Глава 7. Між образою і прощенням
У невеличкій світлиці, де жили Хелена та Лада, було тісно, але чисто й затишно. Дівчата ділили між собою все: від жменьки сушених ягід до важкого трудового дня.
Тут же, в кутку, стояло їх єдине дзеркало — невеликий шліфований бронзовий диск, що трохи викривлював обличчя, але давав змогу поглянути на себе бодай краєм ока. Такі дзеркала були рідкістю серед простих людей, але дівчата отримали його як подяку від самого літописця за добру працю — виготовлення гладкого паперу зі шкіри та волокон для письма у літописах.
Увечері, готуючись до прийому в боярині, Лада довго перебирала свої скромні, але охайні сукні. Вони були доньки полеглих воїнів, сироти й ремісниці — вони не могли з'явитись в оксамиті чи дорогих тканинах, однак мали право на чисту, святкову одежу, особливо якщо йшли на поклик боярині.
Лада вдягла темно-синю сукню з лляної тканини, прикрашену вишивкою по подолу — простим геометричним орнаментом у сивих та білих нитках. Її сорочка під сукнею мала вишитий комірець, що додавав лагідності її виду.
Вона сиділа на низенькому ослінчику, схилившись над столом, та заплітала своє густе, темне волосся в тугу косу. Її пальці працювали швидко, але в погляді жевріла нетерплячка. Очі ковзнули до дерев’яного ложа, де, витягнувшись, лежала Хелена.
— Ти переодягатимешся? — суворо мовила Лада, намагаючись приховати тривогу.
Хелена мовчала. Її руки були складені на грудях, а погляд — спрямований у стелю, мов її там щось тримало.
— Я ж до тебе звертаюсь, — голос Лади став різкішим.
Але Хелена й далі вперто мовчала. Лада насупилась. Йти до боярині без Хелени означало проявити неповагу — не тільки до пані, а й до дівочої дружби. Усі в фортеці знали, що ці сироти — нерозлийвода.
— Ти й досі гніваєшся на мене? — запитала вона вже м’якше, солодко, мов медом змастила голос.
Хелена відвернулась до стіни. Її мовчання вже кричало. Лада обережно підійшла, присіла на край ложа, й провела пальцями по її плечу.
— Так, я була не права сьогодні вранці… коли… коли спалила твою стрічку. — Її голос тремтів. — Але й ти образила мене.
Хелена продовжувала мовчати.
— Хочеш, я попрошу у Святозари ще одну стрічку для тебе?
Хелена різко підвелася й сіла, очі її палали.
— Річ не в стрічці, Ладо. — Вона говорила тихо, але твердо. — Річ у тому, що ти знехтувала моїм довір’ям. Ми ж виросли разом. Ми мали стояти одна за одну, як сестри.
Лада опустила очі.
— Так, ми мали. — Її голос став глухим. — Але тобі було легко сказати, коли ти кинула мені те про Добромира… Ти не знаєш, як воно — бачити, як він стоїть коло неї. А ти ще й тоді… докір за докором…
Хелена схрестила руки на грудях. Вона знову замовкла, але тепер її мовчання було іншим — не гнівним, а втомленим.
— Сьогодні я знову бачила їх разом… — прошепотіла Лада, в її голосі бриніла туга.
— Знову? — здивовано звела брови Хелена.
— Вони знову цілувались, — Лада опустила очі, дивлячись у свої долоні. — Якби ти тільки бачила, як ніжно він обіймав її… Мов оберіг.
— Ладо… — Хелена м’яко взяла її за руку, — мені дуже шкода.
Лада різко підвелась та відійшла до віконця, з якого пробивалось вечірнє світло. Вона стояла спиною до подруги, але Хелена все одно побачила, як Лада нахилила голову, прикриваючи лице — вона стримувала сльози, що вже зрадницьки блищали. Хелена тихо підійшла, обережно поклала долоню їй на спину, мов хотіла передати тепло й силу.
— Ти мусиш відпустити його, — мовила пошепки. — Так, він вродливий, очі його ясні, наче весняна вода. Але він з роду поважного, з тих, хто не дивляться на нас, сиріт із ремісничої хати. Його шлях інший…
Лада зітхнула, прикривши обличчя руками. Плечі її тремтіли від стримуваного плачу. Сльози падали на її лляний рукав, залишаючи темні плями на тканині.
Хелена мовчки її обійняла. Їх серця бились поруч — як завжди, з дитинства. І навіть коли світ був несправедливим, вони мали одна одну.
— Не рони сліз, голубонько моя, — лагідно мовила Хелена, обіймаючи Ладу. — Я піду з тобою до боярині, зроблю все, чого душа твоя бажає. Тільки не плач, прошу тебе.
Лада, вражена добротою подруги, повільно повернулась до неї обличчям та обвила руками її стан, даючи сльозам вільно скотитись по щоках. Вона прихилилась лобом до плеча Хелени, мов дитина до матері.
— Так, я все розумію… — тихо мовила Лада, киваючи.
— Ну от й добре, тиша тобі на серце, — Хелена м’яко гладила Ладу по волоссю. — На вечір збиратись час. Допоможеш мені сукню обрати?
Вона взяла Ладу за плечі та вдивилась у її заплакане, втомлене обличчя. Та витерла рукавом сльози й усміхнулась крізь біль, киваючи головою.
— От й славно. А про нього забудь. Ти ще знатимеш справжню любов, не сумнівайся. Жити треба далі — з гідністю, як годиться дочці воїна.
Хелена підійшла до дубової скрині, вкритої вишитим рушником, відкинула кришку. Всередині було кілька суконь, скромних, але чистих і справно пошитих. Вона витягла лляну, світло-зелену — майже кольору молодого листя.
— Цю як гадаєш? Може її? — спитала вона з надією.
— Так, — прошепотіла Лада, витираючи очі, — вона тобі до лиця. Зовсім як весна.
Хелена хутко натягла світло-зелену сукню — барви ранкової трави, що ховається в затінку, де ще не торкнулось сонце. Тонке домоткане полотно ніжно лягало по фігурі, не прикрашаючи, а лиш підкреслюючи чистоту й охайність. Рукави були трохи звужені до зап’ястя, а на грудях лежав лляний хуст — скромний, але свіжо випрасуваний, з тонким візерунком ручної вишивки по краю.
Волосся вона стягнула в низький вузол на потилиці, закріпивши його дерев’яною шпилькою. На скронях вибились кілька м’яких пасем, які вона поспіхом пригладила пальцями.
Обидві дівчини виглядали просто, але гідно — з тією старослов’янською скромністю, яка більше промовляла серцем, ніж багатством. Їх вигляд був виявом пошани, не виклику, але й не самоприниження. Вони знали, що приходять до боярині не як рівні, а як ті, що вдячні за місце в домі — і водночас гідні шани як доньки тих, хто віддав життя за мир і спокій.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!