Покликані: Кров предків (1025 рік). Книга 4

У ту пору, коли ніч тільки-но оповила землю, брат Святозари заступив на варту. Під його наглядом перебували всі стражі, що охороняли важливі переходи через річку. Володимир неквапно обходив пости, перевіряючи вірність своїх підлеглих, коли раптом його погляд спинився.

На внутрішньому подвір’ї повільно ходила дівчина. Вона не квапилась, наче блукала у роздумах, ступаючи легко й без мети. Спершу Володимир збирався докорити їй за те, що у таку пізню годину сама з’явилась на подвір’ї без супроводу. Але вже за мить його думки спинились.

Не те вразило його, що дівчина самотою гуляла серед ночі, а те, якою незвичайною красою вона сяяла під світлом місяця. Її постать була легка, а хода — м’яка і плавна. Володимир не міг відвести очей, вражений тією незбагненною принадністю, що виходила від неї.

Її волосся, довге й густе, спадало до самих п’ят, огортаючи стан мов легкий, невагомий плащ. Воно мало дивовижний яскраво-червоний відтінок, що мерехтів під світлом місяця, немов само спліталось з нічною магією.

Дівчина підняла обличчя до небесного світла й заплющила очі, на її устах розквітла тиха, ніжна посмішка. Місячне сяйво торкнулось її рис, вони засяяли сріблястим блиском, надаючи їй вигляду істоти, неземної й чистої.

Володимиру здалось, що це марення ночі, бо ніколи досі не бачив він такої неземної вроди. Його серце забилось швидше. Він несвідомо ступив крок уперед, прагнучи краще роздивитись ту, що скидалась на мавку з давніх переказів.

Та його кроки розкотились луною по кам’яній бруківці, дівчина здригнулась. Вона розплющила очі й поглянула на нього. І тоді подих хлопця урвався.

Її довге, вогненно-червоне волосся спадало довкола, вкриваючи її оголене тіло, мов покривало. На білому тілі мерехтіли загадкові орнаменти, що світились то білим, то червоним сяйвом. Очі її, яскраво-червоні, світились світлом, мов жарини в темряві.

Вона зніяковіло піднесла руки до грудей, прикриваючи себе тонкими, але гострими червоними кігтями. У її постаті було щось небезпечне, дике, але водночас дивовижно ніжне і прекрасне. Володимир не міг відвести від неї погляду.

Раптово, коли їх очі зустрілись, у його грудях розлилось незвичне тепло, мов промінь весняного сонця серед зимової ночі. Дівчина злякано озирнулась, шукаючи очима, чи є біля нього ще хтось. Її тіло раптом згасло, світло, що огортало її, щезло, залишивши лиш тінь у сяйві місяця.

— Стій, не бійся, — тихо озвався хлопець. — Я не заподію тобі зла.

Та дівчина лише кинула на нього переляканий погляд і мов тінь, метнулась геть. Вона рухалась прудко, мов сарна, але Володимир помітив — у бігу її наче щось стримувало: вона помітно кульгала. Не вагаючись, хлопець кинувся за нею. Дівчина вскочила у старий дівочий терем — те саме місце, де спочивали доньки старших дружинників і писарів літописних книг.

Проте наздогнати її Володимирові не судилось. Ледь він увійшов за нею до темного переходу, як за першим же поворотом її слід обірвався. Коридори були порожні та тихі, наче їх й не ступала нога людська.

Хлопець стояв серед тиші, відчуваючи, як дивний чародійний світ, у який щойно потрапив, розвіявся, мов ранковий туман. Наче сама ніч подарувала йому казку — і відібрала її. Володимир тяжко зітхнув, повільно обернувся та рушив далі, виконувати свою службу, та тепло її погляду ще довго горіло в його серці.

Вся його нічна служба видалась важкою й виснажливою. Спогади про ту дивовижну дівчину не покидали його думок. Він часто милувався красою незаміжніх дівчат, які жили в фортеці. Кожна з них була б щаслива, якби отримала його погляд чи хоча б трохи уваги. Та ось ця нічна незнайомка була особливою — такої він ще не зустрічав. Її образ застряг у його пам'яті, з кожною хвилиною його бажання побачити її знову тільки зростало. Його серце, ніби зачароване, прагнуло знайти відповіді на питання, які вона залишила в ньому. Він уявляв її образ, навіть серед темряви та вітру, що лунав з річки, він бачив її очі, вогняне волосся, що блищало в місячному сяйві.

***

Нарешті настав ранок, але він промайнув дуже швидко. Вдень хлопець був зайнятий важливими справами, але коли зустрівся з батьком і почув звістку, від якої втратив дар мови, його серце відразу переповнилось тривогою. Не гаючи часу, він негайно вирушив до світлиці сестри.

Володимир тихо ступав у світлицю. Її стіни були прикрашені тканинами з візерунками, а в центрі стояв великий дерев'яний стіл, завантажений рукописами, пергаментами та старовинними папірусами.

Святозара, зі зосередженим виглядом, поривалась між аркушами, шукаючи якусь необхідну інформацію. Весь цей хаос паперів навколо її став свідченням того, як серйозно вона ставилась до справи.

— Добрий день, сестро, — тихо привітався він, посміхаючись, як завжди, тепло.

— Добрий день, — відповіла вона, піднявши на нього погляд і усміхнувшись у відповідь. Її темно-карі очі сяяли від радості.

Володимир сів на стілець біля столу.

— Щойно розмовляв з батьком. Дізнався дві важливі новини про тебе, — почав він. — Ти сьогодні не допомагаєш батькові через опік? Що трапилось? — Запитав він, помітивши пов'язку, якою була перев'язана її рука.

Святозара трохи опустила погляд на свою руку та злегка розгублено проговорила.

— А... це... це трапилось випадково, — відповіла вона з легкою посмішкою, аби заспокоїти брата. — Мені вже краще. Рана загоюється швидше, ніж я очікувала. Я могла б вже й допомогти батькові, але матінка настояла на тому, щоб я залишалась на кілька днів у кімнаті, відпочивала і не перенавантажувала руку. Тому... ще тиждень я, мабуть, буду сидіти тут.

— Матінка права, як завжди, — зауважив Володимир, вказуючи на розкидані папери навколо. — Але ти не дуже її послухала, коли вона казала, що потрібно відпочивати.

— Я не можу просто сидіти цілий день і дивитись у вікно, — роздратовано відповіла дівчина. — Мені потрібно знайти важливу інформацію.

Володимир взяв її за здорову руку, нахилившись, ніжно промовив:

— Тобі справді вже не боляче?

— Ні, — посміхнулась вона, м’яко відводячи погляд. — Чесно, лікування йде дуже швидко. Мамині мазі та ліки чудово допомагають.

Дівчина знову повернулась до літописів, опустивши очі на сторінки, немов намагаючись знайти те, що так квапливо шукала.

— Я прийшов привітати тебе, сестро. – Загадково промовив Володимир. – Ти тепер наречена.

Вона підняла погляд, в її очах запалало радісне світло.

— Батько розповів, що сьогодні вранці до нас приходили свати від Добромира. І батько з матір’ю вже погодились на шлюб. – Посміхнувся хлопець.

Святозара не відповіла словами, лише ніжно посміхнулась, а її очі світились від щастя.

— Батько сказав, що весілля буде через місяць, – продовжив Володимир, посміхаючись, коли побачив, як її серце переповнене радістю. – Ти щаслива?

— Дуже щаслива. – Лише тепер сказала дівчина. – Ти навіть не уявляєш, наскільки я щаслива. Я пам’ятаю, що такі розмови не личать між нами, але я не можу втримати в собі цього щастя. Я так кохаю його. Навіть, досі не віриться, що стану його дружиною.

Володимир ніжно провів рукою по її щоці.

— Для мене немає більшої радості, аніж бачити тебе, сестро, такою щасливою, – сказав він м’яко. – Я вітаю тебе і бажаю тобі великого щастя в твоєму подружньому житті.

— Дякую, брате, – посміхнулась Святозара.

Раптом Володимир відвів погляд у куток кімнати, його очі розширились від подиву.

— О, небо праведне! Що це таке? – вигукнув хлопець з несподіваним здивуванням.

Святозара, почувши його вигук, одразу перевела погляд у той бік, на який він вказував. За великими скринями виглядала невелика тваринка. Коли вона побачила, що Володимир помітив її, то сховалась знову.

— Сніжко, йди сюди, – лагідно промовила Святозара.

З-за скринь знову з'явились маленькі перелякані очі. Дівчина простягла до тварини свої руки і ще раз ніжно покликала.

— Йди сюди, не бійся.

Обережно, мов тінь, тварина вийшла з-під укриття, поглядаючи з обережністю на Володимира. Хлопець мовчки дивився, весь сповнений подиву, оглядаючи це незвичайне створіння.

— Іди до мене, дівчинко, – ще раз посміхнулась Святозара.

Сніжка, повільно, трохи хромаючи, підійшла до неї, обережно простягнувши свої маленькі лапки. Дівчина взяла її на руки та поклала на коліна. Тваринка відповіла тихим свистом та згорнувшись клубочком та мирно вмостилась на колінах своєї господині. Святозара почала лагідно гладити її, тихо промовляючи слова заспокоєння.

— Я знайшла її в лісі, біля озера, – почала Святозара. – У неї були поранені задні лапки, тому вона трохи кульгає. Але вона дуже швидко одужує.

— Ти вчинила правильно, що врятувала її. У тебе дуже добре серце, – посміхнувся Володимир.

— Мама наказала, щоб я не показувала її нікому, – пояснила дівчина. – Тому я всім кажу, що у мене біла кішка, що дуже налякана й ховається від людей.

Володимир кивнув в знак згоди. Він посміхнувся, коли маленьке створіння потягнулось до Святозари своїми лапками. Дівчина підняла її на руки ближче до свого обличчя та знову почала лагідно гладити. Сніжка зустріла її носиком та приємно засвістіла.

— Правда, вона гарненька? – посміхнулась Святозара.

— Так, гарненька, – відповів Володимир.

В цей момент Сніжка перевела погляд на хлопця, її очі засвітились дивовижним червоним блиском. Володимир відчув знайоме тепло, що раптово спалахнуло в його грудях. Він вже бачив ці червоні очі. Його серце забилось швидше.

— Ти кажеш, що у неї лапки були поранені й тому вона кульгає? – підозріло спитав хлопець, не зводячи погляду з маленького створіння.

— Так, коли я її знайшла, вона була у крові, – сумно мовила Святозара. – Але зараз їй значно краще. Сподіваюсь, що її хвороба скоро мине.

Дівчина продовжувала лагідно гладити свою маленьку подружку, а Володимир не відводив погляду від Сніжки.

— Цікава історія, – задумливо промовив хлопець. – Але що це за тварина?

— Сама не знаю, – пожала плечима дівчина. – Мені здається, що я вже всі літописи переглянула, які були у батька. Та не змогла знайти жодного подібного опису. Нічого навіть схожого на це створіння. – Вказуючи на папери навколо себе, сказала вона.

— А якщо вона небезпечна для людини? – з турботою запитав Володимир.

У цей момент Сніжка підняла голову та перевела погляд на хлопця, пильно й спокійно дивлячись на нього. Її довгі червоні вуха піднялись, а очі блиснули таємничим блиском, ніби щось розуміючи.

— Ні, вона для людини цілком безпечна й не несе жодної загрози, – посміхнулась дівчина. – Вона вже кілька днів зі мною, нічого поганого не трапилось. Вона дуже добра та ніжна. Поглянь, яка вона миленька.

Хлопець посміхнувся, уважно розглядаючи дивне створіння. У його грудях не згасало те дивовижне тепло, до якого він вже починав звикати. Володимир простягнув руку до Сніжки, сам того не очікуючи та обережно погладив її. Її хутро було дивовижно м’яким і приємним на дотик. Вона весело закрутила своїм червоним хвостиком і почала лагідно свистіти.

— Дивись, ти їй сподобався, – посміхнулась Святозара.

Володимир забрав руку, трохи здивований тим, як це маленьке створіння відреагувало на його увагу.

— Скажи, коли вона в тебе з'явилась, ти помічала щось... - хлопець задумався. — Дивне?

— Дивне? – перепитала сестра, не розуміючи, про що він.

— Так, може якісь речі дивні почали відбуватись? – з підозрою вимовив хлопець, уважно спостерігаючи за реакцією тваринки.

Сніжка відвела погляд від Володимира та ще міцніше прижалась до Святозари. Дівчина, з турботою та лагідністю, притиснула її до себе, але погляд на обличчі брата став схвильованим.

— На що це ти натякаєш? – запитала вона, не зовсім розуміючи, що має на увазі брат.

— Мені просто цікаво, – відповів хлопець, не розкриваючи своїх здогадок. – Адже визнай, ти тримаєш у руках незвичну тваринку.

Святозара твердо подивилась на нього, опускаючи погляд на Сніжку.

— Коли вона в мене з'явилась, нічого поганого не відбувалось, – вперто сказала дівчина.

— Ну добре, добре, – посміхнувся хлопець, відчуваючи її напругу. – Не сердься так.

Святозара погладила Сніжку ще раз, злегка опустивши очі, намагаючись заспокоїтись.

— Значить, кажеш, досі не знайшла, що це за тварина? – не здавався хлопець.

— Ні, – сумно промовила дівчина. – Я вже всі рукописні книги переглянула про тварин, що водяться на нашій землі, але нічого подібного не знайшла.

— Може, ти не в тих книгах дивишся, – мовив хлопець з легким усміхом.

— Про що ти? – здивувалась дівчина, не розуміючи його натяку.

— Може, варто поглянути на описи міфічних істот, – сказав Володимир, намагаючись пояснити. – Можливо, саме в тих книгах знайдеш щось про цю тваринку.

Сніжка різко перевела погляд на Володимира, її червоні очі блиснули, немов вогонь, в її погляді з'явилось щось незвичне, що змусило хлопця знову відчути незрозуміле тепло в грудях.

— Ти знову за своє? – обурено вигукнула Святозара. – Це звичайна тварина, просто вона не схожа на тих, яких ми звикли бачити.

— Добре, добре, – усміхнувся хлопець. – Якщо хочеш у це вірити, нехай буде так.

— Ти знову! – вже майже кричала Святозара.

— Більше не буду, – сказав він, встаючи з стільця та лагідно проводячи рукою по її густому волоссю. – Відпочивай, сестричко. Бажаю тобі швидкого одужання.

Хлопець, повернувшись, попрямував до дверей. Відкривши їх, він знову обернувся та посміхнувся.

— Будемо вірити, що це добра фея, яка з'явилась у твоєму житті для добрих вчинків.

— Іди вже, – гучніше закричала дівчина.

Володимир лише засміявся, обережно зачинивши двері, вийшов із кімнати.

Святозара затихла, поринувши в глибокі роздуми, погляд її заціпенів на одній точці. Вона мовчки обмірковувала слова брата, які все ще крутились в її думках.

Сніжка, помітивши, що дівчина завмерла, тихо підстрибнула до її обличчя, ніжно торкнувшись її носиком. Святозара засміялась. Усміхаючись вона знову почала гладити свою маленьку тваринку.

У кімнаті панувала тиша, лише тихий, приємний свист створіння, що спокійно закручувалося на руках дівчини, наповнював простір.

---------------------------------------------------------------------------------------

Якщо весь час під час читання ви думали, що на обкладинці зображена Хелена, то вимушена вас здивувати — на обкладинці не Хелена.

І зовсім скоро ви ближче познайомитесь з дівчиною з довгим червоним волоссям та червоними очима.

Сподіваюсь, ця героїня справить на вас враження, адже саме вона створила Пророцтво.

А які саме події цьому сприяли — читайте далі, щоб дізнатись...