Смертельна аномалія часу

Арден уже бачив вихідні двері в кінці коридору, коли з технічного тупика вийшла постать. Це був Шмідт. Його костюм був пом'ятий, обличчя — зблідле, але в погляді відчувалось обурення та фанатична віра. У його тремтячій руці пістолет був спрямований на Ардена.

— Стояти! — його голос сипів від емоцій. — Ти... ти все зруйнував.

Арден зупинився, його тіло напружилося від болю та виснаження. Кожна секунда була на вагу золота.

— Шмідт, програмування впало. Ти вільний. Це був не твій вибір, — хрипко промовив Арден.

— Вільний?! — Шмідт вибухнув злобним сміхом. — Вільний від чого? Від порядку? Від сенсу? Він давав нам сенс! Крайс... він був майбутнім. Єдиною надією на світ без наших хвороб, наших війн, нашого хаосу! А ти... покидьку... ти вбив його. І знищив усе!

Він зробив крок уперед, рука з пістолетом тремтіла, проте приціл залишався непохитним.

— Людство недосконале, Арден! Воно потребує керівництва! А ти віддав його назад у темряву!

Арден не міг витрачати час на дискусії. Він бачив, як напруга в Шмідта доходила до межі, бачив палець, що застиг на спусковому гачку. Вірус маніфестував виразною хвилею нудоти, але Арден зібрав залишки сили. Він не міг ризикувати, так как постріл міг стати для нього смертельним, і він обрав іншу зброю — правду, змішану з витонченою отрутою.

— Твій син, Ганс... — різко кинув Арден, роблячи крок убік. — Крайс врятував його лише для того, щоб зробити заручником твого страху. Коли б ти став непотрібним, «ліки» припинили би постачати.

На мить в очах Шмідта промайнув ще гостріший біль, а за ним — люта, майже тваринна ненависть.

— Брешеш! — вигукнув він і вистрілив.

Арден встиг різко подати корпус, але куля пройшла вздовж ребер, розірвавши тканину та м'язи. Гострий біль поширився по всьому тілу. Викид адреналіну та витривалість Віднайшлів дозволили йому діяти далі. Коли Шмідт намагався навести зброю для другого пострілу, Арден, кинувся вперед.

Він впав на Шмідта усім своїм тілом, вибивши пістолет. Вони котилися по підлозі, Арден відчував, як кров заливає його бік. Шмідт, незважаючи на вік, боровся з відчаєм фанатика, відчайдушно дряпався і кусався. Але Арден, навіть стікаючи кров'ю та виснажений від прогресуючої дії вірусу, був набагто сильніший за Шмідта. Усі його навички агента Екзодус все одно працювали на рівні рефлексів, які неможливо було вимкнути болем.

Одним коротким, жорстоким ударом у скроню, вивіреним до міліметра, він припинив боротьбу. Шмідт застиг, його погляд на мить став порожнім і тіло важко обм'якло в руках Ардена.

Арден важко підвівся, притискаючи долонею рану. Кров просочувалася крізь пальці, гаряча й липка. Тепер його переслідували два вороги: вірус, що підточував його зсередини, і фізична рана, яка вичерпувала останні сили. Він ледве дихав, але вихідні двері були буквально за кілька метрів. Він підійшов до них, спираючись на стіну, і щосили натиснув ручку. Свіже нічне повітря вдарило йому в обличчя. Попереду був лише холодний гірський ліс і темне небо.

Він зробив перший крок у темряву, залишаючи за собою охоплену хаосом базу, тіло Шмідта та світ Крайса, який він зруйнував. Його власна боротьба щойно перейшла в найважчу фазу — опанування власного тіла, що вже почало відмовляти.

Відчуття холодного повітря було останнім чітким спогадом, перш ніж світ похитнувся й поплив. Арден ішов, а точніше падав вперед, від дерева до дерева, залишаючи на корі темні, липкі плями. Світло зникло. Тепер у нього в голові лунав лише глухий, аритмічний стукіт серця. Рана на боці додавала нового нестерпного болю, але навіть цей біль починав тонути в холодній, ватній порожнечі, яку невпинно наближав підступний вірус.

Коли він уже не міг підняти ніг і просто впав на коліна в мокрий мох, з темряви виступили постаті. Арден упізнав ритм їхніх кроків — швидкий, економний, свій.

— Тримайся, — почув він глухий голос Марка. Сильні руки підхопили його під пахви. Арден спробував сфокусувати погляд, шукаючи очима третього, але побачив лише закривавлене спорядження Марка.

— Де... Ілля? — прохрипів він.

Марко на мить заціпенів, його обличчя звелося від болю.

— Його немає, Ардене. Він прикрив наш відхід біля зовнішнього периметра. Арден хотів щось сказати, але сили покинули його.

— Він гине. Рана серйозна, але це не головне. Температура стрімко падає, — це вже був голос Льоші, холодний і діловий, але з тріщиною тривоги.

Його швидко завантажили в задню частину салону позашляховика з розкладеними задніми сидіннями. Арден лежав, дивлячись у темну оббивку даху, відчуваючи, як машина риє колесами ґрунтівку. Голоси навколо зливалися в суцільний шум.

— ...потребує негайної детоксикації та хірургії...

—...Оксана вже готує лаб...

—...переслідувачів немає, але це питання часу...

Раптом обличчя Оксани з'явилося у його полі зору. Її погляд був скануючим, лікарським, без жалю.

Дорога перетворилася на безжальну хитавицю. Свідомість то поверталася, то знову зникала. Він відчував, як щось неправильне, чуже, розростається всередині, остаточно позбавлюячи його сил.