Мить (до моря)
Поїзд, торохкотячи на стиках рейок, мчав на південь. У тісних купе пасажири готувалися до сну. Валерія Миколаївна також збиралася лягати, однак перш ніж нарешті розтягнутися на вузькій поличці та поринути у сон, все ж варто було почистити зуби. Тому Валерія Миколаївна, тяжко сопучи, протислась у вузькі двері та стала у чергу, що вже самоорганізувалася у напрямку туалету в кінці вагона. Добре, що в цих новітніх потягах не треба було чекати, коли вони від'їдуть достатньо далеко від міста, аби зробити свої справи, інакше черга б налічувала не двох людей, а піввагону.
Із-за дверей почувся характерний звук зливу, в коридор викотився мужчинка майже такий же округлий, як і сама Валерія Миколаївна. І як же вони розминуться? Може варто повернутися в купе і зачекати хвилинку? Однак мужчинку явно не стісняли ні його розміри, ні розміри Валерії Миколаївни, бо не дочікуючись коли ж коридор звільниться, він вже пер по ньому, як танк.
― Та зачекайте ж ви... ― тільки й встигла мовити Валерія Миколаївна, а чоловік вже був прямо перед нею і намагався втиснутися у проміжок між її грудьми та стіною. Його великі боки неприємно притислися до Валерії Миколаївни і водночас штовхнули її на замкнені двері сусіднього купе.
Жінку раптово охопила паніка.
На мить, коротку мить, вона з Валерії Миколаївни, стала студенткою
Лєрою, яку натовп вніс в евакуаційний потяг, притис у кутку тілами і валізами, ледве не ламаючи кістки. Лєрою, яка дванадцять годин простояла там, серед наляканих матерів, плачучих дітей та втомлених пенсіонерів. Серед погроз викинути з потяга будь-кого, хто увімкне світло, і не важливо, ліхтарик то буде, чи екран телефону. Серед незнайомих людей, що незважаючи ні на що, хотіли лише покинути місце, що було їм домом, але стало небезпечною пасткою.
― Пані, з вами все гаразд?
― Мамо?
Валерія Миколаївна вдихнула і повернулась в сьогоденя.
На неї переляканими очима дивився той самий мужичок, а за руку її тримала донька, Наталка. У відзеркаленні її окулярів, Валерія Миколаївна помітила наскільки вона сама бліда.
― Не те щоб... ― пробурмотіла вона у відповідь мужичку. ― Заждіть хвилинку, я вас пропущу.
― Я вам зараз чаю принесу, ― відказав той, коли вона пройшла назад у своє купе, звільнивши коридор.
― Це буде не зайве, ― відказала йому Наталка. Коли тільки встигла вирости в таку дбайливу дівчину? Всього ж кілька років тому школу закінчила, здається...
― Все добре, ― пробурмотіла Валерія Миколаївна, коли в її руках опиилась чашка з окропом. ― Все добре, ― повторила, заспокоюючи більше себе, аніж доньку та пухкого незнайомця.
Поїзд продовжував мчати на південь, до моря, рівномірно постукуючи на стиках рейок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!