Поцілунок (від рідного міста)
Олена прокинулась з дивним відчуттям, наче… Наче все було добре.
Дивно відчувти таке, поки іде війна, дивно відчувати таке на початку ще одного складного, складного дня з єдиною ціллю ― виживання. Але Олені добре і спокійно вперше за багато днів. Що ж їй таке наснилося?
В пам'яті поступово спливають картинки: квітучі каштани, бризки води, шумні вулиці… Так, певно, що це Київ. Звичайний, нормальний Київ, довоєнний. І Олена ним гуляла, як раніше. Ховалася від сонця у затінку дерев у парку, швидко-швидко їла морозиво, що тало у руках і чекала вечора. Бо на вечір у неї була зустріч з кимось…
Від думок про довоєнний Київ стає боляче, однак водночас, на мить, їй вдається повернути той спокій, вхопитися за нього і почати згадувати далі.
Так, у неї було побачення з кимось. З хлопцем. Він купував їй холодну каву, водив парком, там де художники виставляють картини на продаж і було їх багато-багато. Вони здається говорили про них, обговорювали стиль і думку робіт, сміялися, коли випадково оговорювалися і трималися за руки.
Дивно, у Олени ж ніколи не було такого побачення. Та й нормального хлопця у неї ще не було, а сон був таким реалістичним, наче спогади.
Коли сонце сідало, вони їли хот-доги і пили чудовий сидр, здається, на Поштовій площі. Знову сміялися, шепотіли щось одне одному у сутінках, дозволяли своїм рукам трохи більше, ніж за денного світла. Потім гуляли через мости, у світлі ілюмінації, співали дурних пісень… Цілувалися.
Олена з зітхнула і облизнула пересохлі губи. До чого б все це? Невже підсвідомість натякає їй знайти хлопця?
Тільки от це не весь сон. Вона ще уві сні поверталася додому, на метро. Жахливе вечірнє переповнене метро, де яблуку ніде впасти і де цей невідомий, незнайомий, але такий класний хлопець притискав її до дверей вагону. І пахло від нього і потом, і одеколоном водночас. І було то і жахливо, і чудово.
Олена не могла згадати про що конкретно вони говорили, не пам'ятала ні обличчя хлопця, ні в що той був вдягнений, та й навіть голос не пам'ятала, якщо чесно. Мабуть, то було не важливо.
Однак запам'яталися їй слова, що сказав їй напрощаня цей кавалер.
"Чекатиму на тебе"
Олена зітхає і нарешті підіймається з ліжка. Час вмиватися, снідати, іти на роботу, думати як би вижити на таку мізерну зарплату в Кракові і що ж робити взагалі з життям далі. Але з голови не йде сон і слова, і останній поцілунок, і туга по рідному чудовому місту.
Наче сам Київ сходив з Оленою на вечірнє побачення і обіцяв його повторити. Коли вона буде готова, коли знову зацвітуть каштани і відкриють мости.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!