Покликані: Кров предків (1025 рік). Книга 4

Ніч спустилась на землю. Темрява повністю огорнула фортецю, ховаючи стіни й башти у густому мороку. Лише слабке світло смолоскипів на стінах ледь пробивало темряву.

Володимир тихо крокував вузьким переходом, коли раптом побачив її. Славія йшла попереду. Серце його раптом стислось. Він зупинився, наче вражений невидимою стрілою.

Та вона його не помітила. Повільно звернула у бік дерев’яного виступу над двором. Він затримав подих. У грудях гупало так голосно, що здавалось — ще мить, і вона почує.

Коли Славія ступила на виступ та зупинилась, дивлячись униз, Володимир більше не міг стояти на місці. Ніби підкоряючись силі, що була сильнішою за волю, він рушив за нею, ступаючи майже беззвучно, та кожен крок лунав у його серці громом.

Ледве він наблизився до неї, дівчина здригнулась й ступила крок назад, а в очах промайнув переляк.

— Простіть мене, — мовив Володимир стишеним голосом. — Не мав я наміру лякати вас.

Дівчина розгублено подивилась на нього та мовчала. Володимир тихо посміхнувся: нарешті він був з нею наодинці. Вона стояла так близько, що міг відчути тепло її присутності. Нарешті він міг милуватись її красою, не відводячи погляду.

Коли її карі очі підвелись до нього, серце Володимира ніби спинилось, світ довкола завмер. Лише подих вітру шепотів крізь теремні стіни, і в ту мить здавалось, що весь час зупинився, аби дозволити їм стояти разом, наодинці, і споглядати один одного.

Володимир простяг руку в бік нічного неба:

— Зараз глибока година, — тихо мовив він. — Вам не слід залишати світлицю так пізно.

Дівчина посміхнулась, її карі очі заблищали. Володимир, наче зачарований, не відводив від неї погляду.

— На новому місці мені важко засинати, — тихо промовила вона, — тож мусила вийти подихати повітрям. Та впевнена, що у вашій міцній фортеці й серед таких мужів, як ви, мені нічого не загрожує.

Володимир ледь чув її слова — тільки той лагідний голос, що лягав на його серце. Якою ж неймовірною вона була! У м’якому світлі нічних смолоскипів вона здавалась йому нереальною — чарівною, немов з іншого світу, неземною у своїй красі.

Славія помітила, якими очима він її споглядав. Вона ледве стримувала посмішку, що зігрівала її серце. Коли вона вперше побачила цього красеня, в її серці одразу спалахнуло дивне, неповторне тепло, що щоразу зігрівало душу, варто було лише поглянути на нього.

А Володимир стояв, мов вкопаний, не сміючи відвести від неї погляду. Славія відвела очі у далечінь та тихо промовила:

— Ваші краї такі прекрасні… Я ще ніколи не бачила подібних місць.

Коли вона поклала свої руки на дерев’яний поміст, хлопець вже не витримав. Він накрив її долоні своїми сильними руками й промовив:

— Немає у світі нічого гарнішого, ніж твої очі.

Від його дотику вона здригнулась. А коли почула його слова, знову підвела до нього свої карі очі й розгублено на нього дивилась.

Володимир посміхався. Лише тепер він помітив, що на ній була скромна біла сукня, що підкреслювала її струнку постать. У цій білій сукні вона сяяла, мов янгол, чиста та невинна, яку хотілось обійняти.

Славія помітила, як він нахиляється до неї. Вона вирвала свої руки з його долонь та вже хотіла тікати. Та Володимир перекрив їй шлях. Вона знову зробила крок назад та важко спиняла подих.

Вона була немов перелякана пташка, загнана в кут. Коли Володимир знову наблизився до неї, вона завмерла, не знаючи, що їй робити.

Хлопець обережно торкнувся її обличчя та лагідно провів рукою по щоці.

— Не бійся, дівчинко, — тихо прошепотів він. — Ти таке ніжне створіння. Я піду на все, щоб захистити тебе.

Володимир помітив, як вона тремтіла, він дбайливо обійняв її, від чого вона почала важко дихати. Серце її билось так шалено, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей.

Думками він сварив себе: не слід було лякати її. Та нічого вчинити з собою не міг. Ця дівчина була для нього, як метелик, що манив у темну ніч, нестримно кликала за собою.

Хлопець не зводив погляду з її губ, так хотів відчути їх смак, так бажав, щоб вона обняла його. Коли накрив її вуста своїми, вона ще сильніше затремтіла. О, яке неймовірне створіння була ця дівчина! Він навіть не міг уявити, що вона виявиться настільки солодкою.

Славія завмерла. Ніколи раніше вона не відчувала такої близькості з чоловіком. Володимир їй справді подобався, але розгубленість відняла в неї слова та дії. Та коли відчула його ніжні обійми, серце її наче розтануло, вона відчувала, що зливається з ним у єдине, немов вітер із ніччю.

Його поцілунок був таким ніжним, що вона, не стримуючи себе, повільно підняла руки на його плечі та обійняла його. Було це відчуття неймовірним — перебувати в його обіймах, відчувати його ласки на собі. Дівчина й уявити не могла, як це — бути поруч із тим, хто розпалює таке тепло в серці.

Володимир почав цілувати її ще пристрасніше, міцніше пригортаючи до себе. Раптом вона вирвалась з його обіймів, спробувавши втекти, хотіла зникнути геть. Та він міцно схопив її за руку та заглянув у великі карі очі. Він бачив у них ніжність і трепет, і це змусило його ще більше посміхнутися.

Хлопець міцно тримав її за руку, а другою ніжно проводив по її темному волоссю.

— З нетерпінням буду чекати дня, щоб знову побачити тебе, — промовив він тихо.

Вона опустила погляд на його руку, що ніжно гладила її шкіру. Коли підняла очі на нього, тихо посміхнулася, повільно випустила свою руку з його та рушила до своєї світлиці.

Коли вона повільно віддалялась від нього, душа Володимира співала. Ось вона — його біля лебедиця, що йому було призначено зустріти. І тепер ця дівчина буде його. Відтоді як він її побачив, він не міг уявити жодного дня без неї.

Володимир прагнув постійно обіймати її, відчувати смак її губ. Кожного ранку він хотів бачити поруч лише її, адже лише вона тепер мала для нього справжнє значення.