Глава 6. Медові слова й гіркий осад
Святозара вбігла до своєї світлиці, важко хапаючи повітря, й гучно причинила за собою двері. Її груди здіймались, мов хвилі під час бурі, а серце калатало, немов шалене. Усе в очах плило.
Та раптом її слух уловив лагідний, знайомий посвист — тоненький, як дотик весняного вітру. Вона звела погляд униз та зустрілась з блискучими, вологими оченятами своєї улюблениці. З-під легкого покривальця визирала її біленька звіринка.
Святозара мовби прокинулась із марень. Вона поглянула на глиняний глечик, який досі міцно тримала в руках та скрушно зітхнула — він був досі порожній.
— Ой, леле… — мовила вона, лагідно, з прикрістю. — А водицю ж я й не принесла…
Вона підійшла до своєї звіринки й опустилась перед нею на коліна. Святозара кинула оком на невеличку глиняну мисочку поряд — вона була порожня.
— Яка ж ти молодчинка… Усе з’їла, все до останнього шматочку! — Ніжно мовила вона, проводячи пальцями по м’якенькому хутрі.
Сніжка заплющила очі й знову задзвеніла улюбленим для пані посвистом — знаком вдячності й втіхи. Святозара усміхнулась.
— Сиди тут тихенько, — прошепотіла вона, — а я хутко збігаю по водицю. Не можу ж я залишити тебе спраглою.
Коли Святозара ступила за поріг своєї світлиці й вийшла до коридору, серце її знову стрепенулось. До криниці на подвір’ї вона йти не наважилась — лишень згадка про той поцілунок, про очі Добромира, наповнювала її соромом і тривогою. Побачити його знову — ні, наразі не зважиться. Вона обернула у протилежний бік, до підсобного приміщення, де зберігались глеки з водою для челяді.
Але тільки-но зробила кілька кроків, як з-за повороту просто на неї йшла Лада. Святозара спинилась й трохи збентежено глянула на дівчину. Та, побачивши її, поклонилась з ледь вловимою посмішкою на вустах.
— Панно Святозаро, я саме шукала вас, — мовила Лада з лагідністю, яка здавалась надто солодкою для її вдачі.
Святозара насторожено зиркнула на дівчину, не вірячи такій приязності. Вона не забула холодного погляду Лади на початку дня, і цей різкий перелом у поведінці здався їй підозрілим.
— Ви зможете дарувати мені хвилинку? — Ще лагідніше промовила Лада, схиливши голову.
— Так, звісно, — спокійно відповіла Святозара, тримаючи глечик у руках.
— Ми з Хеленою безмежно вдячні вам за гостинці, що ви передали нам. Це було благородно й щиро. — Лада всміхнулась так, наче й справді була вдячна.
Святозара й геть забула про ті гостинці, що з щирим серцем передала дівчатам. Випадкова зустріч із Добромиром перевернула її думки та затьмарила все інше.
— Я щиро радію, що вам до вподоби. — Посмішка Святозари була щира, хоч й трохи стомлена.
Лада мовчала, з усіх сил стримуючи полум’я, що палало в її грудях. Її обличчя було рівне й спокійне, та за цією личиною крилась лють, що кипіла, мов вода в казані. Вона вклонилась чемно, як й належало перед донькою поважного літописця, та в думках ладна була стиснути пальці на її білій шиї. Святозара відчула щось недобре. Усмішка Лади здавалась надто гладкою, слова — солодкими, мов мед у теплу днину. І чим далі вона слухала, тим дужче росла тривога: чого шукає ця дівчина, що в очах її не щира вдячність, а щось інше, приховане? Святозара відчула, що щось не так. Але що саме — не могла збагнути.
— Ми з Хеленою дуже прагнули б побувати на сьогоднішньому вечорі у світлиці, — мовила Лада, порушивши мовчанку. — Можливо, ви б могли прохати бояриню дати нам дозвіл бути присутніми?
Святозара злегка похилила голову, здивовано дивлячись на Ладу. В очах її світилась нерішучість. А Лада, пильно слідкуючи за кожним рухом панночки, збагнула: вона переграла. Надто солодко говорила, надто лагідно усміхалась.
— Звісно, — відповіла Святозара з усмішкою. — Я скажу боярині. Ваші батьки були славні вояки. Моя родина пам’ятає їх відвагу та шанує пам’ять.
— Ви дуже добрі, панно. — Лада схилилась в глибокому поклоні. — Ми з Хеленою будемо з нетерпінням чекати на вашу звістку.
Щойно Лада відійшла, Святозара залишилась на місці, задумливо глянувши їй услід. Щось у цій зустрічі було фальшиве. Внутрішнє чуття шепотіло їй бути обачною.
«Вона щось замислила, — майнула думка. — А може, то я собі вигадала?»
Дівчина зітхнула, опустивши погляд на порожній глечик. Ой, Сніжка ж досі без води! Святозара, ніби отямившись, метнулась стежкою до підсобної комори, де зберігали воду — рятувати свою пухнасту подружку від спраги.
______________________________________________________________
Дякую, що разом зі мною крокуєте цим світом та переживаєте кожну його емоцію❤️
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!