Покликані: Кров предків (1025 рік). Книга 4

Ярополк йшов внутрішнім подвір’ям. Довкола вирувало життя. День видався ясний й погідний, простір двору наповнювався людьми: молодиці поважно проходжувались зі своєю дітворою, а дружинники стояли осторонь — переглядали свої мечі, перемовляючись про військову справу.

Раптом погляд його спинився на дівчині у чорній, простій сукні. Вогняно-руде волосся, заплетене у дві довгі коси, яскраво виблискувало на сонці. Вона саме набирала воду з криниці. Ярополк не міг відвести від неї очей.

Дівчина обережно поставила відро на землю й почала розглядати свої руки. Було видно — їй тяжко. Вона глибоко зітхнула й озирнулася навколо, ніби шукала бодай короткої хвилини відпочинку.

Ярополк уважніше придивився до неї. Обличчя її, трохи припорошене золою, мало якусь особливу, небуденну вродливість. Очі — ясні, блакитні, мов небо у високості — сяяли на сонці. Хоча її сукня була вже вицвівша й поношена, вона напрочуд гарно облягала її струнку постать, додаючи їй ще більше чарівності.

Ярополк не став гаяти нагоди — рушив упевнено до дівчини, поки вона не зникла з його поля зору.

— Доброго дня, красуне! — мовив він з усмішкою.

Хелена підвела погляд. У її очах було здивування й настороженість.

— Доброго здоров’я, пане, — тихо озвалась вона.

— Дозвольте, я вам допоможу, — він старався бути якомога чемнішим, хоч й не скидав войовничої постави.

— Що ви, добродію! Невже личить такому шляхетному мужу до води нахилятись? — Хелена трохи розгубилась, очі її округлились, а щоки злегка зашарілись.

— Але ж бачу, що вам не під силу носити ту вагу. Чом би не полегшити труду?

Дівчина закусила губу й стривожено озирнулась — чи не зирять сторонні. Їй на думку не спадало, що пан може так звернутись до неї, простої дівчини. Вона вже зібралась було схопити відро й утекти, але несподівані слова зупинили її.

— Багато я мандрував світом, та такої вроди ще не стрічав.

Вона спинилась. Тепер її блакитні очі знову зустрілись з його.

— А то ви, виходить, подорожній?

Вогник блиснув у Ярополкових очах — він зрозумів, що знайшов шлях до її душі.

— Атож. Бачив я високі гори, де сніг не тане й улітку. І моря, де вода темна, як ніч, а кораблі пливуть поміж зорями. Блукав лісами, де дерева старші за храми. Чув як співають вітри в глибоких ущелинах.

Хелена слухала, затамувавши подих. З її рук вислизнуло відро, але вона не звернула на те уваги.

— За все життя я ще не ступала за мури цієї фортеці, — прошепотіла вона сумно. — Хіба не дивина? Як же я мріяла бодай раз побачити світ… море, ліс, гори, як у вашій розповіді…

І вже не зважала, що можуть побачити чи почути інші. Вуста самі вимовляли її давні мрії, що досі жевріли лише в думках. Вона почала ділитись з Ярополком усім — тим, чого прагне серце, тими землями, що уявляла собі ночами під зорями.

Але Ярополк уже не чув слів Хелени. Його погляд — мов стріла — злетів в інший бік. Він прижмурився. Інша дівчина, також у простій чорній сукні, неквапно йшла подвір’ям. Її темне, як воронове крило, волосся було зібране в охайну гульку. Вона несла в собі щось неспокійне — щораз озиралась, мов боялася переслідування. Її хода, рівна й стримана, здавалась надто вивіреною, а очі — глибокі, карі, блищали з прихованою метою.

Ярополк не зводив з неї погляду. Ось вона зупинилась біля вороного коня, вбраного в дороге сідло. Біля нього стояв слуга — молодий хлопець із повстяною шапкою, що зсунулася набік. Він саме сперечався з якимось ремісником, показуючи руками то на воза, то на ворота. Весь у балачці, він не помітив, як дівчина швидко нахилилась й непомітно щось кинула під копита коневі. Кінь тихо заіржав, нервово перебираючи ногами.

Лада ще раз озирнулась, в ту мить її очі блиснули — не страхом, а певністю. Вона повернулась й рушила в протилежний бік, швидко зникаючи за дерев’яною галереєю. Ярополк насупив брови. Вогонь цікавості в його серці розгорівся сильніше, ніж щойно — при вигляді дівчини з криниці.

У цю мить Святозара неквапно йшла через внутрішнє подвір’я. Повітря було тихе, лише лагідний вітерець хитав стріхи над ґанками та злегка колихав поділ її сукні. Її погляд був замислений, а думки ще блукали подіями вчорашнього вечора, коли зненацька людський гомін урвався та враз обернувся на тривожний гул.

— Гей! Схопіть його! — залунав десь збоку чийсь крик.

І в ту ж мить з бокового проїзду з гуркотом вилетів кінь. Його збруя висіла набік, очі шалені — мов дикий звір, він мчав, не розрізняючи ні стін, ні людей.

Народ кинувся врізнобіч. Святозара застигла. Ноги її не слухались, страх стис серце в обіймах криги. Прямо на неї мчав кінь — нестримний, темний, скажений. Ще мить — і…

Та зненацька, мов невидима сила відхилила тварину вбік. Кінь зірко зірвався з курсу, пирхнув, пробіг кілька кроків та ставши дибки, завмер, мов пробуджений від сну.

Подвір’я принишкло. Всі — від дітвори до воїнів — дивились на це, мов на диво. У вухах Святозари гуло, зір туманився, наче дивилась крізь воду. Володимир стрімко кинувся до сестри, та не встиг торкнутись — Добромир рішуче відтиснув його убік і вже схопив Святозару за плечі.

— Серденько… Ти як? — озвався він, з тривогою в голосі, вдивляючись в її лице.

Та вона стояла непорушно, мов камінь. Очі затуманені, вуста стиснуті, тіло — мов застигле. Вона ще не усвідомлювала, що сталось. Добромир обережно, але з напруженням почав трясти її за плечі.

— Крихітко, глянь на мене… Глянь, прошу! — його голос зривався, став гучнішим, майже благальним.

Святозара нарешті почала розрізняти голоси довкола, мов пробудившись зі сну. Перед нею постала постать Добромира — рідна, стривожена, щира. Вона врешті роздивилася його очі, повні тривоги.

— Все гаразд, — прошепотіла ледве чутно.

Не стримавшись, Добромир пригорнув її до себе, міцно, мов боявся, що щось знову забере її з його рук. Він не зважав на те, що погляди всіх на подвір’ї зупинились на них — для нього існувала тільки вона.

— З тобою, слава Всевишньому, все добре… — шепотів він, лагідно гладячи її волосся і все дужче стискаючи в обіймах, ніби прагнучи захистити від усього світу.

У ту ж мить до коня підбіг молодий слуга та схопивши тварину за збрую, почав поволі відводити її вбік. Кінь, що щойно скипів, тепер, наче нічого й не сталось, ступав покірно, злегка хропучи.

— Тобі життя набридло?! — гримнув на слугу Володимир, ще досі збурений страхом за сестру. — Чому не приглядів за конем?! Міг же вбити людину!

— Не знаю, як воно сталось! — забідкався слуга, стискаючи вуздечку. — Наче біс в нього вселилось... Тільки погляньте — зараз тихий, мов ягня!

— За таке — руки б відтяти! — не вгавав Володимир, іскра гніву ще палахкотіла в очах.

— Володимире, не треба… — озвалась Святозара, що вже трохи оговталась. — Він не винен. То коня понесло.

Володимир мовби на мить отямився, погляд його став яснішим. Він стишив голос, але ще крізь зуби кинув:

— Забирайся. Щоб й духу твого сьогодні не було в моїх очах.

— Простіть, панно… Мені щиро жаль… — прошепотів слуга та вчепившись у збрую, повів коня геть, низько похиливши голову.

— Я проведу тебе до твоєї матері, — лагідно мовив Добромир.

— Не треба. Я вже в силі… Правда ж? — Святозара намагалась всміхнутись, її голос звучав тепліше, впевненіше.

— Ні, треба, — втрутився Володимир. — Хай мати погляне. Може, зілля якогось подасть.

Святозара не стала перечити. Тіло ще було немов обважніле, серце билось глухо. Добромир м’яко взяв її за руку та не мовивши більше ні слова, повів у бік лікарської хати.

У ту мить люди довкола почали з полегшенням переводити подих. Шепіт не зірвався з уст — усі мовчали. Ніхто й не зважився обговорювати вголос учинок Добромира, який явним чином знехтував уставленим звичаєм у поводженні до нареченої. Та було видно: над ним узяла гору не честь чи розважність, а страх за неї, за її душу й тіло. Його піклування було таким палким й щирим, що жоден погляд не осудив, бо серця людські відчули — вчинено те з любові, а не з легковажності.

— Добре, що все минулось, — зітхнула Хелена, притискаючи руки до грудей. — Слава небесам, що Святозара не постраждала. Кінь мчав прямісінько на неї.

— Неймовірно, як кінь раптом зупинився, — похитав головою Ярополк. — Наче якась незрима сила його стримала.

— Диво, не інакше, — мовила Хелена замислено, дивлячись у простір. — Востаннє їй незвичайно щастить.

— Як то? — хдивувався Ярополк, звівши на неї пильний погляд.

— Всі лиха, що падають на неї, наче розвіюються... мов імла. Ще й наречений знову при ній — хоч здавалось, шляхи їх розійшлись…

Тут Хелена раптом знітилась. Усвідомила, що забагато мовила в присутності чужинця. Вона опустила очі, зніяковіло ковтаючи слова. Сором охопив її, щоки налились жаром. Та коли знову звела очі — побачила, що Ярополк не осуджує її. Його погляд був уважний, стриманий, здавалось, навіть співчутливий.

— Простіть мені, пане, — прошепотіла вона розгублено. — Мені час до діла.

Схопивши відро, вона хутко рушила в інший бік, мов прагнучи втекти від самої себе.

Ярополк на мить завмер, вдивляючись услід Хелені. Її слова не виходили з голови: «Останнім часом Святозарі дуже щастить…» — повторив подумки. Він звів очі до неба, де хмари пливли повільно й спокійно, наче самі знали щось таке, чого не відає люд.

«Дуже цікаво… — майнула думка в його серці. — Хто ж її береже? Чи, може, хтось із потойбіччя простер над нею руку?»

У цю мить Ярополк перевів погляд на Ладу. Вона стояла осторонь, мов застиглий вогонь, очі її палали гнівом. Вираз обличчя не лишав сумніву: дівчина була у люті. Поки інші видихали з полегшенням, радіючи, що Святозара вціліла, Лада єдина була тим обурена. Ярополк ледь помітно усміхнувся. Схоже, він знайшов собі союзницю.

Тим часом Володимир звів очі на вікна світлиць, що виходили на внутрішнє подвір’я. І в ту саму мить побачив, як з вікна світлиці Святозари виглядала мала біла тваринка. Вона сиділа нерухомо, зосереджено стежачи, як панна в супроводі Добромира прямувала до лікарської. Її довгі червоні вуха напружено ворушились, наче вловлювали кожен звук.

Володимир не міг відірвати від неї погляду. Та ось Сніжка помітила, що її хтось бачить. І в ту ж мить вона спритно зіскочила з підвіконня, зникнувши в глибині світлиці, залишивши по собі лише легкий спалах — червоно-золоту смугу.