Покликані: Кров предків (1025 рік). Книга 4

Через кілька днів в тиху передвечірню пору, до двору боярина наблизились гості. Вони приїхали не лише вшанувати пам’ять померлої доньки боярина, а й підтримати родину в її скорботі.

На чолі невеликої дружини їхав літній чоловік — широкоплечий, із загартованим обличчям і суворим поглядом. Поруч — двоє його синів, міцні й гордовиті, з луками за плечима. Їх коні ступали обережно, ніби відчували, що в цьому домі — горе.

Позаду тяглася повільна валка. У повільному возі, накритому полотном сиділи його дружина та донька — вбрані в темне, скромні й мовчазні. Обличчя жінки було серйозним, очі — повні співчуття.

Слуги крокували поруч, ведучи в’ючних коней, несли дари для поминання й теплі покривала. Усе свідчило про давнє братерство, про вірність, що не згасає навіть у мороці втрати.

Гість зійшов із коня біля воріт та повільно підійшов до боярина. Їх погляди зустрілися, і на мить між ними запала тиша, сповнена спільного болю.

— Вітаю тебе, брате, — промовив гість, міцно стискаючи плече боярина Остапа Плавенька.

— І я тебе вітаю, — відповів боярин, намагаючись стримати хвилю емоцій. — Дякую вам за ваш прихід.

— Я не міг не приїхати, — сказав гість, — в такі часи людині потрібне плече, на яке можна спертися.

Остап Плавенько кивнув, дивлячись в очі старшому другові, відчув, що не сам у своїй скорботі. Гість знову оглянув двір і тихо додав:

— Ваша дочка була світлом для всіх нас. Її втрата — велика рана. Ми тут, щоб поділити цей біль та допомогти, чим зможемо.

Боярин вдячно подивився на друга і відчув, як у грудях трохи теплішає від підтримки.

— Звенимире, дякую тобі, — сказав він, — твоя присутність — найбільший дар у цей тяжкий час.

Дружина боярина стояла мовчазна й похмура, наче грозова хмара, що нависла над полем у спеку. Обличчя її було затінене жалобою, а погляд — твердий, мов камінь, що звик стримувати сльози.

Тим часом до воза підійшов Звенигор Береговий. Він подав руку своїй дружині, що першою ступила на землю. Рухи її були плавні та стримані. Темне вбрання підкреслювало блідість обличчя, а легка хустка сповзла на плечі, відкриваючи темне, зібране у вузол волосся.

Услід за матір’ю обережно зійшла донька. Молода, гарна, мов світанок над тихим озером. Один із братів простяг їй руку, другий лагідно підтримав з іншого боку, аби вона не оступилась.

Коли вся родина Звенигора зібралась, жона його за звичаєм вклонилась господареві дому і мовила з гідною повагою:

— Мир дому твоєму, боярине.

Хазяїн дому схилив голову у відповідь, поглядом дякуючи за добрі слова. Він уважно зиркнув на двох молодиків, що стояли мовчки обіч батька.

— Сини ваші, — озвався він, — мов дуби молоді в чистому полі. Видно, що руки їхні — міцні, а серце — чесне й віддане.

Юнаки вклонилися з гідністю, виявляючи шану старшому бояринові. Тоді Остап Плавенько перевів погляд на дівчину, що стояла трохи осторонь, з очима, опущеними в землю, сором’язливо й покірно.

— О, невже це Славія! — мовив він з подивом. — Як розцвіла донька ваша, брате. Стала дівчиною красною, мов весняна ружа при сонці. Буде окрасою тому, хто матиме щастя назвати її дружиною.

Славія злегка всміхнулась, а щоки її залились рум’янцем.

У цю мить поруч із боярином стояли кілька його вірних дружинників — кремезні, в кольчугах і з мечами при боці. Вони мовчали, з гідною поставою пильнуючи спокій свого господаря.

Серед них був і Володимир. Його уважний погляд ковзав по гостях та їх слугах, коли зненацька зупинився на доньці Звенигора Берегового.

Він дослухався до розмови, що точилася між господарями, але в той самий час у його серці щось затремтіло. Володимир не міг відвести очей від дівчини. Йому здавалось, що світ на мить завмер.

Володимир не зводив з дівчини очей, вдивляючись у неї з тихим подивом і зачаруванням. Її темне, густе волосся було акуратно заплетене в одну плетену косу, прикрашену тонкими стрічками та кількома скромними срібними шпильками — ознаками дівочої гідності та доброго роду.

Вона була вбрана просто, але зі смаком: темна сукня з вишитим коміром, довгий плащ, що спадом торкався землі. Її карі очі, великі та виразні, видавали глибокий сум, але в погляді ще жевріло ніжне тепло.

Обличчя ніжне, чисте, з тонкими рисами й легким рум’янцем. В ній було щось особливо зворушливе — та краса, що розквітає на порозі дівоцтва, перед тим як дівчина мала б перейти у нове життя — стати дружиною, матір’ю.

Раптом вона відчула на собі його пильний погляд. Вона підвела очі. Спершу в її погляді промайнуло здивування, але за мить воно змінилось зацікавленістю. Він уловив цю зміну — і не зміг відірватись.

Її легка, тепла усмішка торкнулась кутиків вуст, і одразу ж — ніби злякавшись власної відвертості — вона сором’язливо опустила очі. Він відчув, як у грудях щось зупинилось на мить. Серце завмерло, коли вона, злегка невпевнено, наближалась у його бік.

Усі звуки довкола зникли, світ звузився лише до її образу. Він ловив кожен її крок, кожен порух — і не мав сили відвести погляду. В ту мить для нього існувала тільки вона.

У той момент боярин широко розвів руками й мовив голосом хрипким, але щирим:

— Не стійте на порозі. Прошу, входьте під мій дах. Гість — Божа благодать, а старий друг — мов ліки на рану душі.

Він відійшов убік, жестом показуючи на простору світлицю, що відкривалася через різьблені дубові двері. Слуги хутко рушили вперед, аби взяти у гостей плащі, прийняти дари та з повагою супроводити до покоїв.

— Ходімо, брате, — звернувся Остап Плавенько до Звенигора. — Сядемо при вогнищі, поговоримо, згадаємо добрі часи… І поділимось тишею — бо час такий, що й слова зайві.

Так гості ввійшли до оселі, несучи із собою спокій, тепло та мовчазну підтримку.

Якщо вам сподобалась ця глава, буду дуже вдячна за лайк)