден стояв мовчки, але його погляд, пильний і невблаганний, не відривався від Марка. Слова були лише потоком незрозумілих звуків — мова цієї епохи змінилася непізнавано за століття. Але це не мало значення. Він прекрасно читав мову тіла: загроза, недовіра, зброя в руках. Він дивився на Еліану, чекаючи її сигналу, готовий в будь-яку секунду знищити небезпеку. Але вона, м'яко відштовхнувши його за спину, затулила собою не його, а трійцю. Зовні — жест піклування про свого супутника. Насправді — бар'єр, поставлений між смертельною зброєю та її цілями. Вона захищала цих трьох — від нього самого.

— А він чого мовчить? — вказав Марко на Ардена.

Еліана ледве помітно зітхнула, ніби вагаючись. Вона обирала слова, мов фехтувальник — удар мав бути точним і не залишати відкритих місць для допитів. Образ глибоко травмованої людини був ідеальним щитом.

— Він... не розмовляє з незнайомцями, — промовила вона тихо, наче розкриваючи сором'язливу таємницю. — Це пішло з дитинства, після одного випадку. Його дуже налякали. Інколи мовчання — єдина фортеця, яку він міг побудувати.

Арден, який не розумів жодного слова, але чудово читав мову тіла, лише глянув на Марка повним беземоційним поглядом, від якого стало не по собі.

Ілля не стримався і нервово смикнувся. Контраст між історією про дитячий страх і цим холодним, пробиваючим поглядом був занадто різким.

Але Марко не засміявся. Навпаки, його обличчя стало більш похмурим. Він бачив такі очі раніше — у тих, хто пройшов через пекло і намагався забути це, замурувавши спогади глибоко всередині. Його власний досвід підказав йому єдину логічну версію: це був не хижацький погляд, а суцільна порожнеча — класичний симптом психічної травми, яку неможливо подолати. Він мовчки кивнув, приймаючи це пояснення як єдине можливе.