Робот (на батарейках)
Іноді Сашку здається, що він вже давно помер і став, мабуть, зомбі або ж роботом. Мабуть роботом, бо зомбі мають певні проблеми з думками і рухами, а в нього з цим поки що все окей, на щастя. Він жодного разу не втрапив в аварію, жодного разу не наговорив дурниць на кордоні, жодного разу навіть нічого не впустив з початку війни. Але все це відбувається наше механічно. Кава, сніданок, машина, везти людей до кордону, від кордону, обід, знову поїздка, ще одна, чотири години сну, по новій. Туди-сюди, чітко як годинник. Іноді везти треба не людей, а допомогу, Сашко не відмовляє. Чітко робить що треба. Без емоцій, без наснаги, без натхнення. Просто тому що треба, просто тому що може.
Хтось же має це робити.
Люди, що їдуть з ним часто говорять дорогою. Про плани на найближчий тиждень, або ж день, про минуле, про те звідки вони і куди їдуть, або ж питають Сашка про те саме. Сашко відповідає механічно: Луганськ, переїхав в чотирнадцятому, от вас підкину і назад до Львова. Після цих його слів часто замовкають, іноді співчувають. Сашку все одно, йому вже на багато що начхати, бо він давно вже не людина, а просто робот.
― Не пам'ятаєте мене, так? ― питає дівчина років двадцяти десь. Він підібрав її на кордоні, через знайомих вона шукала транспорту назад. Дурна мала, рано ще повертатися. ― Ви мене везли тут же місяців п'ять тому. Хоча то не так важливо. Звісно ж не пам'ятаєте, я тоді в пуховику була, перелякана. Забудьте. Просто дякую вам. Знову дякую.
― Олександре, забув мене, чи що? ― сміється з нього інший чоловік тиждень потому. Здоровий такий, на голову вищий Сашка. Вони їхатимуть від кордону разом, везтимуть черговий вантаж для волонтерів. ― І року ж не пройшло, працювали ми разом! А хоча най його, то всього місяць було, підробляв я, а ти мені допомагав. Забий, в общєм. Просто дякую тобі, тоді то подякувать не встиг.
― Джякую, ― говорить хлопчик років двох, сидячи на руках у схвильованої матері. Навіть пальця з рота дістав, щоб те сказати, а мама йому ж навіть не підказувала.
― Ви нас знову врятували, ― каже його мати з втомленою посмішкою. ― Хай вас бог береже, Олександре.
Сашко не пам'ятає майже нікого з них. Не тому що в нього проблеми з пам'яттю, хоча може і це грає роль, але тому що людей до кордону і назад він возив в останній час дуже багато. Він не пам'ятає майже нікого з них, але вони пам'ятають його. І якщо вже Сашко робот, то саме ці "дякую" ― його батарейки.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!