Смертельна аномалія часу

Арден отримав повідомлення через два дні. Невідомий номер, текст короткий: «Вас очікують. 19:00. Лікарняний корпус «Аегіс», західний вхід. Питайте доктора Шмідта.»

Це було неподалік від Давосу, але вже за містом —ізольована будівля, що нагадувала більше фортецю, ніж лікарню. Арден увійшов. У холі його зустрів не Крайс, а Шмідт. Він виглядав блідим, втомленим.

— Крайс не зміг приїхати особисто, — тихо сказав Шмідт, не дивлячись Ардену в очі. — Доручив мені. Проходьте.

Він повів Ардена довгим, безлюдним коридором. Повітря пахло антисептиком. Арден кожною клітиною відчував — щось не так. Але було вже пізно.

Шмідт різко відступив убік, коли вони зайшли в пусту процедурну. З-за спини Ардена, немов із порожнечі, з'явилися дві постаті в уніформі служби безпеки «Аегіс». Арден краєм ока помітив блиск металевого стрижня, але навмисно пригальмував власні рефлекси, перш ніж різкий удар струмом пройшов по його тілу. М'язи спазматично скоротилися, світ розчинився в білім шумі.

Йому не дали до кінця прийти до тями. На голову натягнули щільний чорний мішок, що перекрив доступ світла. Його безцеремонно обшукали, забрали зброю. Потім — холод металу наручників на зап'ястках, грубі поштовхи, гул автомобільного двигуна і відчуття руху в невідомому напрямку.

Свідомість поверталася до нього фрагментами вже в русі. Він лежав на холодній металевій підлозі фургона, з мішком на голові та наручниками на зап'ястках.

Коли фургон зупинився, його витягли назовні і повели крізь низку розсувних дверей, що шипіли, відчиняючись. Повітря змінилося — тепер воно було стерильним, з домішкою озону. Його посадили на стілець, прикували наручниками до металевих прутів спинки.

Тільки тоді мішок з голові зняли.

Він був у невеликій, але високотехнологічній кімнаті. Стіни — це суцільні екрани, що показували потоки даних. Стіл, крісло. Нічого зайвого.

Двері відчинилися безшумно. Увійшов Крайс. Він був один. Його погляд був спокійним, допитливим. Він дивився на Ардена наче вчений, що розглядає цікавий зразок.

Голос Крайса звучав тихо, але в ньому відчувалася вібрація люті

— Вітаю в цій епосі. Дивно бачити «свого» у такому фізичному стані, я не відчуваю твого ритму в загальній мережі. Ти стоїш переді мною, як зачинені двері.

Крайс зробив невеликий знак рукою охоронцю, що стояв найближче. Той, не кажучи ні слова, підійшов і ключем зняв наручники з Ардена.

— Мої вибачення за такий... радикальний прийом, — сказав Крайс, його голос був гладким і ввічливим. — Але в нашому становищі надмірна обачність — це не параноя, а необхідність.

Він зробив крок уперед і простягнув руку для рукостискання. Арден знав, що це більше, ніж формальність. Це миттєвий телепатичний контакт, спосіб підтвердити «свій — не свій» на найглибшому рівні. І саме на цей контакт він і розраховував.

Часом раніше, під час поїздки у фургоні, коли охоронці на хвилину відволіклися, Арден до болю стиснув ліве зап'ястя. Під шкірою почувся ледь помітний хрускіт — оболонка прихованої капсули лопнула, впорскуючи концентрований капсаїцин прямо в кровотік. Вірус прокинувся.

Тепер, коли долоні зімкнулися, Арден навіть і не намагався імітувати сигнал Віднайшла. Він сконцентрувався на тому, щоб через це рукостискання передати щось інше — не лише свій спотворений код, а й найдрібніші, майже непомітні частки активованого вірусу, що тепер циркулювали в його крові.

Контакт тривав лише секунду. Але обличчя Крайса за мить змінилося. Його погляд, спочатку цікавий, став різким і холодним. Він не просто відчув хибний сигнал. Він відчув щось ще — мізерний, але неприємний дисонанс у власному тілі, наче його імунна система мовчки скрикнула від тривоги. Він різко відпустив руку Ардена, немов обпікшись.

— Цікаво... — тихо промовив Крайс, діставши з кишені білу хустинку і повільно витираючи долоню. — Дуже цікаво. У тебе є наш слід, але... він хибний. Ніби підробка, але не зовсім. І ще щось...

Він прискіпливо подивився на Ардена, намагаючись зрозуміти причину миттєвої фізіологічної відповіді власного тіла. Але симптомів не було, лише інстинктивна тривога.

— У мене зараз немає часу розбиратися в цій головоломці. Я відлітаю в Дубай. — Він кивнув охоронцям, його тон став непохитним.

— Возьміть його під варту. Утримуйте в медичній ізоляторній палаті. Повний спектр біометричного моніторингу: енцефалограма, гормональний фон. Я хочу бачити динаміку його показників у стані спокою та під час пробудження. Кожне відхилення має бути зафіксоване. Я розберуся з цим феноменом, коли повернуся.

Охоронці знову взяли Ардена під руки. На цей раз вони не надівали наручників, але супроводжували його по стерильному коридору до невеликої кімнати, обладнаної ліжком, санвузлом та масивними дверима з оглядовим вікном. Всередині пахло озоном та антисептиком. Двері зачинилися з важким ляском металевого замка.

Арден залишився один. Він сів на ліжко, відчуваючи, як по його власних жилах починає розходитися холодок. Вірус був активований. Він передався. Місія виконана. Але тепер годинник запущено і для нього самого. У нього було три дні для того щоб дістатися до Оксани та антидота, перш ніж незворотні зміни в його власному тілі стануть фатальними.

Еліана німо стежила за головним екраном, на якому карта Європи була вкрита паутиною мережевих з'єднань. Сигнал з жучка Ардена був живий, але абсолютно стабільний — немов він лежав на столі в кімнаті без вікон.

— Нічого, — розгублено промовив Льоша, відкидаючись на спинку крісла. — Він або в ідеальному "фарадеїі", або... його просто вимкнули. Координати не змінюються весь час. Він або в альпійському бункері, з якого не чути навіть супутники, або його пристрій виявили і підсунули нам петлю.

— Може, він просто в дорозі? В фургоні з глушінням? — запропонував Марко, проходячи по кімнаті. — Чекайте, поки рухатиметься.

— Якщо він у металевому контейнері, ми ніколи не побачимо змін, — похмуро додав Ілля, не відриваючи погляду від власного монітора, де він перебирав логи стільникових станцій. — Це не допоможе.

— Треба дивитися не на GPS, — раптом промовила Еліана. Її голос був напруженим, вона не відривала очей від ноутбука, де запустила низку медичних діагностичних програм. — Дивіться на фон.

— На який ще фон? — зірвався Льоша.

— На акустичний! GPS не пробиває крізь цей метал, але низькочастотний аудіоканал ще тримається на залишках— різко повернулася до нього Еліана. — Жучок передає не тільки координати. Він передає звук. Усі ці години ми чули лише низький гул. Я спочатку подумала — вентиляція. Але це занадто монотонно. Це шум обладнання.

— Тобто? — вставила Оксана, її погляд зацікавлено вирушив до Еліани.

— Тобто я пропустила цей запис через аналіз спектра. — Еліана повернула екран до всіх. На графіку чітко виділявся повторюваний, ледь помітний візерунок імпульсів. — Це не вентиляція. Це... система фільтрації повітря для герметичних приміщень із високим рівнем біологічної безпеки. Така, як у лабораторіях третього-четвертого рівня.

— Лабораторія... «Аегіс», — миттєво зрозуміла Оксана. — Вони взяли його в одне зі своїх найзахищеніших місць. Десь поруч.

— Але де саме? — не вгавав Марко. — У них таких об'єктів може бути десятки в радіусі сотні кілометрів.

— Не десятки, — урівноважено сказав Ілля. Він вивів на свій екран список. — Я порівняв модель шуму, яку виділила Еліана, з закритими архітектурними планами медичних центрів «Аегіс», які вони подавали для ліцензування. Така конкретна система встановлена лише в трьох місцях у Швейцарії.

— І? — підбив Льоша.

— І, — продовжив Ілля, збільшуючи карту, — лише один із цих об'єктів знаходиться в межах години їзди від того місця, де ми втратили сигнал Ардена.

Команда затихла. Усі погляди були прикуті до однієї-єдиної точки на карті.

— Лабораторний комплекс «Оберхаузен», — тихо прошепотіла Еліана. — Ось де він.

Напруга в кімнаті не спала, а навпаки згустилася. Вони знали, де Арден. Тепер починалася найважча частина — очікування.